Творча майстерня «Аґрафка»: «Отримати книговидавничого «Оскара» – це отримати сигнал, що все робиш правильно»
Романа Романишин та Андрій Лесів – молоді львівські художники, душа і серце творчої майстерні «Аґрафка», яка цього року здобула престижну нагороду в італійській Болоньї. Цей приз ще називають «Оскаром» у галузі книговидання
Романа та Андрій завжди разом – у роботі і на відпочинку. На запитання кореспондента «ВЗ» теж відповідають разом. Кажуть, удвох завжди легше. Чим живе творчий дует, над якими ідеями працює, що хоче бачити у культурному Львові і чому завжди працює разом, – у розмові з творчою майстернею «Аґрафка».
- Як народився ваш творчий дует?
- День народження творчої майстерні припадає на день створення свого сайту – близько п’яти років тому. Однак разом ми працюємо ще зі студентських років. Починали зі створення обкладинок, а першою відповідальною роботою стало повне графічне опрацювання збірки Івана Франка «Зів’яле листя» для видавництва «Літопис». Після цього проекту ми зрозуміли, що книжка – це наше, і почали повністю опрацьовувати графіку та ілюстрації у виданні – від добору шрифтів до обкладинок. Так книжка виходить цілісною, ніби виточеною з єдиної брили.
Ми довго шукали назву для свого проекту, – розповідає Андрій, – і мали до неї багато вимог: вона мала звучати однаково різними мовами, обов’язково повинна була мати традиційну українську букву «ґ», а також літеру «ф», яка просто мені подобається. Так знайшлося гарне галицьке слово «аґрафка» – шпилька, яку часто приколювали на щастя, а також носили як оберіг...
- На вашому рахунку є відомі проекти, зокрема оформлення збірок Богдана-Ігоря Антонича та Грицька Чубая. Однак особливою для вас залишається книга «Зірки і макові зернятка».
- Так, це правда, адже під час створення цієї книжки ми вперше спробували себе у ролі не лише дизайнерів, а й авторів тексту. «Зірки і макові зернятка» – експеримент, який, на щастя, вдався. Також це дуже незвична книга для українського ринку, тому ми дуже вдячні «Видавництву Старого Лева», завдяки якому книга побачила світ.
- ...і в лютому завоювала престижну нагороду в Італії – відзнаку BolognaRagazzi Award 2014 в категорії Opera Prima на Болонському ярмарку дитячої книги.
- Так, це своєрідний аналог «Оскара» у книговиданні для дітей. Відзнака стала своєрідним сигналом про те, що ми все робимо правильно. Це означає, що ти не вилітаєш зі світового контексту, а твій продукт конкурентоспроможний. Зараз «Зірки і макові зернятка» готують до перевидання в інших країнах, зокрема, незабаром головна героїня книги Дора заговорить французькою мовою.
- На вашу думку, що український ринок книговидавництва може запропонувати світу?
- Українці довгий час перебували в культурній ізоляції, особливо це стосується книговидання. Водночас світ перебував в ізоляції від нас. Багато речей просто не потрапляли до нас, а український культурний продукт не виходив на світовий ринок. На щастя, це стрімко змінюється. Зараз Україна – в епіцентрі світової уваги, і міжнародна спільнота виявляє інтерес не лише до усіх жахливих подій, що тривають на сході країни, а й до України загалом, відповідно, й до книжок. З іншого боку, змінюються також українці – не знаємо, як так сталося, але за останні півроку в Україні значно зросла естетична культура.
Українські художники застосовують різні техніки і не бояться кольору. Також у нас різні традиції художньої освіти: в Києві одна, в Харкові інша, у Львові – ще інша. Тобто Україна має потужний творчий потенціал. Важлива річ, якої нам бракує, – це систематична участь українських художників та ілюстраторів у міжнародних виставках та конкурсах.
- Наскільки часто ви відвідуєте міжнародні заходи такого формату?
- Такі, як у Болоньї, – вже впродовж останніх чотирьох років. Також намагаємося не пропускати різноманітних тематичних виставок і ярмарків в інших європейських країнах. Нещодавно вже самі почали отримувати запрошення.
Зараз працюємо над багатьма новими ідеями. До Форуму видавців, який відбудеться у вересні, готуємо кілька нових проектів – це будуть дитячі книги і поетичні збірки. Ще один проект, який нас шалено захоплює, – створення аплікацій для планшетів. Зокрема зараз працюємо над аплікацією за мотивами нашої книги «Антоміми», яка вийшла нещодавно у «Видавництві Старого Лева». Це буде цікава розвивальна гра для дітей.
- Чи вважаєте себе успішними? Чи приносить вам ваша робота відповідну матеріальну сатисфакцію, адже в Україні звикли думати, що художники зазвичай не надто забезпечені?
- Окрім книжок, ми також займаємося графічним дизайном, макетуванням видань і каталогів. Художнику в будь-якій країні потрібно багато працювати і боротися за замовлення і проекти, вигадуючи якісь новаторські прийоми та ходи. Це не та професія, яка приноситиме величезні прибутки. Чи вистачає нам на життя? Ми багато спілкуємося з нашими колегами з Європи і не скажемо, що живемо гірше, ніж вони. Там гонорари вищі, але й життя дорожче, тому перебуваємо десь на одному рівні. Великий плюс нашої професії, який не купиш за жодні гроші, – свобода. Це для нас найважливіше.
- Ви завжди працюєте удвох?
- Так, – усміхається Андрій. – За роки спільної роботи ми невербально зуміли розділити обов’язки. Нам легше працювати разом: Романа малює, я відповідаю за технічну частину роботи і макетування. Разом проводимо мозкові штурми, генеруємо ідеї, складаємо загальну концепцію.
У нас дуже багато друзів, які працюють парами. До речі, усі студії, роботи яких нам подобаються найбільше, засновані парами. Головне – виявити сильніші сторони кожного і розділити роботу, тоді люди не конкурують, а навпаки, доповнюють одне одного. Звісно, у нас, як у всіх, бувають суперечки, але ми дуже швидко їх вирішуємо. Довго не конфліктуємо і завжди намагаємося домовлятися.
- Як реагуєте на сучасні події в Україні?
- Ми обоє з патріотичних родин, – продовжує Романа. – Я виросла у Львові, Андрій на Прикарпатті. Звісно, нас турбує все, що відбувається в Україні. Під час Майдану у кожного була індивідуальна реакція на поточні події. Складалося враження, що у багатьох колег відкрилися творчі шлюзи: художник передає те, що відбувається, у закодованому візуальному ключі. І це нашим колегам вдавалося дуже добре – з’явилося багато якісних робіт. Ми, до прикладу, не змогли рефлексувати в якомусь одному напрямі – важко відобразити усе те, що тобі болить, в одному творі чи жанрі. Тому ми не долучалися до того процесу, бо це були б якісь судоми, а не роботи. Натомість у той час ми дуже багато працювали над книжками. Напевно, це був своєрідний захист – усі переживання сублімувати у працю: за два місяці ми зробили три книжки.
- Ви говорили, що живете у Львові, а Львів живе у вас. Чим надихає місто, а чим, можливо, розчаровує?
- Львів завжди надихає, однак хотілося б бачити Львів, який розвивається не лише у туристично-гастрономічному плані, а й у культурному. Нам потрібно більше галерей, більше виставкових центрів, дуже потрібен музей сучасного мистецтва. Коли повертаємося з Європи, то не відчуваємо різниці між Львовом та будь-яким пересічним європейським містом. Але це з погляду туриста, а з погляду людей, дотичних до культурного життя, відчуваємо певний голод – хочемо вийти у місто не лише щоб відвідати чергову кнайпу, а побачити сучасний театр, сучасний танець, зайти у нову галерею чи магазин дизайну.
- Багато молодих львів’ян «облизуються» на дизайнерські речі, але не можуть їх собі дозволити...
- Якщо була б пропозиція, то з’явився б і попит. Дизайнерські речі – це завжди емоційні покупки: людина побачила, дуже сподобала їх собі і придбала. Те саме можна сказати і про книжки – тут йдеться лише про пріоритети. Часто можна почути, що книжки надто дорогі та недоступні, але на сьогодні одна книга в середньому коштує як дві кави в кав’ярні. Хотілося б, аби стільки ж людей, скільки ми бачимо у кав’ярнях, було і в книгарнях.
- Ви знаєте одне одного багато років. Коли зрозуміли, що закохалися?
- Ми познайомилися на вступних іспитах до коледжу і довший час були друзями, а потім почали зустрічатися. Насправді ми знаємо одне одного вже 15 років, і фактично виросли і сформувалися разом. У нас є спільне розуміння того, як ми бачимо цей світ і чого хочемо від життя. За 15 років нашого знайомства були окремо одне від одного лише два роки.
Коли нас запитують про складники нашого успіху, відповідаємо дуже банально – праця і наполегливість. Однак для нас двох бути успішним – це також не боятися. Не боятися пропонувати свої ідеї, не боятися йти далі, якщо твоя робота виявиться комусь непотрібною. Тому, коли працюєш з коханою людиною, у найскладніші моменти маєш стовідсоткову підтримку – удвох завжди легше.
Галина Чоп
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно