Ірина Славінська, Українська правда. Життя 

Після Книжкового Арсеналу настає той благодатний час, коли новинок багато. В цей огляд потрапили тексти з публіцистикою та есеїстикою, що привернули мою увагу з числа арсенальних новинок.

Володимир Єрмоленко. Далекі близькі (Видавництво Старого Лева, 2015)

Володимира Єрмоленка представляти як автора не потрібно. Він відомий український філософ, добрий колумніст, автор людяних статей.

"Далекі близькі" - це збірка есеїв навколо дванадцяти авторів. Це Жан-Жак Руссо, Джакомо Казанова, Франц Месмер, Ернст Гофман, Жуль Мішле, Гюстав Флобер, Сабіна Шпільрейн, Ромен Гарі, Ролан Барт, Жак Дерріда, Сьюзен Зонтаг, Мішель Турньє. Всі вони – важливі західні автори, відомі бодай поверхово кожній людині з університетською освітою. Кожен з есеїв збірки виглядає як ментальна мандрівка в давно прочитані тексти, тобто додому, в рідні обжиті стіни.

Володимира Єрмоленка, як виглядає, не цікавлять спроби "десакралізувати" чи "спростити" класиків – попри грайливу метафору авторів як "сусідів", що є в передмові. Його цікавить ірраціональна частина їхньої творчості, те, що можна відчути та усвідомити як ейдос письма кожного з цих дванадцяти – сказати б, апостолів любові. Тому що саме цей сюжет – любов, емоція, ірраціональне – в моїх очах постає як центральний. Тому що сам Володимир Єрмоленко підходить до читання та писання текстів із серцем.

Володимир Єрмоленко концентрується на тих речах, що лишаються невидимі, в кутику ока. Він читає не лише великі програмні тексти, але і на те, що лишається поза списками літератури. Його коло читання – це ще й читання людини, котра володіє іноземними мовами, тому інтелектуальний горизонт виходить ширшим, а перспектива – глибшою, ніж це зазвичай буває в тих, хто читає перекладну гуманітаристику.

"Далекі близькі" - дуже особливий текстовий простір. Він схожий на своєрідне "запрошення до подорожі". Як мінімум, ним варто скористатися для розширення власного списку літератури.

Ярослав Грицак. Куди рухається світ. – Київ, Грані-Т, 2015

Ярослав Грицак – один із найвідоміших українських істориків, а також важливий коментатор подій в Україні. Він вміє вписувати наші події в світовий контекст, тим самим розширюючи рамки сприйняття. До ефектів такої роботи додається актуалізація нових термінів в українській публіцистиці – як-то "прекаріат".

До переваг Грицакової колумністики я відношу його наріжну ідею про те, що українську націю будувати не треба – вона вже є ("українська нація не лише сформувалася, але й є доволі стабільною спільнотою").

Авторові ідеться про політичну націю, яка вже є, люди в якій вже об’єднані, тож головним викликом для мислення цього інтелектуала є модернізаційний проект. Що це може бути? Лише достаток? Лише безпека? Віра? Церква? Мова?

Ярослав Грицак міркує про те, що нас об’єднує, і про те, що нас роз’єднує.

З його тезами можна погоджуватися чи ні, але вони точно є одними з найцікавіших у контексті теми соборності країни – колись, тепер і в майбутньому. Мені це звучить втішно – на відміну від стереотипів про "неукраїнські регіони". Українці – це вільні люди у вільній країні, поєднані спільною метою. Лишилося тільки її сформулювати.

Тут амбітна назва збірки колонок і публічних лекцій "Куди рухається світ" стає зрозумілою - після прочитання всієї дистанції від першого та останнього текстів. Книжку відкриває теза про потребу подолати історію, вирватися з кола вічних помилок. І закриває ідея щодо об’єднавчої для цілої країни мети – наприклад, перетворення українців на частину 26% населення, що живуть у достатку в країнах "відкритого доступу", в найбагатших країнах.

The Ukrainians: історії успіху. Упорядники Тарас Прокопишин, Володимир Бєглов, Інна Березніцька – Львів, Видавництво Старого Лева, 2015

Що буває, коли ІТ зустрічається з літературою? Буває старт-ап. Навіть якщо це не дуже старт-ап, а переосмислена версія вже існуючого тренду.

Наприклад, чудовий проект "The Ukrainians" на однойменному сайті. Він складається з півсотні інтерв’ю із людьми різних професій, ідеологій та походжень. Щоправда, з домінуванням саме львівської тусовки – що не дивно, бо проект локалізується у Львові. Кожне інтерв’ю з кожним героєм містить схожі запитання. Як ви стали тим, ким є? Що є успіх? Що є вашими цінностями? Чи відступали колись від власних принципів? Майже "анкета Пруста". І спробуй, читаючи це, не почати ставити самій собі такі ж запитання.

Витоки проекту "The Ukrainians" я бачу в серії інтерв’ю "Інший формат", які свого часу блискуче провів Тарас Прохасько. Щоправда, "Інший формат" - це радше бесіда двох рівних, один із яких трохи частіше слухає, ніж говорить. "The Ukrainians" (як і мої – нескромно згадаю - "33 герої укрліт" або "Історії талановитих людей") є радше розмовою з прозорим і позірно майже непомітним інтерв’юером, що дозволяє на перший план поставити героя чи героїню розмови.

Якщо на сайті проекту "The Ukrainians" є півсотні розмов, то в книжці – всього два десятки. Тут виникає сюжет добору. Хто і чому потрапив у друковану версію? Розкусити закономірність мені не вдалося. Два церковники, жменя журналістів, трохи музикантів, нестандартні підприємці.

Здається, такий спектр дозволяє однаково успішно промовляти і до бізнес-аудиторії, що орієнтована на більш прагматичні речі, і до пошукачів радше абстрактних ідей, поза сюжетом вигоди чи матеріального успіху.  

"The Ukrainians" долучаються до роботи майбутніх суспільних медій – вони творять контекст змістів поза "рейтингом", де слово надається, можливо, менш публічним, але цікавим співрозмовникам.

Олександр Бойченко. Більше/Менше. – Чернівці, Книги – ХХІ, 2015

Олександр Бойченко – літературознавець, перекладач, колумніст. Його свіжа книжка "Більше/Менше" виглядає дуже звично – це ще одна збірка есеїв і колонок.

Вирізняє її наявність текстів "із довшим диханням", як сказав про них сам Олександр Бойченко мені в інтерв’ю.

Ці тексти єднає наскрізне апелювання до образу Сократа – десь цей перший європейський інтелектуал є головним героєм, десь постає побіжно, в ролі анекдоту чи прикладу. Саме Сократ як (епізодичний) герой дозволяє Бойченку ввести в текст сюжет існування інтелектуала в умовах, непридатних до життя. Сюжет про співпрацю з владою та її межі.

Тексти збірки "Більше/Менше" - контраверсійні. Я з ними переважно не згодна. Але в них міститься чимало іронії, що дозволяє мені частину тез відчитувати радше як провокацію чи жест, а не як висловлення думки в давній полеміці з уявними опонентами.

Принадою цього читання є також те, що політичні сюжети замасковано під критичні нариси навколо літератури, тому є можливість абстрагуватись і просто поринути в світ аналізу текстів улюблених або невідомих раніше письменників.

Тиберий Сильваши. Эссе. Тексты. Диалоги (Щербенко Арт Центр і Huss)

На моїй пам’яті не так багато в Україні є книжок, які дозволяли би попрацювати з художником у його власній майстерні, зазирнути через плече та вступити в діалог. Та і не тільки книжок – спробуй знайти бодай жменю документального кіно про роботу сучасного українського художника.

Книжка текстів Тіберія Сільваші мені виглядає подібною на трюмо. Три дзеркала відображають один образ у різних ракурсах – художник (який аналізує власний живопис та однодумців), критик (який дивиться інші виставки, ходить в музеї, веде щоденник побаченого, міркує про природу мистецтва колись і тепер) та співрозмовник у тандемі з різними інтерв’юерами.

Цінність цього читання - в певній відкритості "швів". Крізь тексти видно, як формується коло ідей навколо живопису. Текстова розмова Сільваші – і розмова з собою, щоденник, і доброзичлива промова до інших. Фігура в напівоберті. І саме ця відкритість, саме цей ракурс, думаю, має дозволити читачеві вступити в діалог із автором, художником-письменником.

 Фото - limon.kg

Переглянути публіцистичні книги Видавництва Старого Лева.