Світлана Поваляєва: «Зараз ми всі живемо у фазі “після Криму”»
13 квітня у київській Книгарні «Є» про нову збірку віршів «Після Криму» говорили авторка Світлана Поваляєва та ілюстраторка Світлана Фесенко, а також модератор зустрічі Юрій Макаров. Розмова торкалася тем війни та її висвітлення у поезії, Майдану, психологічних травм, надії на краще і, звісно, самої збірки.
Про те, як виникла назва книжки розповіла Світлана Поваляєва. Виявляється, вона її вигадувала разом із Юрієм Макаровим та Світланою Фесенко: «Ця назва прийшла, бо вірші, що увійшли до книжки, почали писатися 2013 року. Коли отримала усі поезії в одному файлі, зрозуміла, що все почалося після 2013-го, року, що став переломним періодом в наших життях. У моєму – це був один із найщасливіших періодів. Один з років, в якому свій улюблений та “укоханий” Крим я пережила уповні. Тобто все, що я не встигла там за все життя, я робила у тому році. Це було ніби прощання».
Авторка розповіла, що того року прожила там все літо. І саме тоді почала активно писати ці вірші. «Це був пік здатності переживати, любити, співчувати, кохати, тішитися. Після того почався Майдан, який став для мене глухою та часовою вирвою. Коли все це відбувалося, нічого не писала, лише діяла. Мені знадобилося півтора роки, щоб зрозуміти, що в мене постравматичний синдром. І раптом після цієї вирви, досвіду війни, до мене повернулася здатність переживати, страждати, любити. Зараз ми всі живемо у фазі “після Криму”. Та це не означає, що крапку поставлено».
На питання Юрія Макарова поетка також розповіла про те, чи писатиме про Майдан і події, які відбувалися тоді: «Не знаю, чи взагалі для мене настане час, щоби писати про Майдан. Можу розказувати про свій досвід, але не творити поезію. Ця збірка стала для мене “емоційним кавалком”, який нарешті від мене відвалився і поплив. Можливо, так станеться і з цими переживаннями. Можливо, колись вони вилиються у прозу».
«Це потужні тексти, які чіпляють відразу, з першого вірша, – розповіла про збірку та роботу над нею художниця Світала Фесенко. – Кожен з них продовжує попередній. Це цілісний корпус текстів. Я їх перечитувала багато разів. Читаючи, зрозуміла, що тут не треба малювати війну. Це книжка не про неї. Вірші про те, що буде після війни. Війною майбутнє не можна удобрювати. А Світлана його удобрювала любов’ю. Крізь ці вірші проростають квіти, абрикоси мирного Донбасу, кримська конвалія та любов до дітей, проростають раптом горіхи, які взимку живуть під листям. Так я це відчула і намалювала. Війна залишається, залишається й любов».
Також художниця розповіла, що для неї ця збірка починається з вірша «Молитва мертвого індіанця».
дай мені силу ведмедя і спритність оленя, просторе,
дай мені пливкість птаха і плавкість риби,
хай мої побажання будуть отруйно-гострими,
хай мої дії, мов глиби, не нарізаються скибами,
хай твоя мудрість пульсує мені замість серця,
хай твоє, просторе, сяйво мені заступає морок,
хай твої мантри шнурують мої розтоптані берці,
хай мені трохи іще протриває сорок
Також говорили про відмінність жіночої та чоловічої поезії: «У жінок набагато більше прив’язаності до емоцій, ситуацій та місць, – поділилася Світлана Поваляєва. – У чоловіків ця здатність менша, натомість більше прагматичності. Можливо, через це так звана жіноча поезія може бути глибшою, боліснішою, більш емоційною, менш структурованою, але більш живою. Проте я не дослідниця і не критикиня, щоби фахово про це говорити».
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно