0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
«Я бачу, вас цікавить пітьма» Ілларіона Павлюка. Уривок
Київського кримінального психолога Андрія Гайстера відправляють консультантом у богом забуте селище Буськів Сад. Зимової ночі там зникла маленька дівчинка. А ще там водиться Звір — серійний маніяк, убивств якого тамтешні мешканці воліють не помічати... У цьому проклятому селищі, де все по колу і всі живуть життям, яке ненавидять, розслідування постійно заходить у глухий кут. Андрій вірить, що загублена дівчинка, попри все, жива і він її знайде. Але нікому, крім нього, це не потрібно.
 
 
«Я бачу, вас цікавить пітьма» Ілларіона Павлюка — історія про непробивну людську байдужість і пітьму всередині нас. Про чесність із собою й ціну, яку ми готові заплатити за забуття. Про гріхи, що матеріалізуються, і спокуту, дорожчу за спокій.
 
***
Андрій повернувся з Афганістану чотирнадцятого року. Прохолодного березневого ранку вийшов із брами їхньої бази в Кальві, що на острові Корсика. Його кітель вилискував шевронами, нашивками і почесними знаками, його майно поміщалося в один армійський наплічник, а плани щодо подальшого життя мали всього лише два пункти: прибути в Марсель, а там сісти у потяг на Обань. В Обані була розташована штаб-квартира Іноземного легіону — з неї все почалося й нею мусило закінчитися. А далі зяяло здоровецьке і непевне ніщо. Мабуть, пафосно можна було сказати «відкритий увесь світ», але насправді приблизно так само весь світ відкритий перед парашутистом, що стоїть на рампі: хоч як крути, а однак полетиш униз. І добре було б нічого собі не поламати. Андрієві, ні багато ні мало, належало наново віднайти сенс життя. А з цим вимальовувалася проблемка.
 
Річ у тім, що зо два місяці тому в Афганістані дещо сталося. Дещо таке, після чого Андрюхина посудина з життєвою мотивацією надтріснула. Він поки що цього не усвідомлював, але його бажання жити чимраз слабшало і слабшало. Витікання давалося взнаки легким відчуттям порожнечі в грудях.
 
Того ж таки дня, в ідеально допасованій уніформі, він увійшов у невеличку марсельську кав’ярню випити кави і, можливо, чогось перехопити. Саме там він і зустрів свою незнайомку. Вона сиділа коло вікна у м’якому промінні весняного сонця й кинула на кремезного легіонера один лише погляд. Погляд цей був такий уважний і чіпкий, що могло видатися, ніби дівчина чудово розуміється на знаках розрізнення легіону. Ніби знає, скільки поту і крові вартує кожен із них… Утім, певним чином вона таки справді розумілася.
 
Скажімо, сріблясті «крильця» на грудях праворуч, що означали для Андрюхи десять стрибків із парашутом за три дні (а потім іще не менше десятка на рік), приводнення в повному екіпіруванні (коли мусиш встигнути вислизнути з ранця, щоб не заплутатися в стропах і не потонути), нічне десантування й уміння виплисти в черевиках і з автоматом, для неї теж дещо означали. А саме: куш. Зарплатню, більшу, ніж у тих, хто такого значка не має. Трохи вгодованішу жертву.
 
Й Андрій попався. Не дивно як на хлопця, що йому допікає відчуття порожнечі в грудях.
 
Наступного дня, коли він ішов зі штаб-квартири в Обані звичайним парубійком у джинсах і флісовій толстовці, його життєвий план знову налічував не більш як два пункти. І другим було повернутися в Марсель — до тієї таки дівчини. Що ж до пункту номер один, то перш за все Андрій подався в банк і зняв увесь свій заробіток до останньої копійки — чотири кілограми грошей пачками по п’ятдесят євро. Двісті з гаком тисяч. Усе, що мав.
 
Здавалося, його життєвий шлях осяяний світлом і впевнено біжить уперед і вгору, та все змінилося за якихось два місяці, коли вона сказала йому сакраментальне «між нами все скінчилося». Теплого травневого вечора Андрій покинув їхню по-дорогому обставлену квартиру на лазуровому березі в передмісті Тулона. На спині мав той самий армійський наплічник, тільки вже — на чотири кілограми легший. Але біль через розставання був такий сильний, що про втрачені гроші він і не згадав. Востаннє озирнувшись на вікна сімейного гніздечка, яке він звив, Андрій уперше за багато років, наче коротку мантру, промовив фразу, що допомагала йому відмежовуватися від реальності ще у школі.
 
— Срати, грати! — з фальшивим завзяттям заявив він холодному світлу вікон, жовтим ліхтарям, мокрій після дощу вулиці. І впевнено попрямував геть без жодного пункту в життєвому плані.
 
Повернувшись до Києва, Андрій подався в перший-ліпший добровольчий батальйон, і усвідомлення, що він знову робить щось справді значуще, добряче його наснажило. Рік потому він дістав поранення й на фронт уже не повернувся, — ера «добробатів» закінчилася. У збройні сили його не взяли: Андрюха не пройшов медкомісію, погорів на психологові. Так він знову опинився «на гражданці» і швидко занурився в той тягучий стан, коли світ довкола видається безсенсовим та й узагалі — намальованим на шпалерах.
 
А потім почалися «провали».
 
Кожна дівчина в хіджабі, яку він бачив у центрі Києва, вибивала його з реальності, — здавалося, що пісок рипить на зубах, вчувався запах гару й мастила для зброї, і він не міг позбутися відчуття, що перебуває у двох місцях одночасно. У верескотні китайських феєрверків йому причувався нестямний окрик: «Лягай!», і пару разів так і не зміг стримати несамовитого бажання впасти на асфальт, хоч якоюсь часткою мозку усвідомлював, де він і що відбувається. «Провали» траплялися чимраз частіше, і контролювати власні дії було дедалі важче. Та найгірше, що після них Андрія затоплювали спогади — такі яскраві, сповнені звуків і запахів, відчуття вітру на щоках і болю у стомлених армійськими черевиками ногах. І щоразу спогади приводили його в одне і те саме місце — на звичайну вузьку вуличку між глинобитними хатами в афганському кишлаку в долині Капіса. Він заходить у напівтемряву одного з будинків, втиснувши у плече приклад, а його погляд і приціл стають одним цілим.
 
 
Коли пам’ять випорпувала на поверхню цей епізод, відчуття порожнечі у грудях ставало нестерпним, й Андрій пив, щоб хоч трохи його притлумити. Сам не помітив, як звузив свій світ до денця пивної бляшанки. А потім з’явився Валерка.
 
Валерка був слідчим в Андрюхиній справі, а Андрій був по вуха в лайні. Ось, що він накоїв.
 
Сталося це у звичайній київській маршрутці, жаркій і кривобокій, по самі люки напханій людьми. Андрій їхав, насунувши на брови млинцеподібну афганську шапку «паколь» і занурившись у думки. Аж у нагрудну кишеню його куртки пірнула чиясь рука. Він спокійно спостерігав, як чужі пальці спершу доволі довго вовтузилися з ґудзиком на кишені, а потім видобули звідти його гаманець — як то кажуть, з-під самісінького носа. Тоді Андрій лагідно обняв злодія за потилицю і, схилившись над ним, попрохав повернути гаманець. Натомість злодій, зображаючи обурення, забелькотів, що це, мовляв, не він, і йому прикро вислуховувати безпідставні обвинувачення. У хлопця був акцент. Хтозна, який саме. Головне, що східний: м’який, з глибокими горловими «х» і «к», — і Андрюха вмить опинився десь далеко, там, де вітер приносить запах гару і відголос тоскного муедзинового співу. І отам, далеко, його вів аж ніяк не розум. Його провадили інструкції, безжально вбиті в підкірку за чотири пекельні місяці навчального курсу легіону — без шансів загаятися чи замислитися.
 
Ніж випірнув із-під куртки сам собою і вперся злодюжці в пах. Гаманець, як за помахом чарівної палички, вискочив із нізвідки і впав Андрюсі в черевик. Здавалося, тут усе мало скінчитися. Навіть залишався маленький шанс, що так воно і буде. Аж тут злодій гукнув водієві: «Зупиніть!» — і кинувся до виходу, смикнувши ненароком якийсь важливий рубильник в Андрюхиній голові. Й Андрій зірвався з налигача.
 
Вам може бути цікаво
Передпродаж книги Галини Вдовиченко «Містельфи»!
Кожна третя електронна книжка – безкоштовно!
Даруємо знижку на книжку тижня: «Мистецтво війни»!
«140 децибелів тиші». Уривок із книги
Ілларіон Павлюк: «Головна мета книжки показати, що добро існує»
Футорський Любомир
stary_lev Стежити
дописів читачів