ТОП-5 "львівських" книжок
Ігор Бондар-Терещенко, lviv.vgorode.ua. Фото ufest.in.ua
Розмова про "львівську" літературу вимагає не лише естетичної підготовки, але й знаття контексту, в якому існує автор. У львівському контексті, до речі, неважко загубитися. І тому це особливе мистецтво досліду – уміння не шукати правильного шляху, а знехтувати ним так само, як і рештою доріг, сходжених "офіційними" туристами. Це означає віддатися на поталу Міста, позбутися культурно-історичної пам’яті і стати ідеальним фланером, блукачем і мандрівником. І читати тільки те, що трапляється на невиспані очі прибульця зі Сходу.
Книга Лева. Львів як текст. – Л.: Піраміда, 2015
Упорядкована Василем Габором "Книга Лева" - антологія, яка не претендує на вичерпність, а спонукає до осмислення Львова як тексту і представляє прозу та есеїстику другої половини ХХ – поч. ХХІ ст. таких самобутніх авторів, як Роман Іваничук, Андрій Содомора, Ніна Бічуя, Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Галина Пагутяк, Ярослав Павлюк та ін. і вперше найповніше репрезентує львівський прозовий андеґраунд 70-80-х рр. ХХ ст. – твори Миколи Рябчука, Юрія Винничука і Володимира Яворського.
"Для мене львівський текст – зауважує упорядник, - це проза, у якій на підсвідомому рівні відчувається дух Львова, проза, замішана на реальності й магічності, містиці; її характерні ознаки – стильова елегантність, ненав’язливий міфологізм і філософічність".
До речі, якщо мовити, про львівську андеграундну прозу 70-80-х рр. ХХ століття, не зайве буде нагадати, що за участь у самвидавній "Скрині" того часу її автори – Олег Лишега, Віктор Морозов, Василь Гайдучок, Микола Рябчук та Роман Кісь, на той час студенти Львівського держуніверситету імені Івана Франка та Львівського політехнічного інституту, були виключені з вишів і відправлені до війська або ж зазнали утисків з боку працівників органів КҐБ, які намагалися розкрутити політичну справу з самовільного видання і викликали авторів на допити.
Юрій Винничук. Ги-ги-и. – Х.: Фоліо, 2015
…Цікаво, що тексти з цієї книжки львівського гуру для друку ніколи не призначалися. Будучи написані у 1970-80-х роках, вони писалися або "для себе", або для "шухляди" самвидаву, або взагалі для вічності. Тим не менш, писання Юрія Винничука завжди знаходили свого читача і здобували, відповідно, широку славу у вузькому колі любителів непідцензурної літератури. Ну, а сам автор якось так одразу виявився "батьком чорного гумору" в Україні, а також за її межами, оскільки майже всі оповідки із збірки "Ги-ги-и" перекладалися багатьма мовами світу і навіть есперанто.
З одного боку, дивно, адже нічого такого антирадянського у цих кумедних історіях немає. Утім, механізм протесту проти влади і щоденної борні за права галицького обивателя – доволі складна штука, і під відповідну статтю Карного кодексу за того махрового часу можна було потрапити за одне єдине вживання літери "ґ". А тут ціле "ги-ги-и"!
Хай там як, але тексти з цієї книжки не старіють з будь-яким "демократичним" часом. Вони давно вже увійшли до скарбнички нашого гумору – не чорного чи білого, а чи українського та радянського – а просто народного. Який навіть у міській обробці все одно залишається сільським. А, отже, різнобарвним, строкатим і навіть, перепрошую, жаским. Хоч для декого він все одно виявиться "абсурдним", що, в принципі, і треба було довести.
Надія Мориквас. Корнелія. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2015
У цьому романі-есеї вільготно живеться поету-молодомузівцю Петру Карманському. Так само, зауважмо, як непогано велося Богдану-Ігорю Антоничу, що виринав у вставній новелі в "Дванадцяти обручах" Андруховича. І виринав він у такому ж напружено-концентрованому сюжеті про життя-буття галичан 1930-50-х років, а це ж так далеко, що навіть єдина згадка про Карманського нещодавно-давнього радянського часу – у збірці "Молода муза" (К.: Молодь, 1989) – губиться у "незалежній" мряці подальших повернень і відкриттів з нашої літературної спадщини.Утім, у романі львівської авторки - вже не про романтичну гульню галицької богеми, а про її логічне завершення – на тлі згасання поетичної слави Петра Карманського і спалаху його педагогічної зірки в літгуртках початківців, звідки виринула та сама Корнелія, ну й почуття до неї в героя оповіді. Або ще далі, куди не ступала нога наських дослідників, і де живуть під радянської владою Ольга Кобилянська і небога її коханки Алчевської, де співіснують митрополит Андрій Шептицький і автор памфлету "Плюю на папу!" Ярослав Галан – тобто у 1940-х роках, про які так мало у нашій історичній белетристиці. І де, нагадаємо, "прізвище Корнелії було обведене жирним чорнилом: брат і сестра – в ОУН, дядько – відомий націоналіст "Лопата", за яким уже з рік полюють в області".
Курков Андрій. Львівська гастроль Джимі Гендрікса. – Х.: Фоліо, 2012
У випадку із цим романом складається враження, ніби саме місто Лева вибудовує сюжет цього детективного твору, виданого коштом бюджету тамтешньої мерії. Крім топографічної конкретики, маємо присутність у тексті реальних осіб – письменника Юрка Винничука, відомого львівського хіпі Аліка Олисевича і навіть голову Асоціації видавців та книгорозповсюджувачів Львівщини Михайла Ватуляка. Більшу частину роману займає опис трудових буднів інших колоритних персонажів серед яких бомжі, кагебісти, перукарі, чиє життя ускладнюється нагнітанням незрозумілої тривоги. Героїв переслідує запах моря і крики чайок, які поводяться не гірше, аніж у трилері "Птахи" Гічкока. І хоч як екзотично трактуються ці аномальні явища, але все роз’яснюється завдяки нашим доблесним органам безпеки.
Андрухович, Прохасько. Сузір’я Курки. – Л.: Видавництво Старого Лева
У цій чудовій книжці, зробленій ніби як для дітей, але цілком "дорослими" авторами, живуть малі Орися з Марією, а також весь довколишній світ з його видавничими інтригами. В якому тато – лісник, а мама – "зануда, бо їй наше дике життя не підходить". Образ тата цілком відповідав би першому з авторів, вказаному на обкладинці Прохаську, який за фахом ботанік і завжди любив писати про ліс, а маму уособлював би другий, тобто Андрухович, що несподівано змінив стать за "європейським" покликом душі. Утім, не все так просто ані з видавцями, ані з авторами, тому ще трішки побудемо в Україні.Тож через те, що з імен-брендів на обкладинці книжки стоять самі лише прізвища, усі наші "авторські" аналогії летять шкереберть, оскільки це зовсім не ті автори. Відповідно, дочка і колишня дружина, якщо цікаво, тому далі краще просто читати, а не будувати родинні демонології. Крім, того, у "Сузір’ї Курки", все одно присвяченій "нашим бабкам, бабцям і бабусям", вистачає не менш цікавих, літніх людей та інших родичів з історії літератури. Наприклад, тутешні Зелінський і Кулінський - немовби Іван Іванович і Іван Никифорович, що, як відомо, посварилися у Гоголя, але розмови у цих галицьких стариганів цілком інтернаціональні. Як у прозі східняка Павла Вольвача. "Поясницю скрутило!" - мало не плаче Зелінський у книжці Прохасько і Андрухович. "І давлєня", - озивається бабця біля під’їзду з роману Вольвача. Про що це свідчить, крім того, що саму книжку можна рекомендувати будь-якій віковій категорії читачів? Мабуть, про те, що ніколи не варто забувати про своїх ближніх, старих і немічних, бо іноді вони можуть стати в пригоді навіть "дорослим" і "уславленим". Наприклад, написати про себе книжку, як у даному успішному випадку.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно