0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
Світ очима дворецького. Уривок з роману «Залишок дня» Кадзуо Ішіґуро
Улітку 1956 року Стівенс, який усе життя прослужив у багатому маєтку під назвою Дарлінґтон-Голл, вирушає в автомобільну мандрівку південно-західною Англією. Коротка шестиденна виправа перетворюється на подорож у минуле, що виринає на тлі розкішних англійських пейзажів, у минуле, в якому особисті драми розгортаються разом із драмами світовими.
 
 
Уривок із роману «Залишок дня»
 
Гадаю, ви погодитеся, що містер Маршалл із маєтку Чарлвіл і містер Лейн із Брайдвуда — великі дворецькі нашого часу. Можливо, вас удасться переконати, що містер Гендерсон із замку Бренбері теж належить до цієї рідкісної когорти. Та ви подумаєте, що я упереджений, коли скажу, що мій рідний батько з багатьох причин може зрівнятись із цим панством і що я здавна шукав ознак тієї «гідності» саме в його роботі. Але я твердо переконаний у тому, що на той час, коли батько досяг найбільшого професійного успіху в маєтку Лафборо, він, безперечно, був живим утіленням гідності.
 
Я розумію, що коли на це подивитись об’єктивно, доведеться визнати: батькові таки бракувало кількох рис, якими б мали бути наділені великі дворецькі. Проте я вважаю, що саме ці риси є поверховими й несуттєвими; вони, певна річ, привабливі, мов крем на торті, однак справжньої ваги не мають. Ідеться про хороший акцент та володіння мовою чи загальні знання з розмаїтих тем, як-от соколині лови чи спарювання тритонів — те, чим мій батько похвалитися не міг. До того ж не варто забувати, що батько був дворецьким старшого покоління й починав службу в часи, коли такі риси не вважалися цінними, надто для дворецького. Одержимість красномовністю і знаннями загального характеру з’явилася допіру за нашого покоління, і початок їй поклав, мабуть, містер Маршалл — саме його послідовники, люди менш достойні, намагалися наслідувати його велич, хибно прийнявши другорядне за головне.
 
На мою думку, наше покоління забагато переймалося «декораціями»: хтозна скільки часу й сил ішло на те, аби виробити правильний акцент і навчитися красномовності, скільки годин було змарновано на перечитування енциклопедій і багатотомників «Перевір свої знання», тоді як варто було присвятити цей час опануванню основ.
 
 
Відповідальність за це, безперечно, лежить на наших плечах, проте я все ж мушу зауважити, що деякі господарі всіляко заохочували такі новаторства. Прикро про це казати, але останнім часом багато маєтків — зокрема й ті, що належать найблагороднішим родинам, — почали змагатися між собою і не соромляться вихвалятись перед гостями банальними досягненнями своїх дворецьких. Я чув чимало історій про те, як дворецького виставляли на показ, наче мавпу на вечірці. Та й сам я на власні очі бачив жалюгідну розвагу, що її частенько влаштовували в одному домі, коли гості кликали дворецького й діймали його довільними запитаннями — скажімо, хто виграв дербі того чи того року, — начебто вони були у мюзик-холлі й перед ними виступав чолов’яга з феноменальною пам’яттю.
 
Мій батько, як я вже казав, належав до покоління, яке, на щастя, добре розуміло, щó по-справжньому цінується в нашій службі. І попри недосконале володіння англійською й не надто глибокі загальні знання, він не лише розумівся на тому, щó треба для управління маєтком, а й набув — на вершині своєї кар’єри — тієї «гідності, що відповідає його статусу», як стверджувала спілка Гейза. Спробувавши описати, що саме, на мою думку, надало моєму батькові цієї особливої риси, я, цілком можливо, зможу висловити власні уявлення про гідність.
 
 
Батько все життя любив розповідати одну історію. Я ще змалку слухав, як він розказує її гостям, а потім знову чув її, коли став лакеєм і приступив до служби під його наглядом. Пригадую, як батько вкотре розповідав її, коли я навідався до нього після того, як обійняв свою першу посаду дворецького в доволі скромному домі містера й місіс Маґґеридж в Еллшоті, що в Оксфордширі. Та історія, безперечно, багато для нього важила. Покоління мого батька не звикло все обговорювати й аналізувати, як ото наше покоління, тож мені здається, що, оповідаючи й переповідаючи ту історію, батько критично обмірковував свою службу. А отже, це важливий ключ до його способу мислення.
 
Історія була, вочевидь, правдива і стосувалася одного дворецького, який, вирушивши разом із господарем до Індії, служив там багато років і утримував серед тамтешнього персоналу такі самі високі стандарти, до яких звик в Англії. Одного пообіддя дворецький увійшов до їдальні, щоб упевнитись, що все готово до вечері, коли раптом помітив тигра, який спокійнісінько лежав собі під столом. Дворецький вийшов навшпиньки з їдальні, обережно зачинивши двері, а тоді без поспіху рушив до вітальні, де господар чаював із гостями. Там він, стримано кашлянувши, привернув господареву увагу й шепнув йому на вухо: «Перепрошую, сер, але, схоже, в їдальні причаївся тигр. Чи дозволите скористатися гвинтівкою?».
 
Згідно з легендою, за кілька хвилин господар і його гості почули три постріли. Коли за якийсь час дворецький знову увійшов до вітальні зі свіжим чаєм, господар поцікавився, чи все гаразд.
 
«Усе чудово, дякую, сер! — почув він у відповідь. — Вечерю подадуть о звичній годині, а я маю за приємність повідомити, що до тієї пори в їдальні не залишиться жодного помітного сліду від нещодавньої оказії».
 
 
Оту останню фразу — «до тієї пори в їдальні не залишиться жодного помітного сліду від нещодавньої оказії» — батько повторював, схвально киваючи головою і сміючись. Він не казав, що знайомий із тим дворецьким чи з тим, хто його знав, проте завжди наголошував, що події відбувалися саме так, як він про них розповідав. Хай там як, а те, правдива та історія чи ні, не має великого значення; важить те, що вона свідчить про батькові ідеали. Бо тепер, озираючись на його службову стежку, я розумію, що упродовж усіх тих років він, мабуть, намагався стати дворецьким з тієї історії. І, як на мене, на вершині кар’єри батько таки досягнув бажаного. Бо хоч йому так ніколи й не випало нагоди натрапити на тигра під столом, тепер — коли я обмірковую все, що знаю або чув про батька, — на думку спадає щонайменше кілька випадків, коли він виявив саме ту рису, якою був наділений герой його оповідки і якою він так захоплювався.
 
Про один із них мені розповів містер Девід Чарлз із «Компанії Чарлза й Реддінґа», який іноді навідувався до Дарлінґтон-Голлу за часів його світлості. Якось увечері, коли я йому прислуговував, містер Чарлз пригадав, що зустрічав мого батька кілька років тому, коли гостював у маєтку Лафборо — в оселі містера Джона Сілверса, промисловця, де мій батько п’ятнадцять років служив у розквіті літ. Містер Чарлз сказав, що батько чудово йому запам’ятався, а все через випадок, що трапився під час його візиту.
 
Одного пообіддя містер Чарлз, на власний сором і прикрість, дозволив собі перебрати зайвого у товаристві ще двох гостей — нехай вони звуться містер Сміт і містер Джонс, бо, мабуть, про них ще досі пам’ятають у певних колах. Просидівши за пляшкою годину-другу, оті двоє джентльменів забажали проїхатися місцевими селами — автомобіль у ті часи вважався новинкою. Вони вмовили містера Чарлза скласти їм компанію, а що водій тоді був у відпустці, то кермувати автомобілем вони поручили моєму батькові.
 
Щойно вони рушили, як містер Сміт і містер Джонс, давно вже не хлопчаки, почали поводитись немов школярі: співали непристойних пісеньок і вигукували ще непристойніші репліки про все, що бачили з вікна. А потім джентльмени помітили на мапі три села в околиці: Морфі, Солташ і Бриґун. Не впевнений, чи саме так вони називалися, але суть у тому, що містерові Сміту й містерові Джонсу вони нагадали про виставу у мюзик-холлі під назвою «Мерфі, Солтмен і Кішка-Бриджит», про яку ви, можливо, чули. Помітивши цей цікавий збіг обставин, джентльмени забажали відвідати оті три села — так би мовити, на честь артистів з мюзик-холлу. За словами містера Чарлза, мій батько слухняно відвіз їх у перше село і вже в’їжджав у друге, коли містер Сміт чи то містер Джонс зауважив, що село те зветься Бриґун, а воно мало бути третім за чергою, а не другим. Вони обурено скомандували, щоб батько негайно розвертався, а то вони не відвідають сéла «у правильному порядку». Вертатись треба було далеко, майже всю дорогу, яку вони проїхали, проте — як запевнив мене містер Чарлз — батько їх послухав, так наче то було цілком розумне прохання, і далі поводився бездоганно ввічливо.
 
Однак уся увага містера Сміта й містера Джонса тепер перейшла на мого батька, і, знуджені краєвидами за вікном, вони задля розваги почали вигукувати неприємні зауваження щодо батькової «помилки». Містер Чарлз добре запам’ятав, що батько не виказав жодного зніяковіння чи злості, а далі кермував із виразом обличчя, який свідчив про ідеальну рівновагу між особистою гідністю й готовністю задовольняти бажання гостей. Утім, батькові недовго судилося залишатися незворушним. Бо, втомившись сипати образами йому в спину, двоє джентльменів узялися обговорювати господаря — тобто батькового працедавця, містера Джона Сілверса. Їхні висловлювання ставали все принизливішими й підлішими, так що містер Чарлз — принаймні так він стверджує — мусив втрутитися, зауваживши, що так говорити не годиться. Його зауваження наштовхнулося на такий запеклий опір, що містер Чарлз захвилювався, що стане жертвою не те що словесного, а фізичного нападу своїх супутників. Аж раптом, після нестерпно огидного закиду на адресу господаря, мій батько різко зупинив автомобіль. І саме те, що трапилося далі, справило незабутнє враження на містера Чарлза.
 
 
Задні двері відчинилися — батько стояв за кілька кроків від автомобіля, пильно вдивляючись у салон. За словами містера Чарлза, усі троє пасажирів були вражені поставою мого батька. Чолов’яга метр дев’яносто на зріст, з виразом лиця, який вселяв спокій, коли знати, що батько до ваших послуг, і наганяв неабиякого страху за інших обставин. За словами містера Чарлза, батько не виглядав сердитим. Здавалося, що він просто відчинив двері. Однак щось у тій постаті, яка над ними нависла, було настільки погрозливе й неприступне, що двоє сп’янілих компаньйонів містера Чарлза знітилися, як хлопчаки, яких фермер піймав на гарячому, коли ті крали яблука в його садку.
 
Батько так і стояв кілька хвилин мовчки, тримаючи двері відчиненими. Врешті чи то містер Сміт, чи то містер Джонс запитав: «Ну то ми їдемо далі?».
 
Батько нічого не відповів — стояв на місці, ані вимагаючи, щоб ті вийшли з автівки, ані пояснюючи своїх бажань чи намірів. Уявляю його у той день: похмура, грізна постать у дверях автомобіля, що затуляє собою лагідний пейзаж Гертфордширу. То були, як пригадує містер Чарлз, тривожні хвилини, коли і його охопило почуття провини, дарма що він не брав участі в тих розвагах. Мовчанка тривала далі, аж поки чи то містер Сміт, чи то містер Джонс не видушив із себе: «По-моєму, ми наговорили трохи не того, що треба. Більше такого не станеться».
 
Батько ще постояв з хвилину, а тоді акуратно зачинив двері, повернувся за кермо і продовжив мандрівку трьома селами — мандрівку, що, як запевняє містер Чарлз, тривала відтоді майже у повній мовчанці.
 
Вам може бути цікаво
Запрошуємо на Party зі Старим Левом в Одесі
Фоззі: «Технології стрибають вверх, а медіа грають на пониження»
«Забагато моркви» – історія про дружбу і підтримку
Тріо «Мар‘яничі» – «Дримбанґо» у Львові
Вірш дня. Галина Крук
Чесно про (не)чесність
stary_lev Стежити
1885 дописів 43129 читачів