0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
Велич таких особистостей, як Леся Українка та Сіссі, у тому, що вони стають твоєю приватною справою
Літературним реінкарнаціям та відомим персоналіям як рушійній силі в сучасній літературі (за мотивами книг «Перше слідство імператриці»та «Залізна вода») була присвячена розмова письменниці Наталки Сняданко та Мирослава Лаюка, що відбулась у під час  цьогорічного фестивалю Книжковий Арсенал. Про головних героїнь роману, імператрицю Сіссі та Лесю Українку, історичний контекст та сучасність в обох романах, про жанровість літератури, детективи та навіщо писати книги про знаних постатей – у найцікавіших уривках із розмови.

Мирослав Лаюк про сюжет роману «Залізна вода»

1901 рік, зима. Леся Українка їде до Мінська для того, щоб рятувати свого коханого. Він помирає у неї на руках. І за ніч вона перетворюється із ліричної поетки на ту Лесю, яку ми знаємо. Я до поезії Лесі ставлюся спокійно, натомість драматичні поеми («Одержима», «Лісова пісня») – для мене це найвищий штиб української літератури. Тоді у неї стається величезне переродження. Вона розбита і їде до своєї подруги Ольги Кобилянської, яка знаходиться у Чернівцях. Згодом Лесі кажуть, що у селі Буркут є життєдайна, залізна вода, яка за мінеральним складом нагадує «Боржомі». І Леся їде до цього села.

Річ у тім, що цю дорогу, якою їхала Леся і яку я описую у книзі, – я проходив тисячу разів у своєму житті. І у мене збереглося дуже багато різних історій з тих місць. Про цей роман я думав ще у школі, коли почав розуміти: те, що люди говорять про Лесю Українку, не зовсім збігається із задокументованими фактами. І вирішив написати оцей роман. Залізна вода тут виступає як остання точка, до якої йде Леся.

Наталка Сняданко про книгу «Перше слідство імператриці»

Мене часто питають, чи я належу до тих, хто страждає на ностальгію за імперію? Є навіть цілий жанр в літературі – «ностальгія за імперією». Це така австрійська тема. Коли я відповідала «Ні», всі зітхали з полегшенням. Бо ностальгія – це, колупання в минулому, мітологізація. У моєму випадку це зовсім не так. Мені хотілося знайти у цій історії український голос. Мої обидві книжки не стільки про Габсбурґів та імперію, а про те, як ми є частиною цієї історії, як ми в літературі можемо прописувати свій досвід. Адже це і наша історія. Імператриця Сіссі була і нашою імператрицею. Мені було важко сприйняти та усвідомити це як частину тої історії, яку ми не вчили в школі. Мені здається, що саме те, шо ми не вчили це в школі – це приходить до нас зараз. Це і є причина цього зацікавлення. Окрім того, це страшенно класний літературний матеріал.
 
Ця книга – це звичайний ретродетектив, для людей, які не мають бути абсолютно обізнані в історії. Також мені подобаються її пізнавальні моменти. У випадку Сіссі, мені було зрозуміло, що українці мало знають про неї, тому хотілося зробити детективну інтригу. Але при цьому також внести до книги достовірну історичну інформацію, щоб людина, яка нічого про це не знає, зацікавилась і продовжила читати щось інше чи досліджувати цю тему. Дві важливі речі у роботі над цією книгою – спробувати себе в іншому жанрі і при цьому не втратити просвітницький момент.

Мирослав Лаюк про образ Лесі Українки
 
У наших книгах історичні постаті постають по-різному. У мене Леся Українка фактично постає персонажкою, яка не каже ні слова. Вона постає зі спини, здалеку. Я не боявся, що покажу її якось не так. Мені подобалася ідея, що у кожного своя Леся Українка. У книзі «Залізна вода» різні персонажі розповідають про неї. Люди бачать її з різних боків. Коли я працював над книгою про Лесю, то читав її твори, листи, спогади, а перед цим слухав багато історій. І тоді тобі зовсім не хочеться розповідати звичайну історію про те, як вона народилась та жила. Для цього існують біографії. Ти ж розповідаєш свою історію, зі своїми пригодами, своїми відгалуженнями. Тому що в цьому і є велич таких особистостей – вони стають твоєю приватною справою. Вони залежать від того скільки ти прочитав їхні творів, наскільки ти їх зрозумів і що ти можеш із ними зробити, щоб продовжити це далі. Це не біографічний роман. Це мій текст, який я хотів розповісти.
 
 
Наталка Сняданко про роботу з історичним матеріалом
 
Ми обоє пішли легким, протореним шляхом. Мені здається, що більш дослідженої постаті, ніж Леся Українка, важко знайти в українській літературі, і так само з Сіссі – в історії Габсбурґів. Я аналізувала різну літературу і побачила, що найменше про Сіссі є детективів. Також немає книг про Сіссі в українському контексті. І я вирішила, що це те, що цікавить саме мене. Мені важливо було зробити цей роман природнім. У цьому плані мені дуже просто працювалося, оскільки матеріалів на цю тему є багато. Я подумала, що це дуже класний літературний момент, тому що на цю історію можна подивитись із певної дитячої перспективи, не робити біографічну, політичну чи історичну перспективу, як зазвичай це робиться. А побачити це з якоїсь яскравої, простішої площини і просто зробити з цього детектив.
 
Мирослав Лаюк про Лесю Українку та літературу

Ця книга – це був природній шлях говорити про головну українську письменницю не тільки як про письменницю. Більшості людей байдуже, що вона писали. Мені здається, що неправильно говорити про Лесю тільки через літературу, а через враження про неї. Коли я думаю про Лесю Українку – я думаю про нею як модерністку. А ще – вона дуже сильний жіночий голос, а це означає що це зовсім інша перспектива літератури, інша чутливість, чуттєвість, зовсім інші теми, зовсім інші підсвічення старих тем, велетенське примноження сенсів.
 
 
Наталка Сняданко про роботу в детективному жанрі

Це мій перший детектив. Але я хочу зробити серію ретродетективів. Мені інколи здається, що це проблема нашої літератури – ми часом хочемо сказати більше про все, ніж варто. Я знаю це відчуття, коли ти хочеш все охопити, про все натякнути. Тут я свідомо намагалася цього уникати. Це була своєрідна арттерапія. Я розуміла, що є ізоляція, є можливість заглибитись у літературу і зробити такий кабінетний експеримент. Тому що детектив – це дуже кабінетний експеримент. Працювати з таким жанром дуже цікаво: і тому, хто читає, і тому, хто пише. Це достатньо ненав'язливий і простий спосіб розповісти про історію, без надмірного інтелектуального наративу, без надмірних інтерпретацій.

Наша література лише починає працювати з власними жанрами. Вони у нас потроху з'являються, але це і близько не потужний масовий ринок, тому нам від цього трохи страшно. Мене питають, чи я не боюсь, що мене зараз зарахують до письменників якогось третього розряду, бо я опускаюсь до детективів. Але це ілюзія, що коли легко читається – то легко й пишеться. Коли пишеться складна інтелектуальна проза з претензією на елітарність – можна собі дозволити перевантажити читача, бо він до цього готовий. Коли ти пишеш жанрову прозу – цього собі дозволяти не варто, бо це зовсім інша цільова аудиторія та інша традиція. Тому мені залається, що це корисна справа і для писання, і для читання – коли треба обмежитись певними рамками. І мені було цікаво у цьому вправлятися. 
 
Вам може бути цікаво
Уроки виживання американського підлітка в Україні: рецензія на книгу Наді Білої «Ел і Ева»
The New York Times про книгу «Безутішні» Кадзуо Ішіґуро
«Мозаїка спогадів». Уривок із книги Святослава Максимчука
«Одновітрильний дім» Василя Махна: онлайн-презентація книжки
Хто така «Ідеальна незнайомка»: нуарний детектив чи заплутаний трилер?
«Нові кавові правила»: обговорюємо новинку й дегустуємо каву
stary_lev Стежити
дописів читачів