«Вбивство п’яної піонерки». Уривок зі роману Сергія Оксеника
26 квітня не стало українського письменника та літературознавця Сергія Іванюка (літературний псевдонім – Оксеник). На знак пам’яті пропонуємо уривок із його останнього роману для підлітків будь-якого віку «Вбивство п’яної піонерки».
Сповнений іронії та щемкої ностальгії детективний роман «Вбивство п’яної піонерки» — це історія подвійного розслідування злочину, яке ведуть і дорослі, і діти. Несподівано тихе село Варварка стає центром загадкових подій, сплетених у кримінальний клубок, який доведеться розплутувати героям роману. За злочином стоїть не лише людина, за злочином — радянська система, безнадійно загрузла в брехні. Хто ж залишається по-справжньому чесними, так це діти, приречені невпинно дорослішати в непростому, зрадливому світі дорослих.
Це роман про маленьку людину на тлі доби, про дружбу, про стосунки в родині, яка так само підлягає впливу системи. А ще це свого роду квиток на 3D-фільм про життя кінця 1950-х, густо насичений запахами, звуками, плюскотом ріки, шурхотом босих ніг по річковому піску. Так ніби відкривається вікно в далеке минуле (а для молодого читача — в минуле батьків і дідусів), а звідти — запахи дитинства, смажених бичків, печеної картоплі, розпеченого пилу, зелених сусідських яблук.
***
Розділ 1
Переконання — це головне, каже наша вчителька Ольга Миколаївна. Я, наприклад, мав переконання, що керувати багаттям — неможливо. Щойно ти вирішив дати йому спалахнути яскравіше, підкинув свіжого хмизу, а воно візьми і згасни. Свіжий хмиз прибив полум’я, тож тепер чекай, коли воно знову розгориться.
Тому Санькове вміння підтримувати саме такий вогонь, як треба, завжди вражало. І згодом те своє переконання я якось утратив. Як співає Едіта П’єха, «кто-то теряет, а кто-то находит». Може, хтось знайшов це моє переконання і тепер сам помиляється...
От я займаюся музикою, добре вчусь у школі, читаю багато книжок. Я ще не знаю, ким буду й чи це все мені знадобиться. Та в мене є певні переваги. А у Санька їх значно менше. Він нічого не читає, не займається музикою, не вчиться у школі. Тобто він туди, звісно, ходить, але значно рідше, ніж я. Та й то лише тому, що не ходити до школи не можна. От що він має, то це без застережну сміливість і вміння підтримувати багаття. Ну, і силу, звичайно. З ним навіть старшокласники не люблять зв’язуватися.
— Дурний і нахабний, — колись махнув рукою Вовка Дубина.
Хто-хто, а Вовка міг покласти кого завгодно однією лівою, щиглем одним. А й він із Саньком не заводився. І я, чесно кажучи, вважав, що Дубина мав рацію. Чого лізти до того, хто безперечно дужчий за тебе?!
А от із багаттям Санько поводився, ніби чаклун якийсь.
До теми. Купити книжку «Вбивство п’яної піонерки»
Він так підкладав хмиз, що язики полум’я завжди лишались у межах від десяти до двадцяти сантиметрів заввишки. Бувало, багаття навіть розділялося на кілька язиків, на кілька малесеньких вогнищ: три, чотири, — а заввишки все одно лишалося таким, як треба.
Кому треба? Ну, нам усім. Лікарнянським. Так нас називають сусіди з Ключової, з Клубної, з Очаківської. Так і ми самі себе називаємо. А чому треба? Бо ми — на поляні, надворі — ніч, а батьки наші — у Станкевичів. Вечеряють. А коли закінчать вечеряти й повернуться додому, побачать, що нас немає. І найстрашніше, про що подумають, — те, що ми на поляні. Підуть шукати. Якщо багаття буде високе, його відразу помітять... Ну, а далі ви й самі розумієте, чим усе це закінчиться. Нічим добрим. А втім, для кожного закінчиться по-різному. Для Інни, скажімо, взагалі нічим. Її, здається, батьки ніколи не били. Та і як на таку красу руку звести!
Вітьці з братом також нічого не буде. Їм уже по п’ятнадцять — не діти. А от мені влетить добряче: мама поляни боїться, як міліції. Навіть дужче. Поляна для неї — це страшніше, ніж «вулиця», куриво та погана поведінка разом. Адже вона, поляна, все перелічене поєднує. Ну, а якщо Саньку зловлять... От уже кому буде, то вже буде. Петро Степанович заведе його до гаража, зачинить за собою двері, опустить, не дивлячись, мотузку у відро з водою (а дивитися при тому буде не куди-небудь, а на сина — твердо й ніби запитально водночас) і потім так відходить мокрою мотузкою навмання, що Санька вже і кричати не зможе. Такий завжди милий, спокійний і врівноважений чоловік, а до Саньки свого — просто lupus est!
Одначе тепер про все це краще не думати. Тут так гарно! Зміїні язики багаття облудно лижуть повітря і плюють у небо ясними іскрами. Відвести від них очі — неможливо.
А якщо зробиш над собою зусилля й підведеш голову, там — зірки. Вони великі, мов яблука, яскраві та могутні. І поруч із кожною, напевно, живуть люди. Не знаю, як ви, а я в це вірю! Бо чим наше Сонце ліпше за інші? Звісно, наші космонавти ще нікого не знайшли, та вони ж так далеко й не літали поки що.
Нас тут, навколо багаття, восьмеро. Найстаршим, Станкевичам, — по п’ятнадцять, найменший — мій брат Юрко. Йому вже вісім, як він каже. Раніше він казав, коли його питали, скільки років:
— Сколо вісім, залаз тли.
Він дуже хоче мене наздогнати. Горопашний! Він іще не знає, що це неможливо. Я завжди буду старший, як і Женька завжди буде старший за сестру свою Женю — не дуже старший, лише на кілька хвилин, та все ж.
От Інну я пережену. Тобто я і так старший за неї, та у тринадцять років дівчата вже вищі за хлопців. І ще, кажуть, доросліші. Ну, Інна справді стала вищою від мене на цілих півголови. Вона на фізкультурі у баскетбол і у волейбол грає, а я — тільки у футбол і гандбол. Та й то... Не дуже. Далеко не найкращий. Якщо Дубина — справді найкрутіший воротар у школі, то це факт, із яким ніхто не посперечається…
— ...Він спочатку був справжній революціонер, — розказував Толя, дістаючи з кишені штанів пляшку. — А потім захопив усю владу і почав знищувати найкращих революціонерів: Тухачевського, Якіра, Блюхера.
— Навіщо? — здивувалась Інна, наче ніколи про це не чула.
Дивилася вона при тому на пляшку.
— Бо вони... — Толя подумав. — Вони йому заважали. Їм не подобалося, як багато людей він наказує розстрілювати.
Коля, його брат, також дивився на пляшку без будь-яких емоцій, але зі сказаним не погоджувався.
— То не він наказував. Він навіть не знав. То все робив Берія. А Сталін йому довіряв...
— Невже було так багато найкращих революціонерів? — здивувалась Інна.
Вона коли до Толі звертається, такою ідіоткою стає, що жах.
— Ну, він не тільки революціонерів знищував... — Іннине запитання, схоже, загнало Толю в глухий кут. — Просто всіх, хто був із ним несогласний, він убивав. Толя з пострілом витяг зубами корок із пляшки.
— Не він, а Берія, — знову поправив його брат і вихопив пляшку в Толі з рук.
— Ну ти і псіх! — обурився Толя. — Як він міг не знати, що тисячі людей, найкращих революціонерів, хапали, били, розстрілювали! — він ревниво стежив, як Коля п’є вино.
— Невже були тисячі найкращих революціонерів?!
— Інночко, а ти бачила на карті нашу країну? — за ніжною інтонацією можна було легко вгадати Толине роздратування.
Він також відпив вина, передав пляшку Саньці й вів далі:
— Ти думаєш, у такій велетенській країні можна було зробити революцію, скинути царя, буржуїв, якби революціонерів було кілька? Та їх би перебили, як псіхів якихось!
І революції б не було.
— Сталін — це культ лічності, — авторитетно вставив мій малий, простягнувши руку до пляшки.
І, як завжди, всі розсміялися. Особливо голосно сміялась Інна. Майже як мама, коли малий казав щось смішне чи й не дуже.
Інна теж любила Юрка. Та й те — виняньчила його, можна сказати. Він і їй був як молодший брат. Може, вона й не пила б сама, та вчасно перехопила пляшку, витерла її горлечко і теж зробила ковток. А потім дуже ловко передала пляшку мені — за спиною мого малого. Він крутнувся туди, сюди, а воно вже... Ну, я зробив два ковтки. Вино було солодкаве, липке — Лідія. Одразу схотілося чимось загризти. Я вина взагалі не люблю. Ще як кисле — то нічого, можу й півсклянки випити. А солодке — бррр!.. Хотів я вже пустити пляшку далі, та тут залементував мій малий:
— А мені?!
Довелось і йому дати.
— Один ковток, — суворо сказав я йому.
Він кивнув, підніс пляшку до рота й різко від мене відвернувся, бо знав, що я не дам йому зробити більше, ніж один ковток. І яка ж халепа на нього чекала! Інна! Про неї він і не подумав. Тільки підняв пляшку над собою, як вона спритно опустила її знов і вихопила в нього з рук.
— Е! — з погрозою вигукнув малий, ковтнувши те, що встигло потрапити до рота, і кашлянувши.
— Більше не получиш, — сказала йому Інна.
І він заткнувся, бо знав, що винен. Не слід дурити старшого брата. Це — гріх.
Здається, я вже вас заплутав. Оце перечитав свої нотатки й подумав, що стільки імен — це занадто. Просто для мене кожне з них важливе, за ним — конкретна людина, а ви ж нікого ще не знаєте. Тому я поки що залишу нашу компанію біля багаття на поляні й поясню, чого ми сюди ходимо й чому наші батьки заплющують на це очі, хоча постійно твердять нам, що ходити на поляну — це найстрашніший злочин.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно