Ярослав Грицак: «Європа має будуватися на солідарності, а не на інтересах»
На 25 Book Forum говорили про візію Нової Європи, бачення України та її місце в Європі. І дискутували про це автори книжки есеїв «Нова Європа», відомі українці-інтелектуали Альона Гетьманчук, Мирослав Маринович, Володимир Єрмоленко, Ярослав Грицак та Катерина Зарембо. Що ж криється за популярним гаслом «Україна — це Європа»? Чи це лише географічне розташування та історичний контекст, чи спільні цінності та схожа ментальність? Як наша держава може вплинути на розвиток Європи і водночас як може змінитися сама? Ці та інші питання учасники обговорювали під час зустрічі.
Альона Гетьманчук
Погляди на український дискурс у ЄС та європейський дискурс дуже різні. Для того, щоб якось зблизити ці дискурси, ми хотіли у вужчому колі обговорити, де та додана вартість України в Новій Європі і чому ми не повинні її боятися, а навпаки – отримувати від неї нові можливості. Бо Стара Європа була укомплектована до того, як Україна визначилася в напрямку свого руху. А до Нової ми можемо долучитися.
Нам важливо було обрати авторів, які добре знайомі з цими дискурсами, намагалися показати різні точки зору людей з різних сфер. Тому ви побачите в книжці авторів, які мешкають в Україні, і тих, що живуть в країнах ЄС. Наприклад, ми запросили до збірки двох українських послів.
Фактично в кожному есе присутній такий гравець як Росія. В одних есе більший фокус на те, що питання Росії є визначальним для Нової Європи, в інших – менший. Але це також важливе питання, на яке ми можемо з європейцями шукати відповідь разом. Бо та політика Кремля, що є зараз, відкидає європейські принципи.
Мирослав Маринович
Судячи зі змісту книжки, дискусія у ній точиться довкола кількох головних тем, які присутні і в моїй статті. Для мене є однозначним розрив тяглості. Європа вийшла з пункту А, до якого вже не повернеться, і йде до пункту Б, який ще не визначений.
Коли змінюються певні парадигми, зазвичай трапляються війни, як те полум’я, в якому згорають залишки минулого і з’являються паростки майбутнього. Вся Європа боїться війни, особливо Західна. Але як це було з радіацією в Чорнобилі, люди не бачать, що війна вже відбувається. У своїй статі я вчергове говорю, що ми зараз маємо не атомну, не нуклеарну війну, а фейкову – в розумінні, що головною вибухівкою є вигадана неправда, яка підриває і руйнує людські душі, робить їх неспроможними розрізнити правду і облуду. І ми поки не спроможні знайти головну відповідь на цей виклик.
Світова цивілізація звикла жити за принципом позитивної суми: win-win. Натомість Росія зараз нав’язує світові принцип: win-lose. Мій виграш – твій програш. Коли Росія кинула світові новий виклик, мені здавалося, шо світ негайно поставить її на місце. Але ні, це наче вірус –заразило всю планету. Тепер те, що принцип win-lose– неправильний, не аксіома, а теорема, яку треба знову доводити.
Зараз ми мусимо обирати між двома крайностями: новою глобальною етикою Заходу, яка заперечує християнське коріння, і між руською вірою, яка спотворює це коріння, апелюючи до нього. Україна в цьому разі випадку для мене є тим джерелом своєрідних ідей, які можуть бути спасенними.
Ярослав Грицак
Як історик я вважаю, що ніколи не існувало Старої Європи. Це наш конструкт. Насправді це дуже сучасний конструкт – кількох післявоєнних років, коли Україна почала жити ліберальним життям в умовах демократії.
Всі головні конфлікти, включно з двома світовими війнами почалися в Європі, а не деінде. І якщо би пішло так далі, як в 20-40-х роках, то Європа була би сталінська або фашистська. Тобто Європа була чорна, побудована не на цінностях, а на інтересах. А Європа інтересів неминуче зазнає кризи, і ми вже зараз її бачимо.
Пророцтва про смерть Європи ми чуємо останні 200 років, а вона не помирає і не помирає. Бо все ж Європа – не проблемна конструкція, а кризова. І ця криза завжди знаходить якусь позитивну розв’язку.
Яка різниця між російською кризою і європейською? Російська закінчується революціями і кровопролиттям, а європейці знаходять позитивні розв’язки, що виливаються у вибух солідарності.
Я говорю про кризу як передовсім про нагоду. І це надто велика нагода, щоб ми її змарнували, бо саме в цій кризі вперше українці мають що сказати. І це дуже важливо.
Європа, яку ми хочемо бачити, має будуватися на солідарності, а не на інтересах. Ми повинні не боятися говорити Європі, якою хочемо її бачити. І ця книжка – перший голос, яким можемо сказати про ці прагнення.
Володимир Єрмоленко
Якщо говорити про європейські цінності, в мене нещодавно виникло таке означення Європи – це звуження простору для насильства. Ідея звуження простору до насильства виникла давно, але ми маємо справу з розширеннями простору для її застосування. Світові війни, боротьба за права людини, проти дискримінації… Дуже важливо розуміти, що насправді Європа не завжди була білою і пухнастою, проходила через дуже жахливі речі, і зараз ми бачимо помилки нашої цивілізації. А здатність вчитися на помилках – одне з вкрай важливих вмінь.
У своєму есеї я пишу про те, як Європа формувала образ гідної Європи. Головне для мене це те, що кордони Європи для неї самої – дуже мінливе явище. Коли ми читаємо Мілана Кундеру, то ніби бачимо відображення в дзеркало нас самих. Велич Кундери полягає в тому, що він повернув Центральну Європу на карту світу. Але негативним є те, що він фактично провів кордон на межі радянського союзу. І зараз дуже важко вклинити Україну у цей кордон.
Геополітика – це завжди зсування кордонів. Якщо Європа втратить динаміку розширення на Схід, то авторитаризм буде розширюватися далі на Захід. Або Європа, або новий авторитаризм. Може, це надто антогоністична теза, але мені здається, що саме такою є реальність.
У збірці «Нова Європа», ініційованій Центром «Нова Європа» та «Видавництвом Старого Лева», вміщено есеї таких авторів: Альона Гетьманчук, Мирослав Маринович, Дмитро Кулеба, Світлана Пиркало, Олександр Щерба, владика Борис (Ґудзяк), Оксана Пахльовська, Володимир Єрмоленко, Ярослав Грицак, Віталій Портников, Микола Рябчук. Упорядниця Катерина Зарембо.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно