Якби Зоя Казанжи була Біллом Гейтсом
Навіть якби Дуглас Енгельбарт був закостенілим вуайеристом, навряд чи саме це визначило б винахід ним ОС Windows. А ось Зою Казанжи пристрасть заглядати в чужі вікна довела до письменництва і навіть до посади віце-губернатора Одеської області. Її цікавість чужими історіями вилилась у книгу «Якби я була», яку Зоя представила днями київським читачам.
Книга - це 88 коротких оповідань у Facebook-стилі - іноді буденних, іноді емоційних, але завжди унікальних епізодів з життя чоловіків і жінок, міських жителів.
Презентація книги Зої Казанжи відбулася у книгарні «Є». Спочатку гостей було небагато, але під кінець зустрічі зал був заповнений повністю.
«Якби я була» створена в жовтні минулого року - буквально за місяць. І вийшла двома мовами - російською та українською. Здається, в душах присутніх книга одразу ж знайшла відгук.
Разом з Зоєю на презентацію прийшла головний редактор «Видавництва Старого Лева» Мар'яна Савка. Перераховуючи усіх причетних до створення книги, Мар'яна помітила, що вона стала фактором об’єднання: автор - одеситка, художник - харків'янка Даша Ракова, а перекладала українською львів'янка Оксана Думанська.
Через кілька хвилин естафету презентації взяла сама Зоя і відразу задекларувала: «Я взагалі не вмію відповідати на питання, я вмію їх ставити».
- Герої книги живуть в Одесі, - пояснила Казанжи. - Я сьогодні це для себе сформулювала, тому що тут немає міст, у героїв практично немає віку і немає імен.
Проте реальні прототипи у її героїв є, і в деяких персонажах друзі Зої навіть впізнають себе:
- Знайома прислала мені таке повідомлення: «Читаємо з мамою книгу вголос на кухні. Знайшла дві штуки про себе. Мама плаче».
Саму себе Казанжи впізнає тільки в одній історії - «Мадам».
Присутніх дуже цікавило, що має на увазі Казанжи під Facebook-стилем.
- Тут я пишу коротко, - відповіла Зоя. - У людей немає часу читати довгі тексти, хоча я, наприклад, таке люблю. Я дуже швидко читаю: можу о 10 вечора почати і вже о 6 ранку дочитати грубу книгу, мені потрібні всі емоції відразу. Але ті книги, які мені подобаються, я навпаки читаю довго. Як на мене, Facebook-стиль - це лаконічний стиль оповіді про тебе самого.
«Якби я була» - це не претензія на літературний твір. «Знаєте, насправді, книга дуже банальна. І мені не подобається слово письменниця, я відчуваю себе автором», - зізналася Зоя і перейшла до розповідей про нелегку роботу віце-губернатора, про принади Одеси-мами і до загальнофілософських міркувань про життя.
Після цього по черзі з Мар'яною Казанжи читала деякі оповідання - спочатку соромилася, а потім рвалася до мікрофона: «Все, зараз прочитаю останню історію і згасну».
По закінченні 40-хвилинної бесіди-презентації у черзі за автографом деякі навіть встигали познайомитися.
Чесно відстоявши 20 хвилин, я нарешті добралася до авторки:
- Зоя, на хвилі революційних подій і вашого подальшого призначення ви стали дуже популярною у Facebook - у вас більше 13 тисяч вподобань. Можете назвати плюси та мінуси такої популярності у соцмережі?
- Не можу сказати, що є очевидні плюси. Впізнаваність, як правило, робить тебе заручником: на все, що ти кажеш, робиш, пишеш дивляться через лупу. Не можу сказати, що мене всі знають, але дуже часто до мене підходять люди в магазині, на вулиці і кажуть: «О, Зоя, привіт. У мене тут таке відбувається ... ». І я повинна якось реагувати. Але ж не завжди на це є час, настрій – різне буває.
Я не користуюся цим, щоб пройти без черги або отримати якісь преференції. Я така, якою є, і популярність не збільшує мою впливовість. Насправді, коли ти займаєш певну посаду, автоматично підскакує ця впливовість - ти просто можеш взяти трубку і зателефонувати. Але я ніколи не буду цього робити для особистої користі. Коли прийшла на цей пост, одразу ж написала, що нікого не збираюся влаштовувати на роботу і чиїсь бізнес-питання теж вирішувати не буду, апріорі. Звичайно, питаннями, які стосуються життя і смерті, я можу займатися і займаюся.
- До речі про життя і смерть. Ви писали у Facebook, що вам погрожують...
- Ну це не тільки мені - низці активістів Євромайдану. Просто коли кожного дня тобі в особисті повідомлення щось подібне приходить, через певний час припиняєш на це реагувати. Перша хвиля таких погроз була під час Майдану, а потім ще одна - після мого призначення. Природно, це були анонімні погрози, і я навіть не поставилася до них серйозно. Кеннеді вбили, бо захотіли. Є маса неадекватних людей, які просто виливали свої емоції, а ті, хто збирається перейти до рішучих дій, як правило, попередньо не погрожують.
Але хочу сказати, що це дратує - такий вплив на психіку, розумієте. І це діє - я злилася, мені це заважало. Сідаєш в машину і починаєш дивитися: раптом хтось зараз підійде і дасть по голові. Це неприємне відчуття, не буду говорити, що я нічого не боюся. Страх - це інстинкт самозахисту.
- Сподіваюся, загрози не вийшли за межі інтернету?
- Ні, в реальному житті нічого подібного не було, на щастя.
- Ви згодні з думкою, що Facebook в Україні стає повноцінним конкурентоспроможним ЗМІ?
- Чому стає? Це вже відбулося. Але знову ж, соцмережі потрібно сприймати як комунікаційний канал, тому що тут є багато нюансів. Дивіться, позавчора я написала коментар (навіть не пост!), і з нього зробили новину: Казанжи знала, що знімуть уряд. Це смішно, просто смішно! Це порожня новина, яка нічого не несе ні розуму, ні серцю. ЗМІ, як правило, працюють як гігантський ксерокс, і тут не можна говорити про конкуренцію - просто інформації в соцмережах зараз довіряють більше. Тому що, на превеликий жаль, вуха власників ЗМІ дуже видно, і не потрібно бути медіаекспертом, щоб це зрозуміти. Звідси йде недовіра читачів/глядачів/слухачів.
- Перетворення соцмереж у ЗМІ, комунікаційні канали - це хороша перспектива або навпаки, такі метаморфози несуть загрозу?
- Справа у тому, що будь-які недоліки можна перетворити на переваги, і навпаки. Не можу сказати, що соцмережі чимось загрожують... Навіть якщо говорити про якість інформації - це не більше, ніж конкурентне середовище, у споживача з'являється інша інформація. Нові технології, наявність гаджетів у кожного в кишені - все це згладжує різницю між журналістикою та активністю в соцмережах. Значить, медіа повинні працювати більш професійно, глибше дослідити процеси. Просто повідомляти новини, постити фотки з якоїсь події? Цим вже нікого не здивуєш.
Колись ми поділяли ЗМІ: телебачення - це картинка, радіо - це оперативність, газета - це аналітика. Зараз наявність Інтернету дала можливість все це поєднувати. Але пункт про якість інформації з порядку денного не знято, тому що про те, що сталося, люди знають, а от що буде з їх життями далі - питання.
Подивіться, як відрізнялася подача аварії з «Боїнгом» - наші медіа показували трупи, обгорілі тіла, а в Нідерландах та інших країнах показували історії про живих людей, про те, ким були загиблі... Просто в журналістиці важливо розуміти, що сьогодні, в інформаційному столітті, маленька замітка в Facebook викликає більше довіри, ніж промова прем'єр-міністра. З цим треба рахуватися, це наші реалії, тому потрібно придумувати нові форми або ж навпаки - повертатися до якихось традиційних речей, традиційних забутих жанрів.
- Ви стали обережніше ставитися до своїх публікацій у соцмережі?
- Звичайно. Зараз я дуже часто включаю внутрішнього цензора, і це дуже заважає - мені властиве бажання душевного стриптизу, я не боюся розповідати. Але, знову ж таки, стикаюся з цим совковим уявленням: а чиновник повинен, а чиновник не повинен ... Це дурість: суспільство змінилося, є відкритість, прозорість - і все це передбачає відвертість. Якщо тобі болить - ти про це кажеш, якщо тебе це злить - ти про це кажеш, а не керуєшся тим, що «чиновник не повинен». Прямих заборон у висловлюваннях про уряд, про президента немає, але існує якась етика.
- Як журналіст і медіаексперт, що можете сказати про шанси України в інформаційній війні?
- Нам усе вдасться. До війни в прямому і переносному сенсі можна готуватися все життя і бути не готовим. Зло і брехня завжди більш агресивні, війни ведуться за певними технологіями, і ми до цього, правда, не були готові. Це не є упущенням, це є реалією, і потрібно розуміти, що ми маємо створити альтернативу. Ти не обов'язково повинен вміти вести інформаційні війни, але потрібно розуміти, як ти протидієш, які формати ти створюєш, яким чином ти доносиш людям те, що насправді відбувається. Можна довго знімати сюжети, активно брати участь в інформаційній війні, а можна спростувати одним свідком, однією картинкою.
- Також можна відкрити канал, який буде формувати міжнародний імідж України. Як вам ідея Ukraine Today?
- Прекрасний стьоб з назвою, я оцінила. Я вважаю, що це тонкий троллінг, я його розумію і мені подобається. Знаєте, є хороша фраза: не було б щастя, та нещастя допомогло. Ми б, напевно, ще довго не замислювалися про створення цього каналу, якби не інформаційна війна. Поганий досвід - це, насправді, можливість.
- Тим не менше, це робиться екстреними темпами.
- Не страшно. Існує формула: 80% всієї роботи робиться за 20% часу. Дуже важливо зараз заявити, почати роботу. Я, наприклад, краще працюю в ситуаціях «на межі нервового зриву», і є багато людей, які вміють працювати в таких ситуаціях. Якщо ти робиш щось швидко, за короткий термін - це не означає, що неякісно. Потрібно перестати мислити цими категоріями! Нехай це буде тестовий режим (на каналі Ukraine Today, - МН), це треба апробовувати. Я вважаю, що потрібно все робити тут і зараз.
- Чи замислювалися ви про переїзд до Києва?
- Напевно, періодично з'являються такі думки ... Я б із задоволенням працювала в Києві, я дуже люблю атмосферу цього міста і як і раніше впевнена, що тут зосереджені найкращі уми. Ніколи не говори «ніколи». Але поки що переїзд - тільки на рівні думок.
- Як ви встигаєте писати книги, у Facebook, приділяти час сім'ї, займати таку посаду?
- У мене доросла дочка, онук. З чоловіком ми живемо удвох, знайомі з дитячого саду, розуміння присутнє, побутові непорозуміння зведені до мінімуму... А хто взагалі сказав, що я все встигаю? (Сміється) Я дуже багато чого не встигаю, наприклад, виспатися.
- І останнє запитання: звідки ви дізнаєтеся новини і де читаєте аналітику?
- За два дні мене про це чомусь питають вже втретє. Я переглядаю заголовки «Укрнету», навіть у розділ «Курйози» іноді заходжу. Читаю «Українську правду», «Лівий берег», «Лігу». Якщо запитати, якому медіа я довіряю, мені буде важко відповісти. Я давно професійно працюю з інформацією - і це божевілля, це дуже важко, іноді навіть збивається «приціл». Але, наприклад, новина про те, що Путін летить до Порошенка, я відразу ідентифікувала, як фейк.
Аналітику можна почитати в «Дзеркалі тижня». Але я наполягаю, що інформацію потрібно отримувати з різних джерел. Я орієнтуюся на людей - авторів, політологів, експертів...
Якщо ви, як і Зоя, орієнтуєтеся на думку авторів - значить, її книгу обов'язково прочитаєте. І, думаю, виробите добру звичку - НЕ підглядати в чужі вікна, а бути трішки уважнішим до тих, хто поруч.
Фото Кирила Авраменко
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно