Ярина Винницька - про речі сили, ковчег “Україна” та Стінга
До Форуму видавців традиційно з’являється сила-силенна книжкових новинок. Нашу увагу привернув арт-бук “Скриня. Речі Сили“, що вийшов у “Видавництві Старого Лева”. І річ не лише у чудовій підбірці народних скарбів чи типографічних спецефектах (витинанні, тисненні золотом, друці на прозорій основі й не тільки). Його співавтор Ярина Винницька розповіла, як команда арт-платформи “Ковчег “Україна” рятує світ наших бабусь від глобалізаційного “потопу”, вдаючись до перформансів, додатків для смартфонів та оригінальних видавничих практик.
– “Скриня. Речі сили” — це книжка-музей чи книжка-мотивація?
– Мій будинок схожий на філіал музею Гончара, і я завжди кажу, що це — музей, у якому все можна рухати руками. Я хочу, щоб “Скриня. Речі Сили” стала книжкою-натхненням. Натхненням ходити до музеїв, вивчати старовинні техніки вишивки (адже у нас їх понад сотню — тобто не хрестиком єдиним), співати давніх пісень, вишивати власними руками собі весільний рушник чи сорочку милому, вивчити старовинну колискову для своєї дитини. Окрім паперового видання, ми створили інтерактивну анімовану версію. Це спосіб потрапити і до дитячих сердець, закохати їх у свою культуру.
– У скрині лежать не лише килими, вишиті сорочки та прикраси, а й кераміка і навіть релігійна атрибутика. Як відбирались речі для скрині? Що потрапило до неї, а що, навпаки, довелось відкласти?
– Ми уклали свою скриню з тих речей, які трапились нам на шляху і нас зачарували. При відборі матеріалу консультувалися з фахівцями Інституту колекціонерства у Львові. Вони були нашими провідниками у цьому таємничому світі й допомогли відібрати питомо українські речі світового рівня — те, що можна вважати золотою інвестицією України в скарбницю людства: гуцульську кераміку, найкращі зразки хатньої ікони — буковинську, гуцульську на склі, чернігівську, червоні полтавські рушники, плахти, решетилівські килими, борщівську і заставнівську сорочку.
Народна культура — це справді безмежний космос краси, і якщо покласти у “Скриню” всі шедеври українського народного мистецтва, то це буде не скриня, а дирижабль.
Ми змушені були викладати багато речей, якби прикро не було — корсетки, спідниці, перемітки, очіпки, кожушки, “чоботи черлені”. Тому потрібно робити “Скриня. Том 2”, “Скриня. Том 3”. Але якщо серйозно — маємо намір укласти ще дитячу скриньку, куди б увійшли маленькі, втім не менш унікальні речі — гуцульські сирні коники, які можна їсти і якими можна гратись, яворівська дерев’яна іграшка, лялька-мотанка, писанки…
– Відтак для усіх скарбів Ви побудували цілий ковчег?
– Проект “Ковчег “Україна” з’явився з болю — болю від того, як в Україні зневажається все українське. Як ми не любимо і не поважаємо себе, бо нічого про себе не знаємо. А неможливо полюбити те, чого не знаєш. Тому цей давньогрецький слоган “пізнай себе — і ти пізнаєш увесь світ” актуальний і для всієї нації. Ми маємо пізнати, щоб полюбити. Тому наш проект — це своєрідна загальнонаціональна психотерапія.
Мені здається, що над ним вже зараз працює вся Україна — це колекціонери, дизайнери, фотографи, співаки, видавці, айтішники. Втім, основний будівничий нашого корабля — ідеолог та інвестор проекту Дмитро Осипов. З його появою всі мрії почали ставати реальністю, всі ідеї перетворились на матерію. І ще — дизайнер Юлія Табенська. Мені здається, знайти свого дизайнера ще важче, аніж чоловіка своєї мрії. Я довго шукала — і таки знайшла. Наші з Юлею естетичні парадигми повністю сходяться, тому наш арт-бук — це плід любові та взаєморозуміння.
Плани у “Ковчега” грандіозні: зібрати все найкраще, оформити його в арт-буки, фотоальбоми, мультимедійні виставки й відправитись у навколосвітню подорож, щоб весь світ побачив нашу українську красу.
– Чи зрозуміє іноземець, який нічого не знає про Україну, те, що лежить у скрині?
Чим більше я пізнаю нашу етнічну культуру, тим більше бачу, настільки всі етнічні культури світу подібні. Ті ж архетипи, ті ж візерунки — африканські племена з намистом до пупа так нагадують старі фотографії з Покуття, гуцульські ліжники орнаментально майже ідентичні з мексиканськими килимами чи бісерними прикрасами індіанців, дерево життя на індійських сарі подібне до дерева Роду на полтавських рушниках.
Я переконана, що наш проект буде цікавий світові, бо ми демонструємо саму суть традиційної культури — її трансперсональний вимір. Бо ж, насправді, традиційні колядки на три ноти — це мантри, вишивки — це мандали, процес співу чи вишивання — це медитація. Всі ці речі — це спосіб увійти в особливий стан свідомості, туди, де дуже тихо й дуже затишно. Це спосіб потрапити до себе додому — у своє серце.
– Арт-бук — річ для справжніх поціновувачів чи всіх, хто цікавиться українською культурою?
– Ми від початку ставили собі за мету створити сучасний елітний продукт. Продукт, що поєднав би минуле і сучасне, село і місто. З українською народною культурою взагалі дуже важко працювати, бо вона зведена до дешевого кітчевого сувенірного продукту. Ми ж хотіли показати елітарність, неймовірну вишуканість цієї культури — сорочка на домотканому полотні з Борщівського району Тернопільщини, створена селянкою без освіти й освітлення, варта паризьких подіумів і обкладинок гламурних глянців. Невипадково одним з перших про нас написав жунал “Vogue”.
А ще наша книжка — це не тільки психотерапія, але й освітній проект. Я мрію, щоб в результаті пересічний українець зміг відрізняти буковинську ікону від гуцульської, полтавський рушник — від кролевецького. Зміг, як Стінг на концерті, присвяченому своєму рідному містечку, сказати: “I am fiersly proud of who I am”, — отак fiersly, люто, несамовито, яро бути гордими з того, хто ми є.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно