0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
Уривок із книги «Іван і Феба» Оксани Луцишиної
«Іван і Феба» — роман Оксани Луцишиної. Дія розгортається в останні роки радянської влади й у перші роки української Незалежності.
 
Після навчання у Львові та участі у Революції на граніті Іван повертається в рідний Ужгород, де одружується з поеткою Марією, що називає себе Фебою.
 
Львів та Київ — міста з бурхливим політичним життям, Ужгород натомість вирізняється дещо гротескною атмосферою патріархального сімейного укладу та раннього капіталізму по-українськи. Тут легко обійтися без спецефектів із горору чи трилера: сама реальність повсякденного життя підказує ходи, які за напругою можуть посперечатися з творіннями Кінга або Кустуріци.
 
Повага із дозволу Видавництва Старого Лева публікує уривок із видання.
***
Частина третя
ХОР
ДРУГИЙ МОНОЛОГ ФЕБИ
 
…А ти і не знаєш, що там було. Зараз я спробую розказати, зараз, зараз. Я народила дитину. Ні, не так, це не те. Треба спокійно. Якщо буду нервуватися, ти мені не повіриш. Добре, спокійно.
Краще тезами, коротко, щоб уникнути зривів. Щоб не плакати, але якщо чесно, я не хочу плакати. Бо я хочу плакати не так, як плаче більшість, що коли виплачешся — і стає легше. Мені не стає легше. Мені треба сто років, аби виплакатися, і то я ще навіть не знаю кому.
 
Починаю спочатку. Коли я дізналася? Не пам’ятаю, бо все в тумані. Пам’ятаю лише, коли вже ходила в жіночу консультацію, там шумна ця вулиця, консультація в глибині саду, там сад. Стара будівля, майже нема вікон, низька, і є таргани. Вулиця дуже шумна. Мене ніхто не помічає, бо на вагітних не дивляться в принципі: що з неї взяти, як нема на чому й оку спинитися, навіть у сауну не завезеш, як дєвочку. Одягу для вагітних ніде не продають. Треба шити: всі ці швейні машинки, спека в хрущовках, жіночий піт і залізо машинок. Я не шила. Просто вбирала, що було, а коли вже нічого не було, то не хотіла виходити з хати. Ні, одні штани все ж залишалися. Почалася осінь, все зблякло, рунув холод. Так було.
 
Тепер треба дуже швидко. Ні, я не зможу аж так швидко, я ще подихаю, а тоді запишу пізніше, коли надихаюся. З цього місця — швидко. Ще краще було б, якби взагалі не розповідати, але ж я лише сюди запишу і більше ніде, ніколи. Не можна, щоб це почули. Не можна, щоби знайшли цей запис, я зроблю так, що його не знайдуть.
 
 
Так, з цього місця швидко. Швидко, швидко. Я пишу швидко. Плутано виходить. Чому не виходить швидко? Треба всім пояснити попередню історію, треба пояснити, що всі історії пов’язані. Коли дівчинку, ще дитину, б’ють до- (закреслено) А все місто ду- (закреслено) Ні, про це не можна. Не можна плакати, я ж обіцяла собі просто записати все, як було, так, простими словами, ніяких відгалужень. Я ж не намагаюся про це написати. Ні, не написати, а лише записати, і це все. Я ж просто хотіла записати, як я народила дитину.
 
Мене вирішили покласти в лікарню за тиждень до терміну. Аааа дуже болить писати дуже болить. Швидко. Дуже боліла спина, дихати теж було важко. Привезли до лікарні, мама і Іван. Іван за кермом. Черговим був якраз той лікар, з яким мама домовлялася. На нього півміста молиться, кажуть, дуже хороший. Він багато усміхався, їв цибулю. Ну, їм теж треба їсти. Запах цибулі — це я чомусь пам’ятаю. До чого тут цибуля? Я лише хотіла розказати, як я народжувала.
 
Тепер коротко і по суті. І дуже швидко, дуже. Ну ж бо, ти зможеш, дуже стисло і швидко, щоб недовго про це говорити. На першому поверсі розлучили з мамою і Іваном, далі сама, добре, що свою нічну сорочку дали взяти, одяг забрали. Привезли в палату, вечір, там чотири жінки, всі старші за мене років десь на п’ятнадцять. Вони лежать на підтримці вже місяцями, і я зараз маю з ними так пролежати тиждень. Увімкнули світло, вони всі під стінами, бліді, світло бліде теж. Бачать, що я налякана, питають, чи вперше, так, кажу, а ви? — а ми по другому колу, сміються, бачиш, як воно — і тяжко, а все одно вертаємося. Вимикають світло, але мене кличуть до лікаря. Він хоче подивитися.
 
 
Далі швидко. Якби можна було це записати з вимкненим світлом у темряві невидимим чорнилом, щоб воно все відразу пропало. Або заплющити пам’ять, як очі, хай сама пише без мене, я потім прийду. Пиши швидко, бо зараз захопить маховик. Не забувай про маховик, ти тільки залишаєш свідчення для історії, це все. Ніякого не буде процесу, нікого не будуть судити, крім тебе, тому ти нікого не зраджуєш.
 
Огляд у лікаря, він заводить мене в дуже малу кімнату, здається, і не кімнату, а малий простір за ширмою, там поміщається тільки кушетка. Не плакати, не плакати, дописати. Швидко. Лягай, знімай трусики, каже він у напівтемряві. Тут я бачу, що ми не самі: з тієї ж таки напівтемряви блискає оком високий хлопець, може, молодший за мене, студент-лікар. Хай він вийде, прошу я лікаря, але лікар легко надавлює мені на плечі, і от я лежу. Живіт заважає встати. Господи, на цьому місці я починаю підвисати, як завжди, я не можу докрутити в голові це кіно, а мені ж треба записати. Не треба аналізувати нічого, не треба нікого клясти. Вони думають, що я це роблю тому, що народилася не «справжньою жінкою», а монстром. Жінка — це завжди покруч, така недолюдина. Не думай про це, ти ж собі обіцяла, ну ж… Ти нічого їм не кажеш, ти не розмовляєш з ними у своїй і так переповненій голові, ти просто записуєш, ну, чорт, ну чорт, ну невже не можна просто записати. Я просто хочу записати, і все.
 
…Так, лікар засовує руку всередину мене. Хай він вийде, благаю я далі, бо студент підходить ближче. Мене немає кому захистити. Швидко, просто дописуй це — і все. Лікар крутить рукою у мене всередині, живіт заважає встати, студент дивиться невідривно якраз туди, де лікарева рука. Тепер студент уже уникає дивитися мені в очі. Так виховують майбутніх лікарів. Так виховують мужчин. Не дивитися жінці в очі. Не аналізуй, дописуй, ну ж бо, швидше. Так. Я лежу живіт заважає встати а тепер ти каже лікар і студент всовує в мене пальці багато пальців пригвожджує мене до кушетки, хай він вийде кричу я тут вони наче вперше чують мій голос але переглядаються і нічого не кажуть. Живіт заважає мені встати. У мене немає ніг, рук, голови немає, рота немає, в мене є тільки живіт, і він заважає мені встати. Слабкість викликає у них ненависть. Це як курити на автозаправці. Тепер я знаю, чому вони. Тепер я ніколи не встану. Лікар знімає закривавлену рукавичку, а рука студента і досі в мені. Так, майже дописала цю частину, дуже добре, давай далі. Просто дихай, ти ж нічого ні про кого не збиралася казати поганого, ти просто записуєш, як було. Документ, просто записуєш, не знаю, кому це потрібно, це потрібно для історії. Коли студент нарешті закінчує, лікар плескає мене по плечу і каже, що йой, Марічко, но та то треба з гумором до такого ся ставити. Така ваша жіноча доля. Лікар пахне цибулею.
 
…У роддомі не давали подзвонити. Та й кому? Іван того слухати не стане, а мама і поготів. Кому ж? І що сказати? Що лікар оглянув? Ні, я в цьому сама, сама. Уночі починаються пологи. Документ, це документ. У родильній кімнаті кілька жінок, здається, двоє, я третя. Мала така кімната, теж там кушетка, якісь стільці. Лікар є, ходить туди-сюди, є акушерка, ще хтось. Кажуть лягти, тоді ходити. Тоді знову лягти. Коли лежу, втрачаю свідомість від болю, тоді вони мене будять. Нікому нічого не знеболювали. Коли втрачаєш свідомість, це щастя. Шкода, триває недовго, і перейми не тої сили. Обуджують. Потім — родильне крісло, там вони всі: лікар, акушерка, напевно, ще хтось, у мене болить від напруги тіло, вони жартують, чорна голова лізе. Усе було швидко, дитину поклали мені на живіт, а тоді забрали — і все, вони ще щось так попорпалися в мені, а тоді всі пішли. Всі, бо в них перезмінка.
 
 
…Я пробула там дві години зовсім сама. У кріслі. З розведеними ногами, з-поміж яких кривавило. Добре, що не інтенсивно, бо я би вмерла. Я не вмерла. Я дві години дивилася на бетонну стіну за вікном, такі там були краєвиди. Потім я вже почитала про це все, про фізіологію і психологію, я все це вже прочитала — потім, коли було де і як прочитати, бо тоді не було. Про ейфорію, про необхідність когось рідного в ці перші години після пологів, про піклування не тільки про забрану в мене дитину, чийого личка я не встигла і роздивитися, але й про матір. Ну, зі мною не було нікого. Тільки бетонна стіна. Спершу я плакала від щастя і полегші. Це фізіологія, кажуть. Я розказувала про себе цій стіні: знаєш, стіно, я народила дитину, уявляєш, я народила дитину, я змогла, це ж круто, ні? А тоді мені стало зле, сумно стало мені й дуже холодно, і я не могла встати. Тільки тремтіла так, що тіло билося об крісло, і далі говорила до стіни: стіночко моя, мені холодно, обійми мене, моя стіночко.
 
…Ще про палату, швидко, головне розігнатися і встигнути, бо я можу не встигнути, бо маховик, швидко, про те, як кричать кричать (закреслено) на тебе санітарки за кров на підлозі як гупають твоїм термосом об підлогу бо твої там знизу їсти тобі передали а заплатити не заплатили а в мене нема грошей і санітарка б’є мій посуд так щоб у супі плавало скло з термоса… Можна їсти, але зі склом. Може, і треба було. Тепер маю перечекати маховик. Але записати ж можна… Просто для історії… Удома кричать через те, що я не мадонна і не щаслива. Удома я довго (закреслено) просиділа у кріслі, й на мене кричала Маргіта. Мама… ні про це не треба прогорни я більше ніколи не хочу дітей. Але коли я кажу: ніколи, то ніхто не йме віри, ну бо не може жінка у двадцять із чимось знати, як вона хоче прожити своє життя. Швидко швидко написала а тепер (далі нерозбірливо) Ні не перечитуй нема правильних слів (далі нерозбірливо). […]
 
Вам може бути цікаво
Книга-джойстик для родини, офісу та макроекономіки
Батько Вепр (колекція)
Даруємо знижку на дві книжки тижня від Надійки Гербіш!
«Нестерпна легкість буття»: коли для з’яви кохання достатньо шести випадковостей та однієї метафори!
Великі помилки з життя маленьких людей
«Митрополит Андрей Шептицький і принцип "позитивної суми"». Уривок з книги
stary_lev Стежити
дописів читачів
Коментарі
Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
Опублікувати