Світлана Поваляєва: «Крим – моя друга домівка»
Під час Книжкового Арсеналу на поетичній сцені відбулась презентація поетичної книжки Світлани Поваляєвої «Після Криму». Модерувала зустріч культурна менеджерка Ольга Вишня. Говорили про те, що таке бути «емоційним переселенцем», як це, коли Крим – не лише відірваний клапоть землі, а домівка серця і як від пережиття минулого перейти до відчуття майбутнього? Пропонуємо вам основні тези з події.
Після семи прозових книжок і однієї дитячої, я раптом не змогла писати прозу. Події Революції Гідності кожен переживав по-різному, мене ж просто заціпило. А от поезія собі писалася і писалася. Якось я відкрила папку на комп’ютері і була шокована від кількості цих віршів. Зрозуміла, що треба їх видати.
Збірка «Після Криму» вмістила вірші до анексії Криму і після неї. Саме її написання, як самотерапія, повернуло мені стан закоханості, можливість переживати та відчувати.
Крим – моя друга домівка. Спочатку його об’їздили мої батьки, а потім і я. Поїхати у Крим для мене було, як відкрити двері в сусідню кімнату, де усе твоє і усе рідне. Востаннє була там у 2013 році – знайшла тоді на березі «курячого бога», а потім подарувала його Мустафі Джемілєву з побажанням, аби Крим повернувся.
Ніколи не думала, як би не перейти межу між поезією і пропагандою. Оскільки я не є професійною поетесою, то не мала на меті доносити певну ідею – вірші просто лилися з мене. Однак я вважаю, що в умовах інформаційної війни й шаленої атаки на наші мізки, контрпропаганда – це нормально.
У мене є дуже жорсткий вірш «Хлопчики гинуть...». Бо мене справді дратує, коли сторонні люди ридають. Ці гіперемоції тільки шкодять. Коли над померлим солдатом голосить мати – це нормально, бо це її дитина. А для всіх інших – це воїн, який зробив свій мужній вибір, ідучи на фронт.
За чотири роки вийшло понад 300 книжок військової літератури. Та проблема в тому, що у них дуже маленькі наклади, їх складно купити в книжкових магазинах. Вважаю, що ця література повинна бути у вільному доступі, у школах, бібліотеках і книгарнях. Бо це оголений нерв людей, що проливають кров за нас із 2014 року. Я читаю ці книги і хочу сказати, що літературному стилю деяких авторів можуть позаздрити наші найвідоміші письменники. Особливо сподобалась книга Бориса Севастьянова «Монах» – повість про хлопця, що повертається додому з сильним посттравматичним синдромом, а також «Точка нуль» Артема Чеха.
Вірші «Після Криму» я презентувала у шести містах, трохи втомилася від них і написала вже півкниги нових. Тобто ще однієї перерви не буде – я надто довго сиділа в мушлі. Щодо відгуків, то найзворушливіше було у київській Книгарні «Є», де до мене підійшов чоловік, що випускає газету для кримчан в екзилі і передає її туди, й попросив дозволу опублікувати кілька віршів.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно