"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."
"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."

Щоразу як востаннє
Якось один мій друг сказав мені: «Аби писати вірші й оприлюднювати їх, потрібне неабияке нахабство». Тоді мені було років двадцять чотири, і я не погодився. А тепер...
 
«У вас, поетів, мабуть надто голосні душі. Що, зовсім неможливо мовчати?», – казала іронічна білява викладачка, блискаючи шкельцями окулярів. Я подумки знову не погодився, але промовчав.
 
А тепер я думаю, що і в словах мого друга, і в іронії моєї викладачки є якась правда. 
 
Уся світова література рухається в мінорному напрямку, а поети й узагалі трагічні. Здебільшого. Нам подобається біль. Нам подобаються фінальні кадри фільмів, де герой, наче важкий скошений сніп, падає додолу. Ми смакуємо драми. Ми їх, власне, їмо. Ми, яко збоченці, розмазуємо по своїх обличчях уявну кров, і потайки дивимось у дзеркало – чи досить ми в цей момент фатальні? Чи досить ми переконливі? Ми віддаємо читачам наші конвульсії, але невдовзі забираємо їх назад – у вигляді ваших емоцій, у вигляді вашого приголомшення, вашого захвату й екстазу. Ми їмо вас, о читачі, і, повірте, жоден справжній поет навіть пером не поворухне, якщо не матиме бодай найменшої надії, що його читатимуть. Ми навіть інтимні щоденники ведемо, сподіваючись, що колись, хай і після нашої смерті, вони будуть оприлюднені.
 
Ми живемо в оточенні малесеньких привидів з яскраво-червоними очима. Ми – відьми і відьмаки – маємо дати кожному з цих чортів роботу, інакше вони пожиратимуть нас. Тому ми малюємо уявну плаху, уявного ката і уявну жертву. Ми щедро бризкаємо уявну кров на поміст і без жалю кидаємо голову героя до ваших ніг. Не вірте нам. Наш герой ще тисячу разів воскресне, аби знову ефектно померти у вас на очах. Але й не заздріть нам, бо кожна смерть ліричного героя наче знімає з наших натур ще одну, і ще одну – одну за одною – всі наші захисні оболонки. З часом ми стаємо дратівливі, а далі й зовсім нестерпні. З нами стає важко жити. Від нас ідуть ті, хто нас любили, бо, повірте, з нами геть неможливо жити... Ми ж бо здебільшого здатні тільки приймати жертви, а жертвувати натомість ми не вміємо. 
 
Але – ніколи не заздріть поетам. Знайте, що за кожним просвітленим словом, за кожним словом осяяним, стоять цілі полчища привидів з яскраво-червоними зіницями, які день за днем, рік за роком, вимагають усе більшої плати за можливість черпати з криниці, яка поволі висихає. Ми завжди живемо з ними. Ми дивимось на них. Вони насилають на нас страшні сни. Власне, коли ми спимо, вони стоять у наших головах і ждуть, коли ми прокинемось. Вони живляться нами так само, як ми живимось вами. Вони їдять нас.
 
Наш вік не такий і довгий. З часом ми байдужіємо навіть до вас. З часом нам усе важче й важче вибиратися з-під мотлоху, яким ми самі себе оточили. Ми любимо своє минуле. Ми любимо свою молодість. Ми пишемо так, як би нам хотілося писати у молодості. 
 
Ми не можемо мовчати. 
 
А тому не судіть нас надто строго. Усе наше життя ми живемо поруч з нашими вінками і катафалками. Нам солодко наближати свою смерть, адже ми сотні разів проживали її у словах. Вона для нас – тільки визнана необхідність, останній ланцюг, яким ми замикаємо коло. І часто – це не стільки наше, скільки ваше коло, о читачі...
 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage