"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."
"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."

Як навчити дитину любити мистецтво?
 
Для нас цілком звично, що вся освітня система побудована так, наче дитяча голова — це коробка, в яку можна планомірно вкладати знання. Тіло дитини в освітньому сенсі практично ігнорується — його ми сприймаємо лише як провідника до голови-коробки. Тіло мусить смиренно сидіти за партою і лише подекуди «позичати» освітньому процесу руку — без підняття якої голова-коробка не має права на слово. Ноги часом потрібні тоді, коли дитину треба повести щось показати (наприклад, у музей). Відповідно, в нашому уявленні батьки, вихователі, вчителі — такі собі старійшини, які в силу свого досвіду і мудрості апріорі знають і вміють більше, і мусять ці знання вкладати в дитячу голову-коробку. Що більше тих знань — то краще.
 
Звісно, я перебільшую, але ми справді не вивчаємо математику через спортивну гру, чи фізику через танець. І прагнемо, щоб дитина знала і запам'ятала якнайбільше, не завжди зважаючи, наскільки залученою у цей процес є сама дитина і її життєвий досвід. Адже процес пізнання — це процес активний, не пасивний. Чим більше ми провокуємо активність у процесі навчання (наприклад, запитаннями), тим краще дитина відрефлексує та засвоїть матеріал.
 
Мені здається, книга Франсуази Барб-Галль «Як розмовляти з дітьми про мистецтво» здобула велику популярність — кілька французьких перевидань, переклади різними мовами на 9 мов, загалом 90 тисяч примірників — не лише завдяки цікавій та благодатній тематиці, а й тому, що написана з великою повагою до дітей. Навіть назва книги свідчить про те, що дитина тут — повноцінний співрозмовник. «Як розмовляти» не те саме, що «як навчати» чи «як розказувати дітям про мистецтво». І якщо дитині не нав'язувати свої смаки чи загальноприйняті уподобання, вона швидше включиться сама в процес пізнання і здатна буде часом ще краще підібрати слова до образу, який не кожен дорослий здатен передати словесно. А головне — дитина буде отримувати задоволення від оглядання мистецтва і формувати відповідним чином свої смаки. Чи не цього ми прагнемо?
 
За винятком початкового розділу, вся книжка Барб-Галль — це відповіді на уявні твердження і запитання. За винятком початку, де майже кожен абзац парадоксально наказовим тоном повчає батьків, як відсторонитися від власних знань і досвіду та прислухатися до потреб та інтересів дитини. Іншими словами — як поважати і підживлювати дитячий вибір, дитячий запал і смак. Запитувати і провокувати запитання, грати в загадки, ділитися власними враженнями і переживаннями про якийсь мистецький твір. Не забуваючи також про тіло, яке для дитини є дуже важливим: картину в музеї не можна чіпати, тож варто купити листівку-репродукцію, треба враховувати, що дитячий зріст не дозволяє дитині повноцінно бачити твір, наприкінці візиту дитині буде приємно щось перекусити або зайти у кафе. Той початковий розділ авторка переповнює закликами до батьків на кшталт: «позбудьтеся старих звичок», «стримуйте власний ентузіазм», «користуйтеся планами і читайте описи», «дозвольте дитині вибрати самій» тощо... Словом, більше поважайте свою дитину, і вона вас здивує. 
 
Перед тим, як перейти безпосередньо до розмови про конкретні картини, авторка пише цілий розділ під назвою «Ми маємо право чогось не знати». Тут зібрано інформацію про види і жанри мистецтва, про техніки виконання, про популярність різних сюжетів у різні епохи, про те, чому і за що ми цінуємо сучасне мистецтво, про ціни на картини тощо. Фактично, тут зібрано більшість того, що ми хотіли би знати, та не наважуємось запитати. Бо не дозволяємо собі права на помилку, боїмось виглядати смішно чи безглуздо.
 
Більша частина книги — це розмова про 30 живописних творів у хронологічному порядку, починаючи з XV століття і закінчуючи 1980-ми роками. Розмова про кожен із 30-ти творів сформульована у вигляді «дитячого» запитання і «дорослої» відповіді та поділена на три частини: потенційні запитання дітей 5-7 років, 8-10-ти та 11-13 років. Запитання найдивніші і найбезпосередніші: «чому картина така темна?», «чому скатертина не закриває стіл повністю?», «це каляки-маляки!», «тут явно бракує оригінальності».
 
Занурившись у контекст цих запитань-відповідей, часто ловиш себе на думці, що хочеться поставити ще й якесь своє запитання — чому оце чи це залишилось без відповіді? Чому про це чи це не все сказано? Чому нема ні слова про скульптуру, інсталяцію чи перформанс? Та насправді, сам факт виникнення такого внутрішнього діалогу — це вже великий результат. Він свідчить про те, що підхід авторки спрацював. Він змусив нас мислити у цьому ж напрямку, нестандартно, враховуючи кут зору дитини. Бо, власне, далі зі своєю дитиною ми поговоримо про все, про що захочемо. А якщо не зможемо про щось поговорити — наприклад, про види сучасного мистецтва — авторка приготувала для нас продовження: книгу під назвою «Як розмовляти з дітьми про мистецтво ХХ століття». Але це вже інша історія.
 
Фото Deineko-Kazmiruk Daryna
 
 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage