0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
Володимир Єрмоленко: «Хотів би запитати Флобера, чому він був такою паскудою»

Олена Гутик, Високий Замок

Український філософ та публіцист розповів невідомі факти з життя великих письменників.

Він володіє шістьома мовами, вважає, що філософи повинні частіше виходити з кабінетів, а сам нерідко виїздить на лінію фронту. Володимир Єрмоленко поєднав в одній особі філософа-науковця, письменника і журналіста. Нещодавно на книжкових полицях з’явилася друга книжка Єрмоленка «Далекі близькі». У ній – замальовки з життя Руссо, Казанови, Гофмана, Флобера, Дерріда, Зонтаґ, Барта, Ґарі. Це історії про те, як слабкість перетворюється на силу, вади стають перевагами. Володимир переконаний — далекі класики можуть стати близькими, як друзі чи рідня.

-Книга «Далекі близькі» постала з діалогів зі студентами Києво-Могилянської академії, де я викладаю філософію та літературу,— розповідає Володимир Єрмоленко.— Для мене важливо було, щоб імена, які називаю, були «тілесними», щоб за кожним ховалася історія. Важливо розуміти, кого кохали Руссо, Гофман, Флобер, з ким товаришували і кого ненавиділи. Бо кожна написана ними книга — це пережитий особистий досвід.

Мені цікаво досліджувати їхні перемоги над собою, їхні «перевади» (авторський неологізм Єрмоленка, симбіоз слів «переваги» і «вади».— О. Г.). Наприклад, Жан Жак Руссо мав серйозну фобію — боявся говорити на людях, соромився виступати в паризьких салонах. Натомість приходив додому і записував кожну свою думку. Тобто Руссо-письменник народився з комплексів. Інший приклад: Гофман, автор «Лускунчика», «Крихітки Цахеса», зневажав своє тіло, вважав себе некрасивим. Звідси й гофманівська естетика — тілесна оболонка аморфна, трансформується у щось химерне. Гофман любив тему двійників, втрату відображення в дзеркалі, вважав, що людина може комунікувати в соціумі без прив’язки до тіла. Американська письменниця Сьюзен Зонтаґ у своїх книгах схиляє до думки, що хвороба не є покаранням. Небагато людей знають, що ця жінка двічі поборола рак.

— До кожної постаті, яку описуєте, ви підібрали метафору на кшталт «Руссо – страх близькості». Мабуть, нелегко лаконічно описати геніальну постать…

— Наскільки б автори не були багатогранними, та у кожного є свої «точки гравітації». Наприклад, романи французького письменника Мішеля Турньє пронизує тема повільності: людина досягає своєї цілі в житті, бо не поспішає до неї. У «Вільшаному королі» герой не встигає за волхвами і натомість отримує причастя від Христа. Турньє у житті також не був дуже квапливим – свій перший роман написав у 42 роки.

Знайти власні «точки гравітації» – важливо для кожного з нас. У когось, як у Жан Жака Руссо, точка «А» починається в нещасливому дитинстві: його мати померла при пологах і він все життя намагався довести, що материнське щастя — це ілюзія. А у когось навпаки – з надмірної материнської опіки, як у Альбера Камю, який боготворив образ матері.

— Не боїтеся породити стереотипи стосовно письменників?

— Намагаюся перевіряти найдрібніші деталі, часто користуюся автобіографічними даними. У випадку з Русо – він усе описав у своїй «Сповіді», Казанова залишив автобіографічну «Історію мого життя», Мішель Турньє дав багато інтерв’ю… Підступним є той момент, що часто у мисленні та естетиці автори не виражають своє життя, а заперечують його. Це пошук альтернативного «я», спроба прожити інше життя (адже кожна година нашого існування це вибір чогось одного і не вибір мільйона інших варіантів). Для цих авторів творчість є не самовираженням, а самоподоланням.

— Найбільша загадка для мене це самогубство Ромена Ґарі. Успішний письменник, який ввів в оману всю Францію, створивши автора Еміля Ажара і опублікувавши від його імені кілька романів. Він єдиний у світі двічі отримав Гонкурівську премію, яку видають раз на життя. П’ять років публіка порівнювала Ґарі та Ажара не підозрюючи, що це один і той самий чоловік. Можливо, тут замішана жінка – у нього був красивий роман з голлівудською актрисою Джин Сіберг, яка покінчила з життям на рік раніше. Але я схильний припустити, що він просто «усе сказав». Вміння вчасно поставити крапку — це також талант.

— Хто з «далеких близьких» залишився для вас загадкою? Що б ви хотіли запитати у них?

Я б запитав у Жан Жака Руссо, що написав революційний роман про виховання дітей і методами якого усі зараз послуговуються, чому він віддав п’ятьох власних дітей у притулок. Запитав би у Флобера, чому він був такою паскудою в стосунках з Луїзою Коле.

— Якось ви мали змогу поставити кілька запитань «живому класику», філософу та письменнику Умберто Еко. Чому не зробили цього?

— Тоді ми сиділи з французьким письменником Паскалем Брюкнером у знаменитому «Cafе de Flore», де Сартр багато-чого написав і ще більше не написав. А поруч за столиком сидів старенький дідуган, на якого я майже не звернув увагу. Виявилося, що це й був Умберто Еко. Я його просто не впізнав.

— У книзі ви дякуєте своїй дочці. За що?

— Дарина багато чого мене вчить. Насамперед бути уважнішим до подробиць. Діти помічають купу різних моментів, які не бачать дорослі.

— «Далекі близькі» — «довоєнна» книга. Чи набула б вона інших сенсів, якби писалась за теперішніх реалій?

— Мої французькі друзі, прочитавши назву «Далекі близькі», вирішили, що книга про сепаратистів (сміється. – О. Г.).

Насправді вона не змінилася б, якби була створена зараз.  Навіть під час війни людям потрібно зберігати зв’язок з нормальним життям і зі світовою культурою. Я, наприклад, був здивований кількістю військових, які прийшли на Книжковий арсенал у Києві, щоб купити собі книжок.

— Ви не лише письменник і філософ, а ще й репортер. Унікальне поєднання професій.

— Зовсім ні, в історії чимало таких прикладів: Вальтер Беньямін, Андре Жилль, Джордж Орвелл, Артур Кестлер… Для філософа дуже важливо стикатися з реальністю, тримати баланс між надбаннями минулого і проблемами сьогодення. Інакше ризикуєш стати або надто абстрактним, або надто поверхневим.

Ми з дружиною робимо серію репортажів про життя переселенців. Їздили по фронтових містах з волонтерами Восток-SOS (на основі поїздки Володимир та Тетяна Огаркова написали репортаж «Дорогою до Щастя: прифронтова зона» — О. Г.).

Це молоді люди (по 25 років), багато з них із Донбасу. Вони російськомовні, але з козацькими стрижками і їздять на синьому бусику з потужним тризубом – «АТОбус», як вони його називають. Відвідують по кілька селищ на день, роздають пакети з допомогою (рис, гречку, цукор, макарони, тушонку). Возять ліки і медичне обладнання для лікарень. Спочатку гроші на гуманітарку надсилали люди через банківські картки. Зараз Восток-SOS також покладається на кошти міжнародних організацій та інших країн: Євросоюзу, фонду «Відродження», країн ЄС. Під час нашої поїздки роздавали допомогу з Естонії.

— Чим вразив Донбас?

— Там дуже багато світлих, щирих, просто фантастичних людей. Наприклад, найсмачнішими полуницями, які я коли-небудь їв, мене пригощала 76-річна бабуся з села Передільське, що за 30 км від Луганська. У Олени Захарівни остеопороз і вона зовсім сама: чоловіка поховала, має троє дітей, двоє з яких у Луганську. Через село пролітають снаряди, а бабуся у квітчастій сукні, в хаті дуже охайно, піч побілена. Познайомився з працівниками SOS-Краматорськ. Один із них Саша, який вночі працює сторожем, а вдень допомагає переселенцям. Інший – україномовний волонтер Олекса Муравльов, сам переселенець, переїхав з Ясинуватої. Ми з дружиною писали про 34-річну переселенку з Луганська Катю, що зараз живе у Львові і виховує сина-аутиста Влада. Плануємо зробити з нею календар – різні місцини України, але схожі люди, ситуації. Вона класний фотограф, робила фото з Києва, Харкова, Дніпропетровська, Львова. Катя вважає, що її квартиру розбомбила українська армія і це цілком може бути правдою, зважаючи на артилерійські дуелі і те, що сепаратисти ставлять міномети у жилих кварталах.

Мене часто запитують, що для мене війна. Так от війна для мене – це перш за все історія людських трагедій, а вже потім – битва за цінності і Батьківщину. У нас 1 мільйон 300 тисяч переселенців, а це майже півтори мільйони історій про втрату домівки… Історій про те, як люди змушені втікати в самих тапочках, а потім не можуть повернутися по речі, бо на оформлення пропуску потрібен місяць часу. Історій про те, як тяжко хворі на прифронтових територіях не знають, чи отримають вони завтра пенсію, а ліки потрібні вже зараз.

— Говорячи про війну, ми часто перелічуємо наслідки, а не причини…

— Бо причин дуже багато. От ви приїжджаєте у місто Костянтинівку на Донеччині. Тут тотальна депресія! Апокаліптичні пейзажі, сплюндровані заводи… За 20 хвилин їзди від неї — Дружківка, за радянських часів тут був величезний завод, зараз на ньому працює тисяча людей. Ситуація у місті помітно краща. А якщо проїдете ще 20 хвилин на північ, то потрапите у Краматорськ – нормальне функціонуюче місто. Усе тому, що тут є машинобудівний завод, де працює 10 тисяч людей. Чому Костянтинівка сплюндрована? Бо у 90-х її розікрали «місцеві еліти». А влада на це реагувала? Ні. Психологія тамтешніх людей побудована так, що вони бачать себе реалізованими тільки на заводі. А Незалежність України асоціюється у них із знищенням джерела достатку. Спробуйте після цього приїхати у Костянтинівку і розповісти її мешканцям про європейські цінності. Жодним чином не хочу сказати, що держава винна у війні на Донбасі. Ні, у війні винен агресор, Росія в цьому випадку. Але агресор завжди б’є у слабкі місця.

 

Вам може бути цікаво
Дивні, але захопливі: 3 книжки, від яких неможливо відірватись
(Не)ідеальні люди в ідеальному світі: рецензія на книгу Елізабет Ґілберт «Місто дівчат»
Ганна Лелів про віру в себе і «928 миль від дому»
Топ-5 книг від Наталі Іваничук
Одеська книгарня-кав`ярня Старого Лева не працюватиме 8-11 червня
Онлайн-презентація збірки Анни Малігон «Розарій»
stary_lev Стежити
дописів читачів