"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."
"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."

Тарас Прохасько: «Вся сила Шевченка – у правді серця»
До 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка відомий український письменник та журналіст Тарас Прохасько поділився своїм баченням величної постаті та творчої спадщини Кобзаря.
 
- Як, на Вашу думку, змінилося ставлення до Шевченка протягом останніх десятиліть і років?
 
Зміни значні - і до самого Шевченка, і до стилістики вшанування його постаті. У радянські часи Шевченко був просто символом - символом існування українського народу. І для тих, для кого питання України як такої було взагалі актуальним, Шевченко залишався постаттю номер один.
 
З іншого боку, той образ Шевченка включав багато речей, пов'язаних з комуністичною системою. Бо Шевченко - настільки потужний символ, що приховати його було неможливо. Тому система ніби «подарувала» Шевченка українцям, більше того, по-своєму його пропагувала. Але в цьому й була найгірша радянська неправда: після такої «пластичної» хірургії ми отримували дуже скаліченого, з «пересадженими органами» Шевченка. Зрозуміло, що радянський культ Кобзаря насправді відштовхував від справжнього вшанування Шевченка. Хоча для українців це не могло порушити образу чи значення Шевченка. Так виникла характерна для тих часів роздвоєність свідомості: з одного боку - «свій», домашній, підпільний, героїчний, іконний Шевченко (в доброму сенсі іконний, як вдома образок), а з іншого боку - якийсь чужий, оббреханий, якого виславляють не за те, що ми собі знаємо...
 
У Франківську в час мого дитинства - від 70-х років і до кінця 80-х - якраз шевченківські вечори були чимось таким на грані опозиції і демонстрації українськості як такої. Тобто, незважаючи на кілька обов'язкових тез про велику дружбу з російським народом, про поета-інтернаціоналіста, його мрію про соціалізм і такі інші речі, ці вечори перетворювалися на згуртований вияв того, що ми не розчинилися у радянському морі. Тепер, звичайно, все зовсім інакше. Хоча, як не сумно, українська держава стосовно вшанування Шевченка користується методами, дуже близькими до радянських.
 
Українці увійшли в епоху глобалізму, тотальної комерціалізації і культури задоволення, і нам вже не хочеться чогось такого тяжкого, поважного... Але святкування ювілею Шевченка є необхідним. Тому що Шевченко - одна з небагатьох непорочних постатей для нас. Справді непорочних, навіть при тому всьому, що виговорюють різні хроністи про його витівки, якісь пияцтва чи ще щось. Це ніяк, насправді, не може порушити непорочності Шевченка.
 
А з іншого боку, ці традиційні штубацькі концерти і врочисті засідання просто відштовхують від щирого сприйняття Шевченка. Не можна робити з Шевченка боввана, ідола, який не має серця. Тому що вся сила і правда Шевченка - у правді серця. Його геніальність і його велич як письменника, як людини, є у сердечності. Можна собі кпити, мовляв, який там Шевченко філософ?... Коли-от порівняти його з філософами європейськими, то ясно, що це не філософ. Але його сила - це не сила розуму, а сила серця. І він тому є таким важливим для вираження українського духу, що перший і наразі єдиний з такою силою підтвердив нам і всьому світові, що у своїй основі нами керує серце, що правда серця для нас є визначальною. Це те, що наше, і це не конструкції й химери інтелектуальні, а просто те, що нас в ідеалі приваблює й веде.
 
- А яким, на Ваш погляд, відзначення шевченківських дат мало б бути сьогодні?
 
Думаю, воно б мало стати більш подрібненим, локальним. Не ритуальні засідання десь у палаці «Україна» чи обласних театрах, а щоб воно більше нагадувало, скажімо, коляду, тобто щоб йшло до людей у дрібних групах. Най буде якесь читання шевченківське, де б зібралося двадцять людей, але своїх, тих, які цього справді хочуть, які щиро потребують пізнати Шевченка.
 
Також дуже сумно, що постать Шевченка зовсім не використовується у теперішньому кінематографі, навіть українському, хоча в ньому мало що використовується. З образу Шевченка, насправді, можна витягнути сюжетів на кільканадцять добрих фільмів чи програм, по-справжньому сучасних і цікавих.
 
- Як гадаєте, в яких творах найповніше виявився його геній? І як, скажімо, сприймати російськомовні щоденники Шевченка?
 
Шевченко для всіх визначальних - архетипних - ситуацій України створив текст, який став канонічним. Я маю на увазі такі речі, як «жіноча доля», «нещасне материнство», «розірване кохання», «кривда і пімста» - от ці всі найголовніші речі, з яких складалося життя кожного, хоч би на сердечному, знову ж таки, на емоційному рівні. Усі вони втілені в програмних текстах Шевченка, не кажучи вже про головний історичний міф, який дав нам основу, - міф козацтва.
 
А щоденники, мені здається, є дуже важливою з літературного погляду річчю. Це зовсім інший Шевченко, це Шевченко самоіронічний, дотепний, інколи навіть дріб'язковий. Такої літератури в той час не могли собі дозволити наші письменники. Зрештою, ще довго в Україні ніхто не міг собі дозволити такого легкого письма. В той час, коли в Росії в другій половині ХІХ століття з'явилося дуже багато сатиричних, побутових, життєписальних повістей, наша література не ризикувала зійти до іронічного рівня стосовно себе. Наші тодішні письменники передовсім дуже патетично виконували якусь місію, тому Шевченків щоденник є ще й до того всього гарною літературою. Зрештою, він є гарною літературою вже тому, що дуже суб'єктивний, він точно виражає те, що переживає автор. А це є ознакою доброї літератури.
 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage