0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
«Якщо лікар не відчуває біль пацієнта − він поганий лікар» − Генрі Марш
Всесвітньо відомий нейрохірург та письменник Генрі Марш розповів Inspired про вміння встановлювати контакт із пацієнтом та переживати його біль, а також про складнощі для українських хірургів.
 
Inspired, текст – Дацюк Ольга
 
Генрі Марш − провідний британський  нейрохірург, піонер нейрохірургічної допомоги для України. Автор книг «Історії про життя, смерть і нейрохірургію» та «Ні сонце, ані смерть. Зі щоденника нейрохірурга», що вийшли в українському перекладі у «Видавництві Старого Лева». Кавалер Ордену Британської імперії.
 
У Великій Британії, як і в більшості європейських країн, на відміну від США, майбутні лікарі зі старшої школи потрапляють одразу в медичну школу. Тож коли вони стають лікарями, їм усього 22-23 роки. У США система дещо інша: спершу вступають в медичний університет, а потім здобувають післядипломну освіту. Тож у Штатах лікарями стають десь в 28-29 років.
 
 
Я не одразу обрав шлях медика, спершу я вчився в Оксфордському університеті на курсі «Політологія та економіка». Моєю спеціальністю була радянська політика. Я здобував освіту в цій сфері в 70-их роках минулого століття. Скоро я зрозумів, що мені значно цікавіша медицина, тож поміняв профіль і пішов у медичну школу.  Я примудрився при цьому закінчити свій курс з політології та економіки, тож повноцінним хірургом, на відміну від своїх колег, став лише в 30 років. Задоволений, що склалося саме так. В хірургії по-справжньому складно не оперувати, а вміти приймати правильні рішення і комунікувати з пацієнтами та їх родинами. Думаю, в 30 років мені це вдавалося краще, аніж у 20.
 
Я хотів займатися саме хірургією, але мені не подобалося те, що я бачив в операційних. Всі ці маніпуляції в області черевної порожнини мене не надихали. Натомість нейрохірургія мене зачарувала, це було прозріння! Майже ювелірна праця на мозку під мікроскопом. Це було хвилююче, екстремально, драматично! Я ніколи не шкодував, що обрав цю спеціальність, хоч і не усвідомлював, як боляче часом буває нейрохірургам, коли операція завершується трагічно. Я намагаюся показати цю сторону лікарів читачам у своїх книгах.  Не думаю, що медики часто говорять про це в голос, або на сторінках книг. Але біль від помилки, від страху і сорому за невдалу операцію неможливо глибокий. І якщо лікар не відчуває цього болю і болю пацієнта − він поганий лікар.
 
Про операцію на мозку свого тримісячного сина
 
Я зробив тисячі операцій на мозку, і пам’ятаю далеко не кожну, але свою першу операцію не забуду ніколи. На моєму столі опинився молодий хлопець із проламаним черепом. Я тоді врятував йому життя і почувався героєм! Але з роками це блискуче відчуття тріумфу проходить.
 
 
Після успішної операції я почуваюся скоріше щасливчиком, тому що знаю, що в моїй кар’єрі були погані операції, коли я не зміг допомогти.
 
Я був першим хірургом у Європі, хто зробив операцію на мозку пацієнту, який лишався при свідомості. Запозичив техніку виконання у американських колег. Я зробив сотні таких операцій і кожного разу дивуюся, на що готові піти пацієнти, якщо знають, що це допоможе.  Як тільки пацієнт заходить у кабінет, я маю встановити із ним довірливі відносини. Це стало простіше з часом, я вже маю певну репутацію, тож пацієнти стали довіряти мені, навіть не знаючи мене. Зазвичай я посміхаюсь і намагаюся жартувати, навіть якщо ситуація жахлива. Уважно слухаю кожне слово пацієнта, ставлюся до його думки з повагою.
 
Мені випало оперувати мого власного сина, коли той ще був зовсім маленьким, усього тримісячним. Тоді у нього виявили пухлину мозку. Це сталося на початку моєї кар’єри хірурга, і я прийняв рішення, що саме я проведу операцію. Все пройшло добре, він вижив. Я отримав безцінний досвід як лікар і як батько. Відтоді я став краще розуміти, як почуваються батьки, діти яких потрапляють на мій операційний стіл. Я часто ділюся із ними, що сам пережив подібний досвід, саме це дозволяє мені встановити із ними кращий контакт.
 
 
Про те, як інтер’єр лікарні впливає на одужання
 
Я завжди наголошував на тому, що сам вигляд лікарні має особливе значення, він впливає на стан пацієнта, може заспокоїти, або навпаки − залякати . В Україні зайвих грошей на оформлення інтер’єру в кабінетах нема, але на це варто звернути увагу. Якось мені вдалося зібрати благодійних коштів для однієї з британських лікарень і перетворити її плаский дах на сад із квітами і лавками. Для пацієнтів критично важливо почувати себе комфортно, бо лікарня − це своєрідна в’язниця, і перебування в ній може спричинити більше стресу, аніж сама операція. 
 
Якось я був в одній приватній клініці в Одесі, і помітив там цікаве оформлення − велику кімнату без вікон, в якій мають перебувати амбулаторні пацієнти. Одну з чотирьох стін повністю, від стелі до підлоги, заклеїли фотошпалерами із деревами. Здається, це дрібниця, але кімната зовсім змінилася. Це чудова ідея, я запозичив її у вас, і тепер в моїй лікарні в Лондоні буде така сама стіна.
 
Про складнощі в українській хірургії
 
Вперше я приїхав в Україну в 1992 році. Сюди мене привіз один британський бізнесмен, який сподівався продавати тут медичне обладнання.  Мене він попросив провести кілька лекцій для українських колег в Інституті нейрохірургії в Києві. Тоді я зустрів українського хірурга Ігоря Курілця, чудового спеціаліста, дещо егоїстичного, але талановитого. Ми спілкувалися і дружили 20 років, але зараз не бачимося. Тепер я працюю тут із молодими хірургами. Я щоразу повертаюся в Україну, бо маю тут безліч друзів і знаю, що можу бути корисним.  Часом я бачу тут дуже складні випадки, коли для порятунку потрібні тисячі доларів, і надії на одужання майже немає. Я намагаюся допомогти порадами та рекомендаціями.
 
 
Перш усього, українська медицина страждає від нестачі фінансування. Мої колеги в Україні залежать від виплат пацієнтів і не можуть покладатися на зарплатню.  Звідси і корупція, вона глибоко вкорінена в українському суспільстві. Командна робота тут ускладнена, на всіх етапах виникають проблеми. Від нестачі медикаментів і устаткування до елементарної підтримки від колег.
 
Я пишу статті в британські медіа і саме зараз збираю інформацію для наступного матеріалу про Україну. Хочу підтримувати згадку про вас на шпальтах газет настільки довго, наскільки це можливо. Тут війна, а британські  медіа пишуть лише про Дональда Трампа. Вважаю, що потрібно нагадувати, яку роль в цій кризі відіграє Росія. Сам я оперував у російських клініках кілька разів. Але мені важко співпрацювати із російськими колегами, вважають їх дещо зарозумілими, пихатими. Все ж вони не позбулися імперських амбіцій. У Великій Британії давно відмовилися від ідеології колонізаторів, у Росії ж досі є люди, які ніби лишаються в 19 столітті і розглядають решту світу як потенційні землі для підкорення.
 
Окрім статей, я пишу книги і видав вже дві − «Історії про життя, смерть і нейрохірургію» та «Ні сонце, ані смерть. Зі щоденника нейрохірурга». Ці книги не лише для лікарів. Вони про життя, про складність вибору. Я хотів би, щоб прочитавши їх, люди зрозуміли, що лікарі страждають не менше за пацієнтів. Дехто думає, що ми ніби роботи, механічно виконуємо свою роботу і давно звикли до смертей. Але правда в тому, що хірурги переживають радість за кожну вдалу операцію, і відчувають глибокий біль за кожного, кому не вдалося допомогти.
 
 
Вам може бути цікаво
«До музики» – роман про дві любові юного піаніста
Андрій Бачинський презентує книжку «З Ейнштейном у рюкзаку» у Львові
Даруємо знижку на книжку тижня: «Книжка про сміття»!
Катерина Калитко – переможниця конкурсу Фонду ім. Лесі і Петра Ковалевих
Інжир є метафорою єдності – кожна зернинка має знайти своє місце у ньому, – Мар`яна Савка
Юрко Іздрик: Я перекладаю на слова власні переживання
stary_lev Стежити
дописів читачів