Від да Вінчі до Лінкольна: що б його почитати?
«Що почитати» – питання, насправді, не з простих, тому Букви, руками літкритика Євгенія Стасіневича, дають поради і виставляють орієнтири. За жанрами та читацькими запитами.
Євгеній Стасіневич, Букви
Перекладна проза
Джордж Сондерс, Лінкольн у бардо (ВСЛ, 2019, переклав Андрій Маслюх)
Вочевидь, роман Сондерса – чи не найхимерніший із тих, що коли-небудь отримували Букера; в ньому багато арт-націнки і мало арт-мейнстріму, з нього сочиться експеримент та навіть авангардність, але його наполегливо хочеться радити ширшому читачеві. У президента Лінкольна помирає від тифу 11-літній син, Віллі, проте помирає не в один момент, а, сказати б, пролонговано, опиняючись у межисвітті, власне – у бардо.
І він там не сам, є ще купа-купезна майже-мерців, що до смерті хочуть розказати свої історії, вкрай дивні та цілком тривіальні; ну і Лінкольнів у тому бардо, виходить, двоє, батько і син. А оскільки все тут множиться, то й способів описати роман також існує декілька: постмодернізм «із людським обличчям» (бо цитатність і пошматованість, але осмислена), новий літературний історизм (бо багато роботи із джерелами), готично-чорногуморний мікс (бо таки смішно). Бути би книзі Сондерса об’єктом культу для маленького душного кола, однак усе перекриває інтонація, де і співчуття, і щем, і тривожний містицизм, і багато незамуленого – нема кращого слова – гуманізму. Ось це і притягує читачів: ексклюзивний тут не спосіб розповіді, а якраз її емоційне забарвлення. Людське, надто людське.
Тим, хто любить літературні ігри, але «Райдугу гравітації» Томаса Пінчона вгризати не збирається.
Біографія
Волтер Айзексон, Леонардо да Вінчі (Наш Формат, 2019, переклала Ярослава Стріха)
Після «Інноваторів» один із найбільш читабельних, систематичних та амбіційних біографів сьогодення взявся за да Вінчі – і кращої кандидатури годі шукати: флорентієць був генієм і ґіком заразом. Звісно, американець надає глибини й реалістичності всім базовим асоціаціям, що виникають у головах разом із прізвищем італійця: «Мона Ліза», «Тайна вечеря», катапульта, крила, «Вітрувіанська людина», дзеркальний почерк; і це правильно, хороші біографії працюють ось так. Але є тут і щось куди посутніше, а саме – з’ясування параметрів отієї геніальності, що стала загальним та затертим місцем у розмовах про да Вінчі. Айзексон береться її препарувати: яка комбінація дисципліни, творчості та допитливості породжує такий тип художника-дослідника? Де, на яких перетинах суспільних енергій і внутрішнього неспокою постає геній із плоті та крові, що, з одного боку, зумовлений логікою культури та історії, всією попередньою суспільною динамікою, а з іншого, завжди є одиничним несистемним елементом? У Айзексона – до біса переконлива і розгорнута відповідь.
Тим, хто не вдовольняється переліком великих звершень, прагнучи зрозуміти, як конкретно це стало можливим.
Наукпоп
Ганс Рослінг, Фактологія (Наш Формат, 2019, переклала Ірина Ємельянова)
Науково-популярна книжка не про генетику чи космос, а – статистику. Коли життя – хоча би в плані безпеки – стрімко змінюється на краще, а мозок еволюціонує «пів пиріжка на годину», в голові іскрить, і ми оцінюємо (хоча це некоректне слово, як доводить книга шведського науковця) все куди гірше, ніж воно є насправді; накручуємось і драматизуємо, незважаючи на об’єктивну реальність. Помилково бачимо рівень освіти та смертності, захисту природи, електрифікації, міру власної загроженості. Бо «інстинкт негативу», «інстинкт узагальнення», «інстинкт страху»…
Справдешній трилер про особливості когнітивних функцій, повільну еволюцію і покращений світ: Рослінг пише начебто стримано, але за тим усім – небувала дослідницька пристрасність та глибина. Не вірите – подивіться його виступи на TEDx. А втім, книга, все одно, краща.
Тим, кому сильно потрібно знизити рівень внутрішньої тривожності та «всепропальства»; напрочуд терапевтична річ.
Історія
Сергій Плохій, Ялта. Ціна миру (КСД, 2019, переклала Надія Коваль)
Найавторитетніший та найбільш популярний український історик на Заході – дніпровець Сергій Плохій. Гарвардський професор, чия основна компетенція це ранньомодерний час, передовсім – історія козацтва. Хоча – цілком у дусі західних дослідників, які люблять писати для «нульового» читача, – Плохій уже видав англійською книжки про Чорнобиль і Грушевського, Бандеру і кінець Радянського Союзу, синтетичну історію України (за неї отримав Шевченківську премію) та історію російського націоналізму. Словом, Плохій – історик-просвітитель, який уміє писати й компонувати матеріал принципово жваво і в якого, поза названим, є книга про Ялтинську конференцію 45-го року.
Черчилль і Рузвельт як «аргонавти», мало не похвилинні протоколи зустрічей і невідомі спогади, тодішні шанси України на суверенність та доля Польщі, Дрезден і важкі компроміси, логічні результати і несподівані наслідки перемовин: Плохій приділяє увагу буквально всьому, сильно загострюючи та геть не боячись іти проти усталених трактувань. Ялта – це народження нового світового порядку, що постав на території майбутнього українського Криму, а захитався після його нещодавньої анексії Росією. Плохій тримає в голові цю загальну рамку – і тим зрозумілішим та стереоскопічнішим він є. Особливо, якщо читати «Ціну миру» з українського «тут і зараз».
Тим, хто в ситуації засилля фб-експертів таки надає перевагу професійним історикам, які іноді – як отут – виявляються ще й віртуозними оповідачами.
Фантастика
Ярослав Ґжендович, Господар крижаного саду. Нічний подорожній (Рідна мова, 2019, переклала Ірина Шевченко)
Нова польська фантастика – явище неймовірної сили, воно може видобувати кілотонни читацького захвату. Є там свої родові ознаки (тісне співіснування наукової фантастики та фентезі) і свої епіцентри, один із яких – якраз Ґжендович зі своєю епохальною тетралогією, перша частина якої вже перекладена – слава всім скандинавським богам, їм тут активно підморгують, – українською.
Майбутнє, на далекій планеті, де колись була виявлена схожа на людську – із поправкою на щось подібне до земного ранньосередньовічного устрою – цивілізація, зникає експедиція. І герой, сильний, іронічний та проблемний, летить на Мідґард розбиратися. Летить, аби опинитися у світі, зродженому рівною мірою Стругацькими (тема прогресорів), Кінгом (мандрівка до «серця темряви») та, запевне що, класикою горор-літератури, яку так любить по вінця талановитий поляк. Історія про внутрішню чорноту (що її з кожним романом ставатиме все більше – так само, як і зовнішньої), природу влади та щось таке, як малюнок долі, що часто може нагадувати сліди від побоїща на іскристому снігові.
Тим, хто продовжує вважати фантастику винятково жанровою річчю, неспроможною пробитися до першого ряду. Але й тим, хто вже увірував. Майбутнє – за Ґжендовичем і подібними до нього.
Трилер
Сара Вотерс, Оксамитові пальчики (Vivat, 2019, переклала Дарина Березіна)
Абсолютна більшість сьогоднішніх поствікторіанських романів народжується в тіні Діккенса; там вони часто і конають, не доростаючи до чогось повноцінного та окремого. Інша справа – Сара Вотерс, чудова белетристка, яка періодично – і чим далі, тим частіше – перестрибує на територію «справжньої» літератури. Їй вдається взяти сюжетобудування від автора «Крихітки Дорріт» і атмосферу від Стівенсона, повінчати готику, психологізм та стилістичну переконливість. І щедро додати туди живої лесбійської еротики. Врешті виходить не мелодрама, а цілком собі трилер про зустріч зі справжньою собою і спроби хоч якось виправити антропну «помилку природи».
Злодій Ріверс хоче заволодіти багатствами однієї жінки, використавши іншу та зіштовхнувши їх лобами, а Вотерс у цей момент послуговується всім комплексом тогочасних літературних мотивів, і це працює: тут і великий спадок, і двійництво, і божевільня, і переплутані діти. Впізнавано – і від того ще симпатичніше.
Тим, хто давно читав англійську класику, повертатися туди не бажає, але за атмосферою тужить.
Українська проза
Василь Махно, Вічний календар (ВСЛ, 2019)
Здається, що в непопулярності романа Махна серед «професійної» публіки і його можливого успіху в ширшої аудиторії – ті самі причини. Більш-менш традиційна – тобто консервативна, все-повторюється-під-вічним-небом-і-все-з-усім-пов’язано – історіософія; кількість, що затуляє собою якість; вплив «старшого брата» (тут – «старшої сестри», в особі тогорічної нобеліатки Ольги Токарчук і її «Книг Якова»); стилістична усередненість. Але якщо це й заважає «Вічному календарю» стати реальним романом-подією, то романом, що провокує читацькі симпатії, він цілком може бути. Зо два десятки героїв, серед яких – великий візир і птахолов; хронологічна протяжність у триста п’ятдесят років, від мандрівки єврейського лжемесії Саббатая Цві у Стамбул до засніженого сьогоднішнього Нью-Йорка. А ще панорамність і «малі батьківщини» Східної Галичини, широка географія та сюжетна пружність: як не війни, так виселення, як не масштабні трагедії, то сімейні драми. Велике полотно, до якого є чимала кількість запитань, але й читається воно з добрячим інтересом. Бо «коли важко, не буває нудно», це правда.
Тим, кому не вистачає українських родинних саг і просто міцної довкола-історичної – із заходом у день сьогоднішній – белетристики. Словом, кому замало нормальної прози.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно