«Спостерігаючи за англійцями» – книжка не про відмінності між людьми, а те, що їх єднає
Якщо ви ще чогось не знали про англійців, то на презентації неймовірно захопливої, ґрунтовної і дотепної книжки відомої британської антропологині Кейт Фокс «Спостерігаючи за англійцями» всі охочі мали нагоду це виправити ;) Адже презентував український переклад світового бестселера не просто англієць, а сам Генрі Марш – всесвітньо відомий нейрохірург, письменник та ще й чоловік Кейт Фокс, тож він знає про її книжку все-все-все!
Разом із перекладачкою українського видання Мартою Госовською, науковою редакторкою книжки й науковицею Іриною Старовойт і модераторкою Катериною Міхаліциною Генрі Марш говорив про точний і напрочуд дотепний портрет англійського суспільства, який вималювала на сторінках книжки Кейт Фокс, про звички англійців, їхні примхи, виверти та дивацтва, а також про подібності/відмінності українців та англійців і складність перекладу дослідження Кейт українською.
Про «Спостерігаючи за англійцями»
Катерина Міхаліцина: «Книжки і загалом література – це не лише фізичні примірники видань. Це щось дуже магічне. Це не просто набір літер, перелік бестселерів, рекомендацій від лідерів думок. Вони постають з любові і дружби. Ця книжка саме така. Вона про те, як об’єднуватися, як розуміти іншого, як доносити красиву, кумедну, смішну, різну ідентичність в абсолютно несхожу країну, знаходити точки дотику і рости на цих точкам усім разом».
Марта Госовська: «Ця книжка мусить бути прочитана українцями, щоб передовсім зрозуміти себе, щоб зрозуміти, як ми можемо дивитися одне на одного, і що в цьому погляді бачити».
Генрі Марш: «Кейт пише у дуже цікавий спосіб, комічний і дотепний. І ключовим у цій книзі є те, що ми називаємо прихованими правилами поведінки англійців. Але в будь-якій культурі ми бачили такі правила і власне про них ми дізнаємося на підсвідомому рівні. Але Кейт як фахова антропологиня любить спостерігати за тим, як поводяться люди. І багато англійців після прочитання книжки були дуже здивовані, як вона бачить і пояснює речі, про які вони навіть не здогадуються».
Про переклад книжки
Марта Госовська: «Одна з причини, чому я взялася за переклад – бажання дізнатися про особливості англійського характеру і сподівання, що колись така ж дотепна та глибока книжка з’явиться і про українців, нашу ідентичність, звички і приховані правила. І буде вона написана таким самим спостережливим антропологом, як Кейт Фокс.
Перекладати книжку було складно на кожній сторінці. Бо читати це ґрунтовне і повне гумору дослідження та отримати насолоду – це одне, а перекладати всі ці дотепи – Сізіфова праця. Складно було, бо бракувало термінології. У листуванні Кейт написала мені одну фразу, що стала лейтмотивом перекладу: Тут використано шість тисяч слів з англійської мови і безліч неологізмів. Тож доводилося вигадувати і неологізми для українського перекладу. Окрім того, треба було передати увесь цей гумор так, щоби англійці наче заговорили до нас українською і стали нашим читачам більш зрозумілими і близькими».
Про англійців та українців
Ірина Старовойт: «Ця книжка не лише прагне вивести формулу англійськості, вона про те, що людей об’єднує спільний досвід, пам`ять, міста, які мають збагачення для них, певні герої, приказки, способи реагувати на стрес тощо. Вона про те, що певні особливості твого побуту не є такими ж особливими, вони є у багатьох інших домівках також. І це такий спосіб єдності зі спільнотою, до якої належиш.
Свого часу Лондон як столиця Англії став містом, наповненим емігрантами, як бідними, так і багатими. Разом вони зробили багато, щоб ця англійськість тривала. І Кейт помітила, що коли люди з інших культур прожили певний час у новому оточені, вони починали дотримуватися тих писаних і неписаних правил, що побутують в країні».
Генрі Марш: «Якщо говорити про англійців: все, що ми робимо – робимо з гумором. І навіть коли я повідомляю пацієнта про злоякісну пухлину мозку, я роблю це з гумором. Але тут є ще один важливій аспект: інколи надмірна привітність і хороші манери можуть бути частиною лицемірства. В українського лікаря ви побачили на стінах кабінету всі регалії, дипломи, грамоти. В Англії – ніколи, бо це жахливий приклад вихваляння себе. Тому ми розміщуємо всі ці регалії у туалетах, які є на нижньому поверсі, бо точно знаємо, що відвідувачі їх не побачать. Може, англійці про це не задумаються, але вони так роблять. Це теж про лицемірство, і це чудовий приклад того, як функціонують ці приховані правила».
Ірина Старовойт: «Україна – розмаїта країни, і ми маємо багато речей, що є для нас самих чужими. Кейт пише про англійців, але коли я дійшла до розділу «Скиглити і скаржитися», я зрозуміла, що ми великою мірою англійці (сміється)».
Генрі Марш: «Як лікар я працював в різних куточках світу. І коли ми чи наші рідні хворіємо, де б ми не жили, ми всі є людьми».
Про експерименти і спостереження
Генрі Марш: «Кейт провела багато різних експериментів для цього дослідження. Один із експериментів полягав у тому, що, йдучи в натовпі, Кейт робила вигляд, що щось шукає в сумці й випадкого когось штовхала. І дійсно, очікування справдилися. Англійці завжди вибачалися, навіть якщо вони не були винні у цьому зіткненні. Потім Кейт спробувала провести подібний експеримент в інших країнах, але вона не почула вибачень.
Інший висновок, який Кейт вивела зі своїх спостережень: ніколи не намагайтеся обійти чергу. Вона пробувала, але їй це не вдалося».
Марта Госовська: «Перекладаючи книжку, я щодня публікувала на своїй сторінці у Facebook цікаві моменти з книжки. Одним із улюблених спостережень було, наприклад, те, як англійці їдять горошок. Кейт зазначає, що існує дві стратегії. Перша – нагорнути горошок на виделку і нести до рота, сподіваючись, що нічого не впаде. Але для вищих класів така стратегія не пасує: вони наколюють ножем горошинки на виделку, розчавлюють їх у пюре і тоді несуть до рота. Цих горошинок на виделці повинно бути рівно вісім. І, як зауважувала Кейт, саме такі спостереження дивацтв займали найбільше часу.
Але у своїй книзі Кейт не прагнула продемонструвати різницю між англійцями, вона хотіла показати їх такими, які вони є, через описи, звички та різні приховані і неприховані правила, що діють в їхньому суспільстві».
Про однакові правила гри
Генрі Марш: «Для нас, англійців, складною темою є етикет вітання. Немає чітких правил: чи ми тиснемо руки, чи цілуємо в одну або дві щічки. Кейт відмітила, що для усіх однаково незручним є момент привітання, бо кожен боїться зробити щось не так. Це частина поведінки англійців: вони люблять однакові правила гри для всіх».
Марта Госовська: «Розповім вам про ще одне спостереження. Уявіть собі гру в теніс. Вболівальники визначають, хто очевидний лузер, а тоді починають підтримувати його всіма можливими способами. Потім їм стає соромно, що вони так очевидно вболівають за когось одного з гравців, і вони починають підтримувати іншого. Цей перехід від одного до іншого триває допоки гра не завершиться і ця мука не закінчиться. Це про правила чесної гри».
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно