"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."
"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."

Треба показувати світу, що, крім дикунських орд невігласів-терористів, ми виплекали ще й інтелектуальне, культурне середовище, - Мар'яна Савка

Коли в мережі пошукати трохи інформації про Мар'яну Савку, то навіть скромна Вікіпедія підкаже, що вона і поетеса, і письменниця, і літературознавець, і публіцист, і головний редактор видавництва. Вона називає себе невиправним оптимістом і каже, що в душі завжди залишається дитиною. Вона говорить не тільки про книжки і дитячу літературу, а й про свою місію в житті та про те, як правильно пояснити дітям, що відбувається в Україні.

З усього переліченого, ким Ви відчуваєте себе найбільше? І як вдається поєднувати всі ці звання?

Як на мене, видавець має бути таким собі поетом у видавничій справі. Якщо в нього немає такого внутрішнього творчого драйву, то йому буде важко.

Книговидання в Україні – то це взагалі така funky справа, яка вимагає бути і пластичним, і змінюватись, і шукати нестандартні рішення, а це все якраз стосується творчості, бо недостатньо знайти якусь книжку чи видати автора… Це настільки складний і багатовекторний процес, у якому важливі всі ланки: що це за автор, що це за книжка, як вона буде виглядати, для якої вона аудиторії, як її подати, як продати. От у музиці потрібно спочатку засвоїти класичну школу, щоб потім можна було імпровізувати. Мені здається, що у видавничій справі це так само. Але найважливішим є те, для чого ми це робимо, з якою метою і що більшу собі мету ставить видавець, то кращим буде результат.

Тим більше видання дитячої літератури є відповідальною справою, оскільки бере на себе функцію виховання майбутнього покоління…

Відповідальність – це взагалі дуже важливо. Без відповідальності немає сенсу займатись будь-якою справою, тим паче книговиданням. Я іноді дивуюсь, коли якісь бізнесмени, зрештою, і видавці ризикують своїм ім'ям заради якихось короткотермінових скандальних проектів, які, ймовірно, принесуть швидкі гроші, але зруйнують вже вибудувану репутацію.

Коли створюєш книжку, обов’язково маєш думати про те, як зробити її найкращою, оскільки це все стосується питань поваги: поваги до автора, взаємоповаги між усіма творчими одиницями і відповідно поваги до читача, який згодом цю книжку триматиме у своїй бібліотеці. Якщо ти його поважаєш, то переживатимеш за те, щоб цей текст був якісний, щоб був добре вичитаний, з найкращими ілюстраціями. Бо який сенс робити щось посереднє?

У світі дуже багато всього вже створено і братися за щось потрібно тоді, коли ти хочеш зробити щось унікальне.

Читач це все дуже тонко відчуває. І якщо ти не зрадиш його сподівань, в один прекрасний момент він стане тобі не просто другом, а й величезним помічником. Читачі-покупці самостійно без жодних підказок з твого боку промоціюють твою книгу – і це найдієвіша реклама. Але для цього спершу треба попрацювати. В якийсь момент читацька аудиторія стає тобі великим порадником, допомагає у виборі літератури, щось підказує, щось вимагає, і це такий безперервний процес спільного творення. Ти теж розвиваєшся і дорослішаєш разом із аудиторією, яка тебе читає.

Ми вже працюємо більш, ніж десять років (перші видання "Видавництва Старого Лева" вийшли у 2002 р. - ред.) і за цей час читацька аудиторія дуже змінилась, виросла, вона стала якіснішою, вимогливішою, сприйнятливішою до різних інтелектуальних експериментів, до нової естетики, зрештою, до чогось європейського, що йде до нас з іноземного ринку. Бо ще понад десять років тому було дуже складно пропонувати якусь цікаву, на наш погляд, річ, яка була б естетично незвичною. Все було збережено в рамках певної традиції, існувала така собі "капсульованість" середовища, естетики дизайну, ілюстрації… А зараз відбувається розширення свідомості, зокрема, колективної свідомості. Насправді все, що відбувається в країні, дуже сильно на це впливає.

З чим, на Вашу думку, пов’язана така зміна смаків аудиторії? Завдяки чому вона дорослішає?

Я думаю, що всі ці переживання і стреси змінюють суспільство на краще, хоч вони і травматичні.

А який з себе читач "Видавництва Старого Лева"? Є у нього якісь особливі риси?

Якщо ми говоримо про середній клас суспільства – це, напевно, і є наша аудиторія, наш читач. Тобто це люди, які мають певний рівень освіти, достатній для того, щоб обирати самостійно ту літературу, яка потрібна їхнім дітям і їм особисто. Ми, до речі, змінили свою стратегію – із винятково дитячого видавництва переросли в значно універсальніше: ми зрозуміли, що наша аудиторія, яка вибирає книги для своїх дітей, потребує книг і для себе, і вона буде їх вибирати, якщо їй їх запропонують.

З іншого боку, в середовищі "дорослих" письменників, з якими ми досить близько контактуємо, є люди, які захотіли з нами працювати, бо вони бачили, як ми дбаємо про рівень дитячих книг. І оця зміна смаку в суспільстві супроводжується зміною вимог до книги, тобто читач стає вимогливим до якості книжкового продукту, і це для нас стало поштовхом до того, щоб почати створювати дорослі книги, бо ми насправді знаємо, як зробити якісну книжку. Вже минулися часи, коли людям достатньо було мати гори книжкової макулатури, хочеться насправді мати якість, і ця якість – це і є рівень поваги до читача.

Так, ви достатньо ризикнули, видавши першу книжку російською – Зоя Казанжи "Если бы я была" і видали також першу книжку з позначкою 18+. Чи не страшно братись за такі авантюри?

Це свого роду імпровізації, коли вже щось засвоїв, щось вивчив і можеш починати імпровізувати. Я би не радила починати з імпровізацій недосвідченим видавцям, бо ризик високий. Але в нашому випадку цей ризик був виправданий, ми могли собі це дозволити. До речі, українське видання Зої Казанжи краще продається, ніж російське. З одного боку це свідчення того, що ринок, на якому ми працюємо, - переважно української літератури і українського читача, він більше зосереджений в західноукраїнському і центральному регіоні, і для нас досить закритою залишається територія сходу України. А з іншого боку – це своєрідний вибір читачем свого видавця, а ми видавництво україномовної книги.

Розкажіть, а як взагалі відбувається вибір книжок, які ви плануєте видавати. До дитячої літератури, напевно, якісь особливі вимоги?

Це все на рівні інтуїції та аналізу потреб ринку. Я не можу сказати, що є якісь остаточні критерії відбору книжки, які дають тобі стовідсоткову гарантію, що ця книжка краща, ніж інші. В цій справі ми мусимо бути інтуїтами, щоб відчувати, яку книжку видавати, а яку ні. Мені особисто у відборі рукопису допомагає те, що я письменник, а письменник – це професійний читач, тому я покладаюсь на своє внутрішнє чуття і смак: подобається чи не подобається.

Коли я читаю дитячі тексти, то намагаюсь їх читати з позиції дитини. А оскільки я з цього дитячого стану так не дуже й виросла, то взагалі простіше. Складніше, напевно, з дорослими текстами.

Вам особисто, що більше подобається – писати казки чи все-таки ліричну поезію?

Я казки практично й не пишу. В мене є поетична книжка "Казка про Старого Лева". Може, це ще наступний період мого життя… Я більше пишу поезію. Хоча в нас багато письменників, які раптом в дорослому віці почали писати для дітей.

Дуже вдалий, як на мене, досвід Тараса Прохаська і Мар'яни Прохасько. У них вже вийшло дві книжки "Хто зробить сніг?" і "Куди зникло море?", зараз вони задумують третю. Ще одна вдала спроба від дорослого письменника - "Гарбузовий рік" Катерини Бабкіної. Гарна, гуманістична, тепла дитяча проза з глибоким змістом.

Ми вже практично уклали видавничий план на 2015 рік, тепер будемо його тільки коригувати. Там буде багато і української, і перекладної літератури для дітей середнього шкільного і підліткового віку – це література, яка дає ґрунт для думок, для осмислення, для роздумування над певними серйозними темами, які, можливо, тільки в літературі діти і знаходять, бо дорослі рідко з ними про це говорять.

Якщо в середовищі вже уклались певні стереотипи поведінки, то добра книжка водночас і розповідає, і аналізує ситуацію, з чого дитина може самостійно робити висновки. Ми тільки починаємо говорити з дітьми про те, що не всі люди однакові, що хтось може бути іншим, а хтось може мати особливі потреби, але ж так само є людиною і вимагає до себе такої ж і уваги, і поваги.

А як пояснити дитині, що книжка – це трохи краще, ніж комп’ютер?

Напевно, в кожній родині є свої моделі виховання. Але найкраща модель – це власний приклад. Дуже важливим є процес спільного читання з дітьми, бо коли дорослі знаходять час читати своїм дітям, діти, по-перше, бачать, що вони віддають їм цей час, по-друге, вони бачать, що дорослі читають з ними, значить, їм теж це цікаво. В такі моменти вони переживають спільні враження, спільні емоції, в них з'являються спільні теми для обговорення. Я би дуже радила батькам перечитувати книги, які читають їхні доросліші діти. Завдяки підлітковій літературі, можна на основі прочитаного обговорювати складні життєві теми.

В такий непростий для країни час, як з дітьми говорити, як їм пояснити те, що відбувається в Україні?

Це питання, яке я часто чую і це дуже важливе питання, бо діти все розуміють, все бачать, їх неможливо усунути від цього, краще з ними про це говорити і говорити правдиво. Мені здається, що виграють ті сім'ї і ті батьки, які змалечку говорять з дітьми, як з дорослими. Звісно, що можна варіювавати лексику, але не потрібно ховатись за віком дитини від важливих для людини будь-якого віку речей. Бо рано чи пізно дитина зіткнеться з тим, що є смерть, втрата, що є каліцтво і є інакшість, що світ не однозначний і не одновимірний. Що раніше батьки будуть починати цю розмову, тим простіше дитині буде її сприйняти і прийняти.

У "Видавництві Старого Лева" вийшла "Казка про Майдан".

"Казка про Майдан" на такому архетипно-казковому рівні допомагає розповісти дитині про те, що відбулось на Майдані. Вона, швидше, для тих дітей, які не мали свого досвіду, але будуть про це чути від трохи старших дітей. У цій книжці є дві площини: одна вербальна, інша – візуальна. Сам текст – він м’якший. Дещо складнішими і жорсткішими є ілюстрації.

Я передбачаю, що коли дитина слухатиме цю казку, вона запитає в мами чи в тата: "А що це таке?" І це спровокує ще одну розмову, вже не про казку, а про дійсність. Мені здається, що найважливіше в стосунках з дітьми, щоб дорослі з ними говорили, щоб діти відчували, що їх люблять, що від дорослих йде велика опіка і захист, бо в дитини мусить бути це відчуття повної захищеності батьками. Якщо в неї немає цього відчуття, починаються психологічні проблеми – дитина стає невпевнена в собі, вона шукає причини.

Є таке поняття, як "казкотерапія". Як, на вашу думку, можливо, крім дітей такої терапії потребують ще й дорослі?

Я думаю, що дорослі не те, що потребують, вони самі собі її шукають. Скажімо, жінки шукають собі казкотерапію у жіночих журналах, які містять такі собі казкові історії з життя якоїсь бідної дівчини, яка раптом знайшла свого принца або з життя жінки, яка все втратила і раптом знову здобула. І це дуже правильно, що ці історії в жіночих журналах переважно закінчуються гарними розв'язками – це і є казки для дорослих. Я це тільки вітаю. Вони дають надію, що в твоєму житті теж може відбутись така позитивна модель.

Ви в житті оптиміст?

Абсолютний.

Максималіст?

Напевно, так. Мені хочеться всього по максимуму, але я не матеріалістичний максималіст. Я ніколи по максимуму не хотіла собі жодних благ. Для мене важливий комфорт, але не розкіш. Я не можу обійтися без ліжка з ортопедичним матрацом, але я легко проживу без коштовностей, крутих машин і величезних особняків.

Я за те, щоб такі речі проговорювати в книгах, говорити про моделі родини, яка об’єднує людей, яка дає їм внутрішній комфорт і відчуття дому.

Мар'яна Савка вже знає, яка її місія?

Напевно, що так. Для мене сенс життя у тому, щоб через любов, вдячність і самовіддану працю гармонізувати світ чи принаймні якусь маленьку його частинку.

Мені дуже хочеться, щоб на нас, українців, дивились як на повноцінних людей. На жаль, ми часто стикаємось з тим, що погане реноме держави, ситуація з іммігрантами принижує таку велику країну в очах інших. Мені справді дуже важливо зробити з видавництвом все можливе, щоб нас побачили саме такими, як ми є у наших книгах, з нашими авторами, ілюстраторами, з нашими абсолютно повноцінними і важливими для світу думками, з рівнем інтелекту і творчої харизми. Я хочу, щоб "Видавництво Старого Лева" стало ключовим гравцем на світовому ринку і я вважаю, що це цілком реально.

Керівництво країни ніколи, на жаль, не дбало про те, як ми виглядаємо в очах інших держав. На всіх рівнях, зокрема, на рівні великих міжнародних виставок, де національний стенд України завжди викликав почуття ніяковості і сорому. Цьогоріч у Франкфурті Україна взагалі не була представлена. І це, я вважаю, в корені неправильно, бо саме зараз увага світу звернена до нашої держави і нам треба показувати, що, окрім дикунських орд невігласів-терористів на сході країни, ми виплекали ще й інтелектуальне, культурне середовище, варте уваги і поваги.

Але ми вирішили не чекати, поки держава подбає про власне реноме на міжнародному видавничому ринку, і робити це самостійно. Будемо країною в країні: власна комунікація, власні зв’язки. І вже зараз відчуваємо, що ці невеликі кроки дають свій результат. У першу чергу – репутаційний.

У "Видавництва Старого Лева" є соціальні проекти, гаражні розпродажі, наприклад, розкажіть трохи про них.

Мені здається, що в кожного нормального підприємця повинні бути соціальні проекти. В суспільстві є дуже багато болючих тем і проблем. І зрозуміло, що ніхто з нас поодинці їх не вирішить. Але якщо кожен буде робити свою невелику роботу, то ця додана вартість в підсумку дасть великі зміни.

Такі соціальні акції, як гаражні розпродажі, я розцінюю не стільки за результатом, вони, в першу чергу, мають на меті спонукати інших робити щось схоже. Поки що це відбувається спорадично, але ми й далі думаємо над новими соціальними проектами – і дитячими, і дорослими.

Я сподіваюсь, що коли підприємці, люди, які мають якусь частину матеріального чи соціального ресурсу, будуть потроху брати на себе вирішення якоїсь конкретної проблеми соціально незахищених людей, то це даватиме свої результати, почне систематизуватись.

Особисто для мене ця війна і робота українців у тилу є дуже показовою. Я дуже приємно вражена тим, як працюють волонтери, без яких держава вже все давно би програла: тут і консолідація сил, і правильний менеджмент – все дає кращий результат, аніж це в офіційних установах і міністерствах. І це дає розуміння, що в екстремальній ситуації в людей проявляються всі приховані вміння, резерви і навички.

Наше суспільство – це суспільство тих "феніксів", які згорають, а потім відроджуються, щоб далі творити.

Я сподіваюсь, що коли нормалізується ситуація в країні, волонтери вже не зможуть без цієї роботи і вони стануть таким величезним "human research", почнуть об’єднувати інших людей і створювати власні організації і так гармонізувати суспільство зсередини.

Як завжди – вся надія на молодих. Старших треба шанувати, але нове суспільство треба будувати з молодими людьми. Майдан спричинив справжній тектонічний зсув у суспільстві. Але я, чесно кажучи, не маю жодної довіри до політиків, вони щодня в мене викликають глибочезний скепсис. Ті самі методи, ті самі обличчя, на арені одні й ті самі і якось не віриться в те, що це "нова команда". Я не вірю їм. Мабуть, це теж погано, бо людям треба довіряти, але вони так багато разів один одного підставляли, що нема віри.

Як події останньої року впливають на творчих людей? Чи Вам пишеться в такий час?

Під час Майдану писались болісні вірші. Я, в принципі, пишу рідко, у мене це відбувається періодами. Тому сказати, що зараз нічого не писала і це пов’язано із суспільними процесами, не можна. Якщо говорити не про мене, а загалом про цей досвід для людей літератури, то я передбачаю, що через деякий час повинна з'явитись література з переосмисленням цих подій.

Дуже хочеться вірити, що з отриманого досвіду війни у нас з'явиться свій Хемінгуей. Але ще більше, ніж отримати таку літературу, мені хочеться, щоб все це нарешті закінчилось, бо дуже складно жити в постійному стресі.

Що ви зараз читаєте?

Останніми тижнями прочитала повість Анн-Софі Брасм "Я дихаю" і книгу Джордано Паоло "Самотність простих чисел".

Що Ви б хотіли змінити у своєму життєвому графіку?

Я б хотіла навчитись відпочивати і планувати свій відпочинок, але чомусь в мене це не виходить. Я не можу сказати, що увесь робочий день перенапружена і працюю, як на конвеєрі, але я не можу відключитись від роботи, я продовжую нею займатись вдома, на вихідних, під час відпустки. Я б хотіла щось змінити, щоб урізноманітнити свій вільний час, бо я розумію, що це теж потрібно. Зрештою, я розумію, що коли зміняться обставини, буде змінюватись і вільний час.

Звідки у Вас береться натхнення?

Сама не знаю, звідки – від світу, від людей. Найбільший життєвий драйв і натхнення мені дає видавництво. Світ – це твоя бігова доріжка. Якщо ти зупинишся, вона тебе знесе. Щоб втриматись на ній, треба знайти свій власний ритм – коли занадто рвонеш, можеш просто надірватись і злетіти з дистанції, але якщо ти до себе дослухаєшся, розумієш свої ресурси, то можеш самостійно регулювати свою швидкість і завжди хотіти більшого. Ніколи не можна задовольнятись тим, що в тебе є. За той час поки існує видавництво, мені навіть важко підрахувати переваги і перемоги, які сталися завдяки книжкам. Колись діти писали подяки в паперових листах, а тепер частіше через соціальні мережі.

На жаль, ми не можемо побачити всіх людей, які виросли на наших книжках, оцінити, як вони на цьому зростали. Але чомусь вірю, що це хороші люди.

Ipress

 

 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage