0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
Сила мистецтва та кохання у романі відомого французького письменника Давіда Фоенкіноса «До краси». Уривок
Роман "До краси" (Vers la beauté) був написаний Давідом Фоенкіносом торік і перекладений десятьма мовами. 
 
 
За сюжетом головний герой Антуан Дюріс вирішує покинути успішну кар’єру науковця і стати звичайним доглядачем у музеї Орсе. Що могло змусити цього мовчазного і трохи відлюдькуватого дослідника творчості Модільяні обірвати усі старі зв’язки і не шукати нових? Яку страшну таємницю приховує його минуле? Здається, що Антуан від чогось втікає, і опинитися якомога ближче до краси — єдине, що зможе його врятувати. Можливо, так йому вдасться зцілитися від тягаря вини і навіть допомогти не лише собі.
 
Давід Фоенкінос - відомий французький письменник і сценарист. Його роман "Ніжність" вийшов 2009 року й одразу ж став бестселером.
 
***
Уривок 
1
Музей Орсе в Парижі — то старий вокзал. Так минуле залишає свій винятковий відбиток на теперішньому. Десь поміж Мане та Моне можна вільно уявляти, як серед картин колись прибували поїзди. Тепер подорожі інакші.
Того дня деякі відвідувачі музею могли помітити Антуана Дюріса, який нерухомо стояв посеред площі. Він мав такий вигляд, ніби впав із неба і тепер сам у ступорі від того, що тут опинився. Ступор — саме це слово найкраще могло описати його почуття в цю мить.
 
2
Антуан прийшов дуже завчасно на заплановану зустріч із завідувачкою відділу кадрів. Уже декілька днів увесь його дух залишався зосередженим на цій розмові. Цей музей був саме тим місцем, де він хотів би бути.
 
Спокійним кроком він попрямував до входу для музейного персоналу. Під час телефонної розмови Матільда Маттель наголосила, що він не має заходити через вхід для відвідувачів. На вході його зупинив охоронець:
 
— У вас є перепустка?
 
— Немає, на мене чекають.
 
— Хто?
 
— ...
 
— Хто на вас чекає?
 
— Перепрошую... В мене зустріч із мадам Маттель.
 
— Добре, пройдіть до рецепції.
 
— ...
 
 
 
За кілька метрів він повторив мету візиту. Молода жінка перевірила все в товстому чорному записнику:
 
— Ви — мсьє Дюріс?
 
— Так.
 
— Дозвольте попросити ваше посвідчення особи.
 
— ...
 
Це було абсурдно. Хто взагалі міг би захотіти видати себе за нього? Він покірно дістав документ, цей жест він доповнив усмішкою розуміння, що мала приховати незручність. Для нього співбесіда вже почалася розмовою з охоронцем, потім продовжилася розмовою з працівницею бюро перепусток. Потрібно бути продуктивним уже в мить найпершого "добрий день", ніхто вже не терпить жодних неточних "дякую". Після того, як дівчина перевірила, чи він дійсно Антуан Дюріс, вона показала йому, куди йти. Треба пройти коридор, у кінці якого ліфт. "Все дуже просто, ви не заблукаєте", — додала вона. Антуан не сумнівався, що після такої репліки він точно заблукає.
 
Вже на середині довгого коридору він уже більше до ладу не знав, що мав робити далі. З іншого боку крізь скло вітрини він побачив картину Гюстава Курбе. Краса — то найкращий засіб проти непевності. Довгими тижнями він боровся, аби не потонути. Відчував, що лишилося вже мало сил і що два допити поспіль вимагали від нього суттєвого зусилля. Хоча насправді він мав лише вимовити декілька слів і відповісти на запитання, в яких не було прихованих пасток. Він повернувся на первинний рівень розуміння світу, часто віддаючись ірраціональним страхам. Щодня він усе сильніше відчував наслідки пережитого. Чи зможе він пройти цю співбесіду з мадам Маттель?
 
У ліфті дорогою на третій поверх він крадькома подивився на себе в дзеркало та вирішив, що схуд. Нічого дивного, він став менше їсти, іноді забуваючи повечеряти чи пообідати. На його виправдання можна сказати, що шлунок на це не протестував. Він легко пропускав прийоми їжі, не відчуваючи жодного буркотіння в животі, так, ніби його тіло складалося зі знеболених територій. Тільки розум змушував думати: "Антуане, маєш поїсти". Люди в стражданні поділяються на два табори. Одні чинять опір тілом, інші — духом. Це одне або інше, рідко поєднуються обидва.
 
 
Біля ліфта на нього чекала жінка. Зазвичай Матільда Маттель чекала на відвідувачів у себе в офісі, але Антуана Дюріса вона вирішила вийти і зустріти. Їй дуже хотілося якомога швидше дізнатися більше про його мотивацію.
 
— Ви Антуан Дюріс? — вона таки перепитала, аби бути певною.
 
— Так. Показати паспорт?
 
— Ні, навіщо?
 
— У мене внизу попросили показати паспорт.
 
— Це ж надзвичайний стан. Такі порядки.
 
— Не уявляю, хто б міг замислювати теракт проти відділу кадрів музею Орсе.
 
— Хто його зна, — відповіла вона з усмішкою.
 
Те, що могло здатися дотепністю чи почуттям гумору, насправді було просто холодною констатацією від Антуана. Матільда махнула рукою, аби показати напрямок у бік свого кабінету. Далі їх поглинув довгий вузький коридор, у якому вони нікого не зустріли. Йдучи за нею, він подумав, що ця жінка, певно, дуже нудилася життям, раз приймала потенційних нових працівників у час, коли решта її колег, здається, ще не прийшли на роботу. Не варто було шукати жодної логіки в логістиці Антуанових думок.
 
 
 
Уже в кабінеті Матільда запропонувала кави, чаю чи води, Антуан дійсно хотів води, але вголос сказав "ні, дякую, ні, дякую, ні, дякую". Тож вона почала:
 
— Маю сказати, що була дуже здивована, коли отримала ваше резюме.
 
— Чому?
 
— Чому? Ви дійсно запитуєте чому? Ви ж викладач...
 
— ...
 
— У вас навіть є певне реноме. Здається, якось я читала одну з ваших статей. Але ви претендуєте на посаду... музейного доглядача.
 
— Так.
 
— Вам це не видається дивним?
 
— Не особливо.
 
— Я дозволила собі зателефонувати в ENSBA*, — за якийсь час зізналася Матільда.
 
— ...
 
Додрук не планується
— Там мені підтвердили, що ви вирішили звільнитися. Отак зі сьогодні на завтра, без особливих причин.
 
— ...
 
* ENSBA — Національна вища школа образотворчих мистецтв Ліона (тут і далі — примітки автора, якщо не зазначено іншого).
 
— Вам що, набридло викладати?
 
— ...
 
— У вас щось... типу депресії? Можу зрозуміти. Burnout, вигорання трапляється з людьми все частіше.
 
— Ні. Ні. Я вирішив звільнитися. Просто так. Я, певно, повернуся до викладання згодом, але...
 
— Але що?
 
— Послухайте, мадам, я надіслав резюме щодо вакансії, хотілося би знати, чи можу я на неї претендувати.
 
— Вам не знається, що для цієї роботи ви маєте надто високу кваліфікацію?
 
— Я люблю мистецтво. Я його вивчав і викладав, так, але тепер мені просто хочеться сидіти в залі посеред картин.
 
— Це не та робота, де можна відпочити. Вам весь час будуть ставити запитання. До того ж у Орсе завжди багато туристів. Треба завжди зберігати пильність.
 
— Візьміть мене на випробувальний термін, якщо сумніваєтеся.
 
— Мені треба людей, вже наступного тижня ми відкриваємо велику ретроспективу Модільяні. Ця виставка точно привабить цілий натовп відвідувачів. Це така визначна подія.
 
— Тоді все склалося.
 
— Чому?
 
— Я писав про нього дисертацію.
 
Матільда нічого не відповіла. Антуан подумав, що цей факт зіграє на його користь. Але навпаки, здавалося, що це для керівниці відділу кадрів лише підкреслило дивність його рішення. Що робитиме тут такий ерудит, як він? Чи можна сказати їй правду? Він був зовсім як налякана тварина, і лиш думка про прихисток у музеї, здається, могла його врятувати.
 
3
Менше ніж за день він розірвав усі абонементи та повернув ключі від квартири. Власник сказав: "Але ж ви мали попередити завчасно, на два місяці наперед, мсьє Дюріс... Не можна просто так поїхати. Мовляв, мені пора". Далі він вимовив іще кілька фраз дуже розчарованим тоном. Антуан обірвав його монолог: "Не хвилюйтеся, я заплачу за наступні два місяці". Він орендував вантажівку, куди поставив усі коробки зі своїми речами. Переважно то були коробки з книжками. Він якось читав статтю про японців, які отак прощалися з життям, без попередження. Їх називали легковажними, тими, хто швидко випаровується. Це чудове слово майже приховувало трагізм ситуації. Часто йшлося про чоловіків, які втратили роботу, але не могли визнати поразки в суспільстві, що стоїть на показних ознаках. Краще було втекти та перетворитися на безхатька, ніж зустрітися поглядом із дружиною, родиною, сусідами.
 
Це взагалі не нагадувало життєву ситуацію Антуана, який саме був на вершині своєї кар’єри як достойний і шанований викладач. Щороку десятки студентів мріяли писати свої магістерські роботи саме з ним. То що тоді? Так, він розійшовся з Луїзою, але подальші місяці загоїли цю душевну рану. Та це взагалі було з усіма, всі страждали від любові. Але через це не покидали свого життя.
 
Усі свої коробки та нечисленні меблі він залишивна складі в Ліоні. До Парижа він вирушив із однією валізою. Декілька перших вечорів він ночував у двозірковому готелі поруч із вокзалом, аж поки не знайшов кімнату-студію в одному з бідних районів столиці. На поштову скриньку він не почепив наклейки зі своїм іменем, він не мав передплат, які мав би отримувати. Рахунки за газ та електрику мали приходити на ім’я господаря помешкання. Більше ніхто не міг його знайти. 
 
Вам може бути цікаво
Від Нью-Йорка до Неаполя: яскраві жіночі історії «нежіночих» романів
«Найважливіше – наприкінці»: роман про сімейне життя, яке ніколи не буває ідеальним
Пострадянський колаж Олега Сенцова
Галина Вдовиченко зустрінеться з читачами у Луцьку
Під прицілом «Оптики Бога»
Озброєні
stary_lev Стежити
дописів читачів
Коментарі
Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
Опублікувати