Stary Lev Logo

Тарас Прохасько: «Маленька дитина відкрита до абсолютної любові»
Тарас Прохасько – один із найлюбленіших і найвідоміших сучасних «дорослих» письменників. Презентації та літературні зустрічі з ним незмінно збирають численну аудиторію, готову слухати не лише Тарасові тексти, але й просто те, що Тарас говорить, про що він думає, бо воно просте, мудре і дуже добре.
 
2013 рік став для Прохаськових читачів особливо радісним, бо восени у «Видавництві Старого Лева» побачила світ його спільна з Мар’яною Прохасько перша дитяча книжка «Хто зробить сніг», до якої Мар’яна ще й намалювала ілюстрації, а вже в грудні книжка отримала почесну премію Дитячої Книги Року ВВС. Пречудову оповідь про гармонійну й велику родину кротів, яка багатьом читачам чимось нагадує – у способі співіснування – знаменитих Мумі-Тролів, з однаковою радістю читають, здається, і діти, і дорослі. А поки вони не можуть відірватися від книжки, яку, за словами видавця, купують, як гарячі пиріжки, ми з Тарасом говоримо про добрі й важливі речі, а ви теж можете їх послухати.
 
– Тарасе, що для Тебе означають слова «бути дитиною»? Що вони означають, коли Ти думаєш про дитину і коли думаєш про дорослу людину. Чи для дорослого добре бути дитиною?
 
– Перше, що я думаю, що дитина – це частота сприйняття, незамуленість і всякі близькі до цього речі. Розуміння дитини – це щось таке, коли можна бути собою без усіх пізніших нашарувань, пояснень, нав’язаних досвідів і нав’язаних стратегій, як має бути, яким ти маєш бути. Дитина – це той, хто відчуває себе без того, як йому його пояснюють. Але, з другого боку, мені здається, що дитина повинна дорослішати. В усіх сенсах. І коли дитинність залишається надто довго, коли вона не поєднана зі зрілістю, дозріванням, дорослішанням – правдоподібно, що це не аж так добре. Але ще третій аспект – це те, що мені завжди дуже подобалося, що є люди, які пам’ятають себе впродовж різних етапів свого життя. Коли ці всі постаті не зникають нікуди, вони не є домінантними, але нашаровуються і не злипаються в суцільне тісто в сенсі пам’ятання. І можеш пам’ятати себе дитиною, підлітком тощо. Мені здається, що це одна з найкращих можливостей того, що ти називаєш «бути дитиною». Тобто, будучи таким, яким ти є, пам’ятати свої почуття, відчуття, переживання, думки з попередніх часів.
 
– Чи для Тебе дитинство має зв’язок із жорстокістю? Бо це те, що дітям найчастіше закидають – неконтрольовану жорстокість, хоча насправді в дитинстві є дуже багато лагідності. І чи Тобі було добре бути дитиною?
 
– Мені було дуже добре. Пам’ять про те, як було, коли я був дитиною, є якимось таким конструктом, із якого можна собі по тому дивитися на різні ситуації теперішні чи давніші. Я собі все уявляю, як було в дитинстві, і порівнюю з тим, як є тепер. Тоді можна було бути дуже вільним і щирим. Але я собі тепер згадую, що і лагідність, і жорстокість притаманна дітям так само, як вона притаманна не-дітям. Я перестав вірити у фразу на кшталт «діти є такими-то», бо як таких дітей немає. Є дуже різні діти, і вони є дуже по-всякому різними. Звісно, коли ще є незахаращеність усякими враженнями і досвідами, коли є більша чистота того, якими ці істоти є, то тим більше проявляються дуже різні якості й властивості. Звісно, коли хтось є жорстоким, він у дитинстві набагато легше проявлятиме свою жорстокість, ніж пізніше, коли тим усім уже насититься. Є багато прокладок – виховання, культури і всього іншого. Але разом із тим лагідність у тих, хто є лагідний, у дитинстві теж проявляється сильніше, бо ще нема того досвіду, який би підсвідомо чи свідомо накопичувався на тій частині ваги, яка говорить, що лагідність і доброта не є найвдалішою життєвою стратегією.
 
– Чого, на Твою думку, дитині добре навчитися ще малою, щоб вона була щасливою, ставши дорослою?
 
– Про це страшенно важко говорити, щось прогнозувати. Скажімо, у випадку любові це менше залежить від дитини й того, щоби вона вчилася. Це швидше та частина пре- і постнатального періоду, так само, як запліднення, виношування, народження, вигодовування. Її дають ті, хто дитину робить. Дитина маленька, народжена, відкрита до абсолютної любові. І якщо їй пощастить, щоби їй дали цю любов хоч на найперших етапах життя, то це вже ніколи не відійде, ніколи не зміниться.
 
– А як думаєш, чи дитина справді багато вчиться з книжок? Чи їх присутність у дошкільному віці справді важлива, а чи насправді все найважливіше є суто життєвим, не так пов’язаним зі світом, який відкривається в читанні?
 
– Мені тепер здається, що найважливішими речами, які пов’язані з дитячою книжкою, є досвід того, як книжку дають. Це стається в дуже різний спосіб. Можуть просто дати, може св. Миколай принести, можуть її читати, а можуть узагалі не показувати, не читати, але переповісти. Але книжка як один з інструментів співіснування, любовного контакту – це важливіше від змісту тих книжок, того, якими є книжки. А друга річ – це досвід усвідомлення того, що існує домовлений світ книжки. Що існує щось таке, як література, писемність. Цей досвід дуже важливий і дуже потрібний. Він базовий для розуміння того, що література – це не просто інформація чи рецепт. Із нею не можна сказати, що робити. Це окремий світ, і дуже важливо зрозуміти його умовність і ту форму реальності, якою вона є. Це не безпосереднє відображення світу, і реальність літератури є хоч і умовна, але надзвичайно реальна, якщо визнати це. І ці речі – давання книжки як спілкування і уявлення про те, що існує світ книжки, оповіді – важливіші від того, що дитяча пам’ять по тому зафіксує.
 
– Сьогодні часто дискутують про те, чи має існувати в дитячому читанні табу на певні теми, книжки тощо. А я маю інакше запитання: чи є щось таке, що, навпаки, варто було би дитині говорити, а про це не говориться? Я останнім часом думала про те, що дітям майже не розповідають про святість. Звісно, є книжки – життя святих, Євангеліє, різні добрі оповіді, адаптовані для дітей. Але дітям у 3-4 роки мало хто, як казки, розповідатиме щось, скажімо, про святих чи ангелів. А це важливо. Чи є для Тебе такі теми, яких, на Твою думку, в дитячій літературі бракує?
 
– Мені здається, що тепер не те що з дітьми про це не говориться, але й що самі дорослі рідко звертаються до таких питань. Справді, є дуже багато книжок, брошур, які оповідають про життя святих, але про такі прості базові речі, як святість, мало хто задумується. Мені рідко траплялося, щоби хтось роздумував про поняття святості. Мабуть, від того й не виникає потреби розказати про такі речі дітям. А що ще гірше, що коли в дітей формулюються такі питання, дорослі не готові на них відповісти. Вони можуть зігнорувати це питання, перевести його в інші площини. Але дуже часто вони не вміють на нього відповісти, бо самі дорослі витіснили це на якусь далеку периферію.
 
Таких речей є дуже-дуже багато. Скажімо, дітям невідомо, що таке життя. Це я кажу з досвіду спілкування з дітьми. Дітям невідомо, що таке смерть і життя вічне, що таке страждання і співчування, і який це все має сенс. Але це все тому, що багато дорослих людей відкинули для себе можливість роздумувати і рефлексувати про це. Їм це здається надто болісним, чи що…
 
- Зрештою, це теми, до яких ви з Мар’яною звертаєтеся у своїй книжці «Хто зробить сніг», хоча робите це дуже м’яко й ненав’язливо. До речі, Ти відчуваєш якусь фундаментальну відмінність між своїм писанням для дорослих і для дітей?
 
– Ні. Єдина фундаментальна відмінність – це те, що моє писання для дорослих є тільки моїм, а в писанні для дітей немає мене, є співавторство. А так – то все те саме. Всі ті самі речі, про які хотілось би розказувати.
 
– А немає чогось такого, чого в дорослій книжці Ти не міг би зробити, зате можеш дозволити собі це в дитячій? Що нібито в дорослому світі не годиться, а в дитячому на нього є місце…
 
– Уважається, що в дитячій літературі можна говорити якісь банальні, базові речі, про які насправді слід говорити і в дорослій літературі, але то вже сприймається як щось некоректне, бо нібито кожен уже мав би це знати, а для дітей це приймається, якісь світоглядні речі. Але, напевно, це не є визначальним.
 
– Які Твої улюблені дитячі книжки? Чи маєш у світовій дитячій літературі улюблених персонажів?
 
– Історія моїх любовей була такою, що все почалося з дуже дитячих книжок, виданих у Чехословаччині. Там була дивовижна школа ілюстраторів, і ті коротенькі – на кілька речень – історії, які додавалися до ілюстрацій, уже не були надто важливими. У ранньому віці я навчився з першого погляду розрізняти ілюстраторів із ЧССР, НДР, ПНР і навіть із Румунії. Потім – польські комікси про Козьолка-матолка і авантури та вибрики малої мавпки Фікі-Мікі. Наступний етап закоханості – літературні казки: історії Андерсена і Оскара Вайльда. Потім з’явився мій герой на довший час – Пеппі. А з українських авторів я захоплювався усім про козаків. Передовсім найкраща книжка мого дитинства – другий том Марії Пригари, «Михайлик, джура козацький» і переспіви дум. Останньою дитячою пасією був Томек Вільмовський із циклу повістей Альфреда Шклярського. У тринадцять років я почав читати Бальзака, що стало завершенням дитячої лектури. А найулюбленішим персонажем є Роня, дочка розбійника. Мені було вже тридцять, коли я прочитав про неї і зрозумів, чого мені бракувало у дитинстві.
 
– Чи Ти трохи стежиш за дитячими книжками сучасних українських авторів і за перекладами дитячої літератури? Що з того, що тепер видають, Тобі як читачеві є цікавим?
 
– Мені цікаве все, що потрапляє до рук. Час від часу я роблю собі таку годину – іду до книгарні й переглядаю і читаю там кілька дитячих книжок. Але я не аналізую того, що беру в руки. Просто шукаю захвату, подібного на захват від тих перших чеських книжечок. Але бажання самому написати дитячу книжку виникло з того, що чогось, що здавалося важливим, мені серед усіх цих книжок бракувало.
 
– Коли Ти й Мар’яна писали «Хто зробить сніг», Ти відчував чийсь письменницький вплив на ваше письмо?
 
– Усе те, що ми написали, дуже нагадує мені Гемінґвея. Не знаю, чому. У стилі, у способі побудови оповіді, в акцентах, у тому, що здається важливим, банальним чи оригінальним. Я зрозумів, що насправді світове красне письменство є набагато дитиннішим, ніж українське. Так, як розповідають в Європі чи Америці, той спосіб оповіді більше нагадує дитячу літературу, ніж наша література. Скажімо, Гемінґвей є дуже простим, він пише як для дітей, має якісь такі інтонації. І виявляється, що такий тип оповіді зробив масову літературу. Більшість людей хоче, щоб від книжки було враження, що вона провадить чи щось пропонує, і це бажання є дуже дитячим, але більшість читачів хоче залишатися такою дитиною, читаючи навіть найдоросліші книжки.
 
– А Тобі не заважає те, що вашу книжку дуже часто порівнюють із «Мумі-Тролями»?
 
– Ні. Я розумію, що є не аж так багато напрямів у способі розповіді, побудови світу. І зрозуміло, що «Мумі-Тролі» теж не є чимось первинним. Якщо вдатися до такого аналізу, можна знаходити ще багато всього, що вплинуло одне на одне. І мене це зовсім не лякає. Бо однією із найважливіших речей, що стосуються книжок і літератури, є розуміння того, що це окремий світ зі своїми зв’язками, домовленостями, умовностями й правилами. Це інша форма реальності.
 
– Чи тяжко загалом писати, коли пишеш удвох? Чи було щось таке, в чому ви не одразу доходили згоди як автори? І чи легко вам було знайти мову, якою говорять ваші кроти?
 
– Коли пишеш удвох, то писати дуже важко. Особливо спочатку, поки не виробиться потік співпраці. Але це і неймовірна радість. Бо спільне писання веде до дивовижно приємної смерті автора, дозволяє переступити через кілька базових речей європейського способу світобачення, які є вимушеними тягарями.
 
І в такому випадку можливий лише один шлях – блискавичне одного разу або дуже повільне іншим разом встановлення згоди. Часом ми писали один абзац впродовж одного дня. Але тепер я не можу назвати жодного слова, яке було би моїм, жодного слова, яке було би Мар’яниним. Нас поодинці нема, бо є ми. А кротячу мову ми знали задовго до того, як взялися писати. Так склалося.
 
– Мар’яна малювала малюнки до цієї книжки. Чи ви радилися, які вони мають бути, чи тут уже Мар’яна була повноцінним і єдиним їх автором?
 
– Мар’яна побачила, як усе виглядає. Це її кроти, дерева, інші звірі. Але вона не зробила жодного малюнка, з яким я не погодився би, як зі своїм. І ми обоє розуміємо, що текст не був би таким, який він є, якби не було цієї ясної візії.
 
– Зараз ви пишете наступну книжку про кротів. Вона друга й остання чи після неї буде ще якесь продовження?
 
– Ми справді дописуємо другу історію про тих самих персонажів. І знаємо, що не зможемо розповісти всього, що знаємо про своїх кротів, і у ній. Але чи будемо далі таке робити, невідомо. Бо у нас нема якогось плану поза тим, що є тут і тепер.
 
Розмовляла Богдана Матіяш
 
 
 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage