0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
"Я волочилася з дурнями і сама стала дурепою". Фрагмент нової книги Елізабет Ґілберт "Місто дівчат"
У "Видавництві Старого Лева" вийшов друком український переклад нової книги американської письменниці Елізабет Ґілберт, більш відомої за романом "Їсти, молися, кохати".
 
 
У передмові до перших екземплярів "Міста дівчат" письменниця зауважувала, що воліє, аби її новий роман був наче коктейль з шампанським – легкий, яскравий, свіжий та веселий. Більш того, Елізабет назвала свою книгу філ-гуд-альтернативою трагічній "Анні Кареніній", яка, за її словами, справляє враження, наче у художній літературі жінці не дозволено шукати сексуальне задоволення, не опинившись потім під колесами потяга.
 
Дія роману відбувається в 1940-х роках у Нью-Йорку. 19-річну дівчину виключають з престижного жіночого коледжу, тому батьки вирішують відправити її до тітки на Мангеттен. Там на юну Вівіан чекають усі принади і спокуси богемного життя – свобода, мистецтво, алкоголь і секс.
 
Над українським перекладом працювала Ганна Лелів.
 
Читайте уривок з книги:
 
Наступну годину я провела в тісній телефонній кабінці позаду поблизької цілодобової аптеки, намагаючись додзвонитися до свого брата. Я скаженіла від розпачу. Можна було подзвонити Волтерові з телефону в "Лілеї", але я не хотіла, щоб мене хтось чув, та й, крім того, мені було дуже соромно показуватися в театрі. Тож я й побігла до аптеки.
 
Я мала загальний номер телефону в казарму військового училища у Верхньому Вест-Сайді. Брат дав мені його на крайній випадок. Що ж, от той випадок і настав. Тільки то була вже одинадцята вечора й ніхто не брав трубки. Але я не здавалася. Кидала п'ять центів у щілину, знову й знову, і слухала безкінечні гудки на другому кінці. Після двадцять п'ятого гудка я вішала трубку й починала все спочатку: знову кидала п'ять центів і набирала той самий номер. І весь час схлипувала й гикала.
 
Я поводилась немов під гіпнозом: набирала номер, рахувала гудки, клала трубку, слухала, як випадає зі щілини монетка, знову кидала її у щілину, набирала номер, рахувала гудки, клала трубку. Схлипувала, скиглила.
 
Раптом на другому кінці почувся голос. Страшенно лютий.
 
— ЩО ТАКЕ?! — рявкнув хтось у вухо. — ЩО В БІСА ТАКЕ?!
 
Слухавка мало не вилетіла мені з рук. Я впала в такий транс, що встигла забути, навіщо взагалі потрібні телефони.
 
— Мені треба поговорити з Волтером Моррісом, — сказала я, оговтавшись. — Прошу вас, сер. Термінові сімейні обставини.
 
Чоловік на другому боці слухавки вивергнув із себе потік лайки ("Клята безсовісна засранка!") і прочитав очікувану нотацію на тему: "Ти взагалі дивилася на годинник?". Але його лють не могла зрівнятися з моїм відчаєм. Я прекрасно грала роль істеричної родички, якою, по суті, й була. Мої ридання взяли гору над гнівом незнайомця. Мені було начхати на його крики про правила етикету. Врешті він, напевно, зрозумів, що його правила безсилі перед моїм хаосом, і пішов шукати мого брата.
 
 
Я довго прочекала, кидаючи в телефон монетку за монеткою, намагаючись зібратися докупи і прислухаючись до свого уривчастого дихання в тісній кабінці.
 
І от нарешті — Волтер.
 
— Що сталося, Ві? — запитав він.
 
Почувши братів голос, я знову розпалася на тисячу шматочків розгубленої маленької дівчинки. А тоді, крізь хвилю нудоти і схлипів, розповіла йому все від початку до кінця.
 
— Забери мене звідси, — благально сказала я, коли нарешті закінчила. — Забери мене додому.
 
Не знаю, як Волтер зміг так швидко все організувати, ще й серед ночі. Не знаю, як воно було влаштовано у війську — вихідні й усе решта. Але мій брат був найвинахідливішою людиною, яку я знала, і тому все якось залагодив. Я знала, що він це зробить. Волтер міг владнати все.
 
Поки Волтер займався своєю частиною мого плану втечі (домовлявся про вихідний і шукав, у кого позичити автомобіль), я складала речі — запихала одяг і взуття у валізи й тремтячими пальцями пакувала швейну машинку. Потім я написала тітці Пеґ із Олів довгого, розпачливого, поплямленого сльозами листа й залишила його на кухонному столі. Не пам'ятаю всього, що я понаписувала, але істеричних емоцій там не бракувало. Згадуючи про це, я шкодую, що не написала просто: "Дякую, що подбали про мене. Вибачте, що повелась як ідіотка", — і не поставила на тому крапку. Тітка Пеґ та Олів і так мали море клопотів. Їм триста років не потрібна була ще й моя дурнувата сповідь на двадцять сторінок. Але вони її отримали.
 
Удосвіта Волтер під'їхав до театру "Лілея", щоб забрати мене й відвезти додому. Він був не сам. Так, мій брат зумів позичити у когось автівку, але та дісталася йому з певною умовою. Точніше, з водієм. За кермом сидів високий худорлявий молодий чоловік у такому самому однострої, що й Волтер. Одногрупник із військового училища. Схожий на італійця хлопчина із сильним бруклінським акцентом. Він мав їхати з нами. Очевидно, пошарпаний старенький "форд" належав йому.
 
Мені було байдуже. Байдуже, хто там сидів у автомобілі і хто бачив мене в такому розбитому стані. Я була у відчаї. Мені хотілося одного: тієї ж хвилини покинути "Лілею", поки ніхто не прокинувся і не побачив мого обличчя. Я більше ні секунди не могла перебувати в одній будівлі з Едною. З властивою їй стриманістю вона, по суті, наказала мені забиратися геть, і я почула її гучну й чітку вказівку. Я мусила їхати. І то негайно. Хай мене просто заберуть звідси — це все, що мене турбувало.
 
Ми перетнули міст Джорджа Вашинґтона. Якраз сходило сонце. Я навіть не дивилася на вигляд Нью-Йорка, що віддалявся. То було б нестерпно. Хоч це я забиралася геть із міста, відчуття було достоту протилежне: що це місто забирали від мене. Я довела, що мені не можна його довіряти, тож Нью-Йорк забрали від мене подалі, так, як з рук дитини забирають дорогу річ.
 
 
Щойно ми опинилися по той бік моста, остаточно виїхавши з міста, Волтер визвірився на мене. Я ще ніколи не бачила його таким злим. Він мало коли показував свій характер, але цього разу він таки його показав, ой показав. Волтер детально пояснив мені, як я зганьбила родинне ім'я. Нагадав, скільки всього мені дали в житті і як бездумно я все протринькала. Сказав, що мої батьки даремно викинули стільки грошей на мою освіту й виховання, бо я недостойна таких дарунків. Розповів, щó в майбутньому чекає на таких дівчат, як я: ними користуються, потім використовують їх до кінця, а тоді викидають на смітник. Сказав, що, зважаючи на мою поведінку, мені ще поталанило, що я не опинилася у в'язниці, не завагітніла і не валялася мертва в канаві. Попередив, що тепер я ніколи не знайду порядного чоловіка, бо хто мене захоче, знаючи бодай щось про моє минуле? Я волочилася з усякими дурнями і сама стала дурепою. Він застеріг мене, щоб я ні словом не прохопилася батькам, чим займалася в Нью-Йорку і якої біди накоїла. І йому йшлося не про те, щоб захистити мене у такий спосіб (на захист я не заслуговувала), а щоб захистити їх. Мама з татом ніколи б не пережили такого удару, якби дізналися, як низько впала донька. Він дав мені чітко зрозуміти, що рятує мене перший і останній раз. І додав:
 
— Тобі пощастило, що я не везу тебе у виправну школу.
 
І все це Волтер випалив просто перед молодим чоловіком, який сидів за кермом, наче той був невидимий, глухий або просто якийсь нікчема. А може, то я була така огидна Волтерові, що йому було начхати, чує його хтось чи ні. Отож Волтер вилив на мене свою жовч, наш водій почув усе до найменших деталей, а я сиділа на задньому сидінні й мовчки все терпіла. Було неприємно, так. Але порівняно із недавньою сутичкою з Едною не так вже й дуже. (Принаймні Волтер, розлютившись на мене, дав мені зберегти свою гідність, тоді як непорушна холоднокровність Едни була такою принизливою. Ліпше його вогонь, аніж її лід.)
 
Напевно, до тієї миті я вже втратила чутливість до болю. Я не спала понад три доби. За останні півтори я була п'яна, обманута, налякана, принижена, покинута й висварена. Я втратила найліпшу подругу, хлопця, товариство, улюблену роботу, самоповагу і Нью-Йорк. Една — жінка, яку я любила і якою захоплювалася — щойно повідомила мене, що я не людина, а нікчема, і що буду нею завжди.
 
Мені довелося просити старшого брата про порятунок і розповісти йому, яка я засранка. Мене вивели на чисту воду й добряче вишпетили. Хоч що там Волтер казав, ніщо не могло мене ще дужче присоромити чи образити.
 
А от те, що сказав наш водій, як виявилося, могло. Бо десь за годину, коли Волтер нарешті зупинив на секунду свою лекцію (напевно, аби просто перевести подих), худорлявий хлопчина за кермом озвався. Уперше за весь час. Він сказав:
 
— Шкода, що такому чесному хлопцю, як ти, Волт, дісталася за сестру така мала паскудна шльондра.
 
 
Оце мене зачепило, так. Його слова не просто вжалили мене — вони пропалили мене до самого нутра, так наче я ковтнула кислоту.
 
Річ була не тільки в тому, що я не могла повірити, що цей хлопчисько таке сказав. Ще й перед моїм братом! Він узагалі бачив мого брата? Волтера Морріса, метр дев'яносто на зріст? Бачив його силу і м'язи?
 
Подих застряг у моєму горлі: я чекала, що Волтер зараз йому вріже чи принаймні його облає. Але Волтер нічого не сказав. Мій брат явно не збирався оскаржувати його вердикт. Бо він із ним погоджувався.
 
Ми їхали далі, а ті брутальні слова відлунювали й рикошетом відбивалися в тісному, замкнутому салоні автомобіля і в ще тіснішій, ще замкнутішій моїй голові. Мала паскудна шльондра, мала паскудна шльондра, мала паскудна шльондра... Врешті вони розчинилися у брутальній тиші, що оточила нас, наче темна вода. Я заплющила очі й пірнула в неї з головою.
 
 Мої батьки, яких ніхто не попередив про наш приїзд, спочатку дуже зраділи, побачивши Волтера, а потім здивувалися і стривожилися, з якої ж причини він приїхав і чому разом зі мною. Проте Волтер не збирався багато пояснювати. Сказав, що Вівіан засумувала за домом і що він вирішив відвезти її назад. І на цьому поставив крапку в тій історії. Ми й не намагалися нормально поводитися перед розгубленими батьками.
 
— А ти надовго приїхав, Волтере? — запитала мама.
 
— Навіть вечеряти не буду, — відповів він. Волтер мусив відразу розвертатися і їхати назад до міста, щоб не пропустити ще один день навчання.
 
— А Вівіан?
 
— Скільки захочете, стільки буде, — Волтер стенув плечима, так наче йому було начхати, що зі мною станеться, де я буду і як довго.
 
В іншій сім'ї докопувались би далі. Але дай-но мені пояснити тобі культуру мого рідного середовища, Анджело, у разі якщо ти ніколи не бувала в товаристві білих англо-саксонських протестантів. У нас є тільки одне бойове правило, і звучить воно так: Про це більше ніколи не можна згадувати.
 
Ми, білі англо-саксонські протестанти, застосовуємо це правило до всього: від хвилини ніякової мовчанки за столом до самогубства когось із родичів. Ні про що не розпитувати — ось гасло мого племені.
 
Тож коли батьки зрозуміли, що ні Волтер, ні я не збираємося ділитися з ними подробицями цього загадкового візиту — чи то пак загадкового повернення додому, — вони більше й не допитувалися.
 
Що ж до мого брата, то він висадив мене біля батьківської хати, виніс із автівки мої валізи, поцілував на прощання маму, потиснув руку татові і, не озвавшись до мене й словом, поїхав назад у місто — готуватися до іншої, важливішої війни.
Вам може бути цікаво
Лінкольн у бардо
Сондерс Джордж
Ольга Герасим’юк та Мар’яна Савка вирушають у Житомир
Нова Європа: есеї українських інтелектуалів
Таня Стус презентує для дітей книжку «Рі(з)дні люди» у Києві
6 книг, які врятують від осінньої депресії
stary_lev Стежити
дописів читачів