Таня Малярчук: «„MOX NOX” - текст, який народився з моєї тривоги»
«MOX NOX» я вигадала, коли лежала хвора в київському готелі під час презентаційного туру із романом «Забуття». Презентацію в Житомирі довелося відмінити, температура підскочила до сорока, я марила, і тоді, власне, в голові спалахнула картинка: сіро-чорний урбаністичний ландшафт і вогняна лисиця, яка тут живе, в неприродному для себе середовищі, — самотня, розгублена, в кінці всіх часів. Потім я ще довго носилася з тією лисицею, кілька разів починала писати про неї дорослу книжку, поки врешті не зрозуміла, що, аби здійснити свій задум, мушу сама ступити в неприродну для себе стихію, наприклад, в дитячу прозу. Лисиця врешті змінила свій зовнішній вигляд, отримала крила і стала фрукторіанкою.
Для зовсім маленьких я навряд чи змогла б щось написати, а от для дітей від десяти років ризикнула. Напевно, тому, що моєю найкращою подругою є племінниця Софійка – їй чотирнадцять. Софійка стала керівником проекту. Вона запитувала мене мало не щодня, як просувається писання, дорікала, коли я затягувала чи лінувалася, а по завершенню стала першою найважливішою і найвідповідальнішою читачкою. Я дуже нервувала, поки вона читала текст, бо Софійка не збрехала б, якби їй не сподобалося. Але їй сподобалося. Під час читання вона підкреслювала нецікаві та малозрозумілі місця, які я потім всі переписала. Також вона підкреслила фразу, яка їй сподобалася найбільше — «О святі кокоси!». Я дуже раділа, бо це і моя улюблена фраза. Також Софійка критично оцінювала ілюстрації до книжки. Одну ілюстрацію художниця Катя Слонова мусила перемальовувати, бо Софійка наполягала, що товариш головної героїні на ім’я Лео виглядає інакше. Без Софійки книжка не з’явилася б узагалі або вона була би зовсім інакшою.
Так само книжка не з’явилася б, якби багато років тому Катя Слонова, дуже своєрідна київська ілюстраторка, не надіслала мені, хоч ми були не знайомі, кілька малюнків до моїх попередніх книжок. Я тоді пообіцяла собі і їй, що колись ми обов’язково попрацюємо разом. Я захоплююся стилем Каті, він дуже близький моєму внутрішньому світові – грубувато-романтичний, зосереджений на деталі, непричесаний, бунтівний. На мить я навіть пошкодувала, що написала про час без людей, бо найбільше в доробку Каті люблю кострубаті контури людських тіл. Втім, вона і з тваринами чудово впоралася, і «людську тему» примудрилася впихнути, зобразивши людські руки, які здіймаються догори і просять допомоги. Це одна з найемоційніших ілюстрацій у книжці. І найсумніших.
«MOX NOX» з латинської означає «ніч незабаром». Така тривожна назва пасує до тексту, який народився з моєї тривоги. Я боюся майбутнього, хоча чудово розумію, що зараз людство переживає часи свого найвищого розвитку. Попри трагедії, які відбуваються у цей момент, нам ще ніколи не жилося краще. Тільки уявити, якихось сімдесят років тому матір кількох дітей більшість свого часу витрачала на ручне прання та розвішування білизни, чорношкірим не дозволялося зайти в туалет, в якій ходять білі, а один з перших теоретиків комп’ютерних розробок, британський математик Алан Тюрінг у 1952 році за гомосексуалізм був підданий хімічній кастрації, в результаті якої покінчив життя самогубством. Сьогодні все це видається дикістю. Добробут і рух за права людини досяг неабияких висот, але опір не став слабшим, він навпаки сильнішає. Якось я кілька днів працювала зі швейцарськими підлітками, ми вчилися віршувати, і один хлопчик за увесь час написав лише два рядки. Але ці два рядки коштували цілої поеми. Він написав: «Людство прогресує. Людська дурість також».
Простими людськими цінностями, хоча вони, як і швидкість світла, є абсолютними величинами і сумніву не підлягають, навчилися дуже вправно маніпулювати. Слово «толерантний» звучить майже як лайка, його беруть у лапки. Фейкова інформація поширюється блискавично – їй сліпо вірять. Вірять фальшивим кумирам, які помножують ненависть і потурають суспільним страхам та забобонам заради лайків у соціальних мережах. Мене лякають ці тенденції. Я боюся, що сама колись не матиму мужності заперечити більшості, яка чинить зло. Можливо, я вже не маю цієї мужності, але за допомогою своєї книжки вболіваю за молодших. Щоб вони прагнули до знань, говорили правду і, — о святі кокоси! — шукали її, навіть якщо увесь світ проти.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно