"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."
"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."

«Вбивство п’яної піонерки». Уривок зі роману Сергія Оксеника
26 квітня не стало українського письменника та літературознавця Сергія Іванюка (літературний псевдонім – Оксеник). На знак пам’яті пропонуємо уривок із його останнього роману для підлітків будь-якого віку «Вбивство п’яної піонерки».
 
 
Сповнений іронії та щемкої ностальгії детективний роман «Вбивство п’яної піонерки» — це історія подвійного розслідування злочину, яке ведуть і дорослі, і діти. Несподівано тихе село Варварка стає центром загадкових подій, сплетених у кримінальний клубок, який доведеться розплутувати героям роману. За злочином стоїть не лише людина, за злочином — радянська система, безнадійно загрузла в брехні. Хто ж залишається по-справжньому чесними, так це діти, приречені невпинно дорослішати в непростому, зрадливому світі дорослих.
 
Це роман про маленьку людину на тлі доби, про дружбу, про стосунки в родині, яка так само підлягає впливу системи. А ще це свого роду квиток на 3D-фільм про життя кінця 1950-х, густо насичений запахами, звуками, плюскотом ріки, шурхотом босих ніг по річковому піску. Так ніби відкривається вікно в далеке минуле (а для молодого читача — в минуле батьків і дідусів), а звідти — запахи дитинства, смажених бичків, печеної картоплі, розпеченого пилу, зелених сусідських яблук.
 
***
 
Розділ 1
 
Переконання — це головне, каже наша вчителька Ольга Миколаївна. Я, наприклад, мав переконання, що керувати багаттям — неможливо. Щойно ти вирішив дати йому спалахнути яскравіше, підкинув свіжого хмизу, а воно візьми і згасни. Свіжий хмиз прибив полум’я, тож тепер чекай, коли воно знову розгориться.
 
Тому Санькове вміння підтримувати саме такий вогонь, як треба, завжди вражало. І згодом те своє переконання я якось утратив. Як співає Едіта П’єха, «кто-то теряет, а кто-то находит». Може, хтось знайшов це моє переконання і тепер сам помиляється...
 
От я займаюся музикою, добре вчусь у школі, читаю багато книжок. Я ще не знаю, ким буду й чи це все мені знадобиться. Та в мене є певні переваги. А у Санька їх значно менше. Він нічого не читає, не займається музикою, не вчиться у школі. Тобто він туди, звісно, ходить, але значно рідше, ніж я. Та й то лише тому, що не ходити до школи не можна. От що він має, то це без застережну сміливість і вміння підтримувати багаття. Ну, і силу, звичайно. З ним навіть старшокласники не люблять зв’язуватися.
 
 
— Дурний і нахабний, — колись махнув рукою Вовка Дубина.
 
Хто-хто, а Вовка міг покласти кого завгодно однією лівою, щиглем одним. А й він із Саньком не заводився. І я, чесно кажучи, вважав, що Дубина мав рацію. Чого лізти до того, хто безперечно дужчий за тебе?!
 
А от із багаттям Санько поводився, ніби чаклун якийсь.
 
Він так підкладав хмиз, що язики полум’я завжди лишались у межах від десяти до двадцяти сантиметрів заввишки. Бувало, багаття навіть розділялося на кілька язиків, на кілька малесеньких вогнищ: три, чотири, — а заввишки все одно лишалося таким, як треба.
 
Кому треба? Ну, нам усім. Лікарнянським. Так нас називають сусіди з Ключової, з Клубної, з Очаківської. Так і ми самі себе називаємо. А чому треба? Бо ми — на поляні, надворі — ніч, а батьки наші — у Станкевичів. Вечеряють. А коли закінчать вечеряти й повернуться додому, побачать, що нас немає. І найстрашніше, про що подумають, — те, що ми на поляні. Підуть шукати. Якщо багаття буде високе, його відразу помітять... Ну, а далі ви й самі розумієте, чим усе це закінчиться. Нічим добрим. А втім, для кожного закінчиться по-різному. Для Інни, скажімо, взагалі нічим. Її, здається, батьки ніколи не били. Та і як на таку красу руку звести!
 
Вітьці з братом також нічого не буде. Їм уже по п’ятнадцять — не діти. А от мені влетить добряче: мама поляни боїться, як міліції. Навіть дужче. Поляна для неї — це страшніше, ніж «вулиця», куриво та погана поведінка разом. Адже вона, поляна, все перелічене поєднує. Ну, а якщо Саньку зловлять... От уже кому буде, то вже буде. Петро Степанович заведе його до гаража, зачинить за собою двері, опустить, не дивлячись, мотузку у відро з водою (а дивитися при тому буде не куди-небудь, а на сина — твердо й ніби запитально водночас) і потім так відходить мокрою мотузкою навмання, що Санька вже і кричати не зможе. Такий завжди милий, спокійний і врівноважений чоловік, а до Саньки свого — просто lupus est!
 
Одначе тепер про все це краще не думати. Тут так гарно! Зміїні язики багаття облудно лижуть повітря і плюють у небо ясними іскрами. Відвести від них очі — неможливо.
 
А якщо зробиш над собою зусилля й підведеш голову, там — зірки. Вони великі, мов яблука, яскраві та могутні. І поруч із кожною, напевно, живуть люди. Не знаю, як ви, а я в це вірю! Бо чим наше Сонце ліпше за інші? Звісно, наші космонавти ще нікого не знайшли, та вони ж так далеко й не літали поки що.
 
 
Нас тут, навколо багаття, восьмеро. Найстаршим, Станкевичам, — по п’ятнадцять, найменший — мій брат Юрко. Йому вже вісім, як він каже. Раніше він казав, коли його питали, скільки років:
 
— Сколо вісім, залаз тли.
 
Він дуже хоче мене наздогнати. Горопашний! Він іще не знає, що це неможливо. Я завжди буду старший, як і Женька завжди буде старший за сестру свою Женю — не дуже старший, лише на кілька хвилин, та все ж.
 
От Інну я пережену. Тобто я і так старший за неї, та у тринадцять років дівчата вже вищі за хлопців. І ще, кажуть, доросліші. Ну, Інна справді стала вищою від мене на цілих півголови. Вона на фізкультурі у баскетбол і у волейбол грає, а я — тільки у футбол і гандбол. Та й то... Не дуже. Далеко не найкращий. Якщо Дубина — справді найкрутіший воротар у школі, то це факт, із яким ніхто не посперечається…
 
— ...Він спочатку був справжній революціонер, — розказував Толя, дістаючи з кишені штанів пляшку. — А потім захопив усю владу і почав знищувати найкращих революціонерів: Тухачевського, Якіра, Блюхера.
 
— Навіщо? — здивувалась Інна, наче ніколи про це не чула.
 
Дивилася вона при тому на пляшку.
 
— Бо вони... — Толя подумав. — Вони йому заважали. Їм не подобалося, як багато людей він наказує розстрілювати.
 
Коля, його брат, також дивився на пляшку без будь-яких емоцій, але зі сказаним не погоджувався.
 
— То не він наказував. Він навіть не знав. То все робив Берія. А Сталін йому довіряв...
 
— Невже було так багато найкращих революціонерів? — здивувалась Інна.
 
Вона коли до Толі звертається, такою ідіоткою стає, що жах.
 
— Ну, він не тільки революціонерів знищував... — Іннине запитання, схоже, загнало Толю в глухий кут. — Просто всіх, хто був із ним несогласний, він убивав. Толя з пострілом витяг зубами корок із пляшки.
 
— Не він, а Берія, — знову поправив його брат і вихопив пляшку в Толі з рук.
 
— Ну ти і псіх! — обурився Толя. — Як він міг не знати, що тисячі людей, найкращих революціонерів, хапали, били, розстрілювали! — він ревниво стежив, як Коля п’є вино.
 
— Невже були тисячі найкращих революціонерів?!
 
— Інночко, а ти бачила на карті нашу країну? — за ніжною інтонацією можна було легко вгадати Толине роздратування.
 
Він також відпив вина, передав пляшку Саньці й вів далі:
 
— Ти думаєш, у такій велетенській країні можна було зробити революцію, скинути царя, буржуїв, якби революціонерів було кілька? Та їх би перебили, як псіхів якихось!
 
І революції б не було.
 
— Сталін — це культ лічності, — авторитетно вставив мій малий, простягнувши руку до пляшки.
 
І, як завжди, всі розсміялися. Особливо голосно сміялась Інна. Майже як мама, коли малий казав щось смішне чи й не дуже.
 
 
Інна теж любила Юрка. Та й те — виняньчила його, можна сказати. Він і їй був як молодший брат. Може, вона й не пила б сама, та вчасно перехопила пляшку, витерла її горлечко і теж зробила ковток. А потім дуже ловко передала пляшку мені — за спиною мого малого. Він крутнувся туди, сюди, а воно вже... Ну, я зробив два ковтки. Вино було солодкаве, липке — Лідія. Одразу схотілося чимось загризти. Я вина взагалі не люблю. Ще як кисле — то нічого, можу й півсклянки випити. А солодке — бррр!.. Хотів я вже пустити пляшку далі, та тут залементував мій малий:
 
— А мені?!
 
Довелось і йому дати.
 
— Один ковток, — суворо сказав я йому.
 
Він кивнув, підніс пляшку до рота й різко від мене відвернувся, бо знав, що я не дам йому зробити більше, ніж один ковток. І яка ж халепа на нього чекала! Інна! Про неї він і не подумав. Тільки підняв пляшку над собою, як вона спритно опустила її знов і вихопила в нього з рук.
 
— Е! — з погрозою вигукнув малий, ковтнувши те, що встигло потрапити до рота, і кашлянувши.
 
— Більше не получиш, — сказала йому Інна.
 
І він заткнувся, бо знав, що винен. Не слід дурити старшого брата. Це — гріх.
 
Здається, я вже вас заплутав. Оце перечитав свої нотатки й подумав, що стільки імен — це занадто. Просто для мене кожне з них важливе, за ним — конкретна людина, а ви ж нікого ще не знаєте. Тому я поки що залишу нашу компанію біля багаття на поляні й поясню, чого ми сюди ходимо й чому наші батьки заплющують на це очі, хоча постійно твердять нам, що ходити на поляну — це найстрашніший злочин.
 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage