Я не зміг би зімітувати краще: розмова з Рімантасом Кмітою
Цього року у «Видавництві Старого Лева» з’явився український переклад литовського бестселера «Хроніки Південного» Рімантаса Кміти. Головний герой роману — теж Рімантас — закінчує школу, грає у регбі й намагається збагнути, що ж робити з власним життям. Він помиляється, перемагає і підкорює Шяуляй 1990-х років. «Хроніки Південного» — роман не про дорослішання, чи спорт, чи гроші, чи любов. Це історія про вростання у власну шкіру, непомітну зміну свідомості під впливом найдрібниших подій. На 26 Book Forum ми поговорили з Рімантасом Кмітою про підлітків 1990-х і те, чим вони схожі на нас.
Юля Мурашова, Букмоль
Моє підліткування проходить в Україні 2010-х, проте книга про підлітків у Литві 1990-х виявилася мені дуже близькою. Ви задумували її як підліткову?
Ні. Це в Україні видавництво її позиціонує як підліткову.
Я думав, що пишу для свого покоління, щоб з ними згадувати дитинство. У Литві «Хроніки Південного» читають і підлітки, і пенсіонери — широке коло читачів. Мені всі говорять, що я, напевне, мав щоденник під рукою чи щось подібне. Я ніколи не вів щоденник! Думаю, мені просто вдалося влізти у шкіру підлітка. Просто думаєш, як розгублена людина, яка не знає, що відбувається з нею, зі світом, яка намагається збагнути, як тут жити і що робити.
«Хроніки Південного» написані шяуляйським діалектом, а не літературною литовською мовою. У вас не було проблем з видавництвом через це?
Ні, видавництво готове було друкувати. Не було жодних проблем. Я сам із Шяуляю. Коли поїхав до Клайпеди вивчати литовську філологію, почав літературною мовою розмовляти. А коли почав перекладати, задумався, чому у нас така ситуація в Литві, що офіційна мова — штучна? Нею ніхто не розмовляє, але її вчать у школі, складають іспити. У радянські часи був культ литовської ідентичності, ми мали охороняти мову. Зараз ситуація змінилась, і мова стала пасткою для нас самих. Маємо інспекцію литовської мови, яка тебе може оштрафувати. І редактори з таким стресом працюють — треба все робити правильно, за правилами, а не так, як люди говорять. Звичайно, жаргону і будь-якого шяуляйського відтінку я уникав. Це ніби смішно, виставляє тебе неосвіченим. Я завжди думав: це не нормально, так же люди говорять. Чому один регіон сміється над іншим, мовляв, смішно говорите? І що, що ми так говоримо? Це нормально, це весело. А ні, є національна мова. Я коли зустрічаюсь із кимось вперше і вони дізнаються, що я філолог або письменник, то відсотків вісімдесят одразу перепрошують, що неправильно розмовляють литовською. Це ненормально, і я подумав, що писатиму так, як ми говоримо.
Тобто, книга почалася з бажання писати шяуляйським діалектом?
Почалось все з перекладу. Ми перекладали швейцарського поета — він і прозаїк — Педро Ленца. Один лінгвіст, перекладач, Маркус, почав перекладати його шяуляйським діалектом. Я йому кажу: «Ні, Маркусе, не роби цього», — а він мені: «Ну, допоможи ж мені». І почалося. Переклад — це така собі штука, коли ти не лише відшукуєш слова, вирази, фразеологізми, а й згадуєш історію. Я згадував людей, про яких думав, що давно забув. Я пам’ятаю: їду в автобусі і раптом згадую імена всієї команди регбі, з якою грав. А думав, що все забув. Почався ніби фільм з фрагментів змагань і спогадів, і я зрозумів, що через цей переклад у мене накопичилося забагато історій та персонажів, і треба було щось із цим робити. А я — не письменник, я — літературознавець. Коли я закінчив свою роботу, то мав ще два вільні тижні і подумав: ай, щось мені там згадувалося, спробую щось із цим зробити. Написав кілька фрагментів, і знайшлося видавництво — почули десь, як я читаю. Так через переклад все й почалось.
В романі багато автобіографічних деталей. Ви хотіли поділитися власною історією?
Та ні, бажання розповісти свою історію у мене не було. Я хотів розповісти про минуле. Ми іноді з моїми колегами-письменниками сидимо і думаємо: от, немає роману про нашу юність. Коли я починав, думав, може, герой гратиме в баскетбол. Я сам грав у регбі, але мало хто знає, що це за гра. А потім подумав, що маю розповісти про місто, про Шяуляй того часу. Воно жило тоді інтенсивним життям: було багато спортсменів, багато команд з регбі. Дівчата ще грали в баскетбол і багато — в хокей на траві. Ось таке місто, де дівчата — хокеїстки, а хлопці — регбісти, така комбінація. Було багато груп альтернативних, одна з них навіть з кліпом пробралася на телебачення, на MTV. Потім у нас в Шяуляї заснували перший в Литві — за західними стандартами — нічний клуб. Зараз Шяуляй може здатися сірим, нецікавим містом, а тоді такі можливості для розвитку були у юної людини.
Я думав, що пишу для свого покоління, щоб з ними згадувати дитинство.
Книга просякнута атмосферою 1990-х, насичена, детальна. Що вам допомогло згадати той час?
У мене дуже погана пам’ять. Я дуже багато газет того часу гортав, слухав музику, спілкувався з людьми, з моїм поколінням, згадував наші реалії і той сленг. Розповідали люди, наприклад, як джинси варили. Я згадував, як ми до Риги їздили, продавали хліб, як попались поліції. Мені треба було написати все так, щоб я знову в ту ситуацію потрапляв, коли читаю. Передивлявся якісь репортажі, дивився які були потяги, ціни, які проблеми у тих, хто їздив до Риги. Потім усе це описав у романі, бо спогади у мене поверхові, я не згадую деталей. Я знаю, що шукати, шукаю і — так, ось це так було! Важко з пам’яттю. Сидимо, наприклад, з однокласником, і він питає: «Пам’ятаєш, як ми до Риги їздили і нас поліція спіймала?» — а я думав, що ми з іншим товаришем там були. Якщо б я намагався згадати те, про що він розповідав, я б усе інакше згадував. Що це значить — пам’ять? Пам’ять — вона в голові, вона там завжди щось переінакшує, перемішує. Тому значну частину я брав з таких розмов. І ще відчуття, коли щось трапляється — як фотографія, що фіксує один момент, і ти дивишся на себе з того часу і згадуєш більше, ніж є на фотографії. Є ще реакції на інші тексти, хоч я і не читав так багато, як герой.
Головний герой «Хронік Південного» не тільки багато читає, а й пише вірші. Це ваші підліткові вірші чи ви написали їх для роману?
О, про це в мене майже не питають. Коли я майже все вже написав, залишилися місця для віршів. Я думав: ну що він там пише? Може, написати зараз щось? В газетах, наприклад, знайшов конкурси для школярів та юних філологів, там були публікації різні — думав звідти взяти. Але так майже плагіат виходить. Як я цю графоманію відтворю? І потім випадково у підвалі знайшов папку зі своїми віршами ще зі шкільних часів. І все! Додав ті, що були доречні, нічого не змінював. Це був найсправедливіший вибір. Я написав, звичайно, що головний герой думав, і що думали інші, коли читали його поезії, але вірші мої, з того часу. Я не зміг би зімітувати щось краще, цікавіше. То, звісно, кошмар, але зараз, як читаєш — смішно.
Чи були якісь значні зміни у книзі під час редагування?
Це — мій перший роман, і я навіть хотів, щоб були якісь серйозні дискусії, щоб розуміти, як і що робити. Але звичайно, всі люди зайняті і ніхто не коментував. Всі вже знали, що книга написана шяуляйським сленгом, а у видавництві була редакторка з шяуляйської області — у неї трохи інший діалект, але ми поговорили, порозумілися. Ми дуже добре працювали. Найголовніше було зробити текст читабельним. У тому, що я їй віддав, такий хаос був — були фрагменти, де я писав фонетично, потім думав — та ніхто ж це не прочитає, треба за правилами! Але тоді це не Шяуляй! Що робити? Тому один фрагмент так, інший так, і що виправляти не знав, тож все діалектом написав і полишив. А коли вже почалося редагування, я точно знав, що видам аудіокнигу. Люди завжди мене питали, чи буде аудіокнига, бо буде складно читати, їм краще слухати. Аудіокниги у Литві просто не продаються — там єдине видавництво-ентузіаст. Немає культури аудіокниг. Я і думаю — добре, зроблю аудіокнигу, ніхто не буде слухати. Продано вже більше двох тисяч — люди купують і слухають. Ми з редакторкою вирішили полегшити людям життя, бо тим, хто знає шяуляйський діалект, читати легше, а тим, хто ні, — важче. А хто хоче почути, як я чую той сленг із дев’яностих, будуть слухати аудіокнигу. От таке рішення.
Ви публічно читали уривки з книги перед тим, як її видали. Як відбувалися ваші перші читання?
О, це така історія — зворушлива і дуже мені потрібна. Перші читання я провів, коли ще не було книги. Мій однокласник у якомусь барі організовував різні концерти та події і запропонував мені влаштувати читання. У Литві читають зазвичай у книгарнях, у літературних клубах чи залах, туди публіка приходить. Так, щоб іти до бару і читати, думаю, так ніхто не робить. І ти дійсно не знаєш, як відреагує публіка, просто йдеш до бару, куди люди заходять випити пива після роботи, а там — мікрофон, акустика і хтось буркотить. Проте коли я почав читати, люди слухали. Багато людей після школи кажуть, що ніколи більше не читатимуть литовської літератури, а тут — ага! Вони мене слухають! І читання проходили дуже добре, люди сміялися, підходили до мене, розповідали свої історії. І тоді у мене з’явилося відчуття, що вони чекають на мою книгу. Це було однією з мотивацій — так, треба писати. Тому що ця книга не для мене, вона для всіх, і це дуже допомагало.
А як проходили читання після публікації?
Як правило, добре. Я ще коли писав, відчував, як публіка реагує на текст. Думав: ось, буде книга, читатиму. Тому деякі місця писав як стендап, для читань, щоб був завершений фрагмент на 10-12 хвилин. Непогано виходило. Бувало, звичайно, коли довга зима, холодна весна, приїздиш до якоїсь провінції, і, звичайно, ніхто не приходить до тебе. А буває, слухає 200 людей на книжковому ярмарку у Вілюнюсі і регоче. Багато письменників пишуть іронічно, це не гумористична проза. А у мене — майже. Ніби смішно, але я не смішу навмисно. Це погляд на ті часи, дистанція створюють іронію. Я ще дуже радів, коли почав отримувати у месенджері багато таких відгуків: «я прочитав вашу книгу, і вона про мене. Я теж жив у тому районі, грав у регбі, і зуба мені вибили, і дівчина мене кинула, і до Риги з хлібом їздив», — і багато було таких, і я зрозумів, що мені вдалося. Я хотів створити типовий образ людини того часу. Ніби брав усе із себе, але інші казали «так, це про мене, це — моя історія». Я дуже радів, коли це чув.
«Хроніки Південного» у Литві отримали премію Юрґи Іванаускайте і перетворилися на театральну виставу. Як думаєте, книга популярна через те, що про 1990-ті мало написано?
Про дев’яності були книги, напівдетективи і книги, написані, власне, у 1990-ті. Моя книга, певно, була першою, що отримала стільки уваги. Зараз вже є книги, і Фейсбук-спільноти, і сторінки в Інстаграмі. Загалом, я був не першим, хто про це говорив, але першим, хто привернув стільки уваги. Не можу навіть сказати, чому.
За мотивами вашої книги поставили мюзикл. Як це відбулось? Ви долучилися до підготовки вистави?
Було, звичайно, дуже цікаво. Мюзикл поставили з ініціативи режисера й акторів. Серед них були і професіонали, і напівпрофесіонали, і зовсім не професіонали — вони прочитали книгу і захотіли щось із нею для Шяуляю зробити. Зробили мюзикл. Це був ризик: через те, що це мюзикл, я мав написати тексти пісень сленгом. Я до цього писав поезію, але не сленгом. Коли почав писати пісні, отримав нові можливості мови — і це було так… вау. Можна інакше писати, не так, як литовською. Вони зробили велику виставу — багато освітлення, грим, костюми. Але трупа робила все самостійно і виходило дорого. Вони мали кошти на перші покази, а потім не вдалося знайти спонсорів і показувати виставу далі. Якщо до тебе не прийде публіка, то виходиш в такий мінус, що не знаєш, що робити далі. Так якось все й зупинилось. Але в Шяуляї, хто хотів, подивились. І навіть для акторів було щось нове: там маленька зала, без залаштунків, і публіка сидить дуже близько. Вийшло по-особистому.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно