Що шукати на головному книжковому фестивалі Києва
Стрімко наближається одна з головних подій книжкового життя України — Міжнародний книжковий фестиваль у Мистецькому Арсеналі. Видавці прагнуть встигнути здивувати читачів новинками #підарсенал. А от вітчизняні автори не квапляться — до Львівського Форуму ще є час…
Проте пильна критикеса Тетяна Трофименко все-таки відшукала п’ять книжок української прози, які можна буде придбати на цьогорічному Книжковому Арсеналі, задовольнивши найвибагливіший читацький смак.
Олександр Ірванець. Харків-1938. – Київ : Laurus, 2017
Підскарбій Бу-Ба-Бу, живий класик сучасної української літератури написав роман у жанрі альтернативної історії, бурлеску й шпигунського трилеру. Неконтрольована буфонада «Харкова-1938» змушує згадати старі добрі постмодерні 1990-ті — виразні алюзії до карнавальних «Рекреацій» Юрія Андруховича тільки посилюють відчуття дежавю.
Під час Харківського Пролетарського Карнавалу у столиці У.Р.С.Р. (Української Робітничо-Селянської Республіки; не плутати з Українською радянською республікою — в Ірванцевій версії історії Радянського Союзу не існує) розгортається цілковите казна‑що: від святкових гулянь вулицею Сумською до жорстоких убивств. Державні посадовці проходять випробування… їжаками, Микола Хвильовий намагається звабити свою пасербицю Любоньку, Остап Вишня й Василь Чечвянський встрягають у бійку з Ернстом Гемінгвеєм і Генрі Міллером, а канцлер Тельман і президент Коновалець домовляються, як ділитимуть Польщу (символізм назви полягає насамперед у тому, що події відбуваються напередодні фатального для Європи 1939 року).
Фігурують у романі не лише історичні постаті з минулого, а й наші сучасники — хто ж не впізнає прототипів безпритульного хлопчика Сергійка зі Старобільська чи дівчинки Ліни з недобрими очима, яка торгує пиріжками на причалі Ржищева! З огляду на те, що їх неодмінно впізнають, не можна не відзначити мистецької й громадянської сміливість письменника Ірванця — страшно уявити, що чекає на нього за таку кількість замахів на найсвятіший іконостас українців… Власне, у цій сміливості й полягає головна цінність книжки.
Читати неодмінно, якщо вам давно бракувало влучного стьобу, хай і на межі фолу; ви не маєте надмірних сантиментів щодо діячів культури й політики; полюбляєте постмодерністські експерименти, поєднані з яскравими сюжетними сценами.
Володимир Єрмоленко. Ловець океану. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2017
Ще одна спроба альтернативної версії відомого сюжету — роман філософа й викладача Києво-Могилянської академії Володимира Єрмоленка. Це історія Одіссея, який, повернувшись додому після десятиліть мандрів, виявляє, що вірна Пенелопа з сином… на нього не чекають.
«Він розуміє, що став на хибний шлях і тепер мусить виправити свої помилки», а для цього має здійснити подорож у зворотному напрямку — від Ітаки до Трої, пояснює нам анотація до книжки.
Найсуттєвіші помилки, які варто виправити Одіссеєві, на думку автора, переважно пов’язані з жінками: Навсикая, Каліпсо, Цирцея, сама Пенелопа — власне кажучи, з «нелюбовних» сюжетів «Одіссеї» ми бачимо в романі лише історію про Сциллу й Харибду. Циклопа Поліфема герой не перепрошує — хоча не завадило б…
До теми. Купити книгу «Ловець океану»
Отож, читач відразу розуміє всю художню умовність прийому «повернення й виправлення» і далі може читати роман Єрмоленка залежно від ступеня поблажливості, загальної ерудиції й естетичних уподобань. Можна відзначати історичні недостовірності — скажімо, хіба міг би Одіссей зрештою стати «серцем» колись знищеної ним Трої?.. Можна насолоджуватися мовою: «Ловець океану» — ідеальна стилізація, де вишукану архаїчну епічність псують хіба зо три неологізми в тексті. Можна співпереживати героям, точніше, героїням — історію кохання кожної авторові вдається розповісти на тому рівні емоційності й психологізму, що й не снився більшості сучасних українських письменниць. Можна відшукувати в еротичних сценах глибокий філософський сенс, а можна просто порадіти, що в сучукрліті часом з’являються описи сексу, за які не хочеться відразу вручати антивідзнаку «Золотий хрін».
Читати неодмінно поціновувачам античних і міфологічних сюжетів, літературних стилізацій, психологічної та еротичної прози.
Наталія Гурницька. Мелодія кави в тональності сподівання. — Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2017
Коли ж античні пристрасті для вас – щось чуже, складне й нецікаве, завжди можна почитати написаний простою мовою роман про нашу рідну патріархальну жінку, її тяжке життя й неймовірне кохання. Наталія Гурницька, що її чомусь називають українською Джейн Остін, пропонує продовження любовної історії у стилі ретро про сироту Анну з Жовкви. Дівчина стала коханкою, а потім дружиною багатого, хоч і старшого за неї на 30 років шляхтича Адама, котрого й довела до інфаркту надмірно інтенсивним сексуальним життям наприкінці попереднього роману «Мелодія кави в тональності кардамону».
Якщо судити з художніх якостей текстів Гурницької, українська Джейн Остін, на відміну від своєї англійської тезки, має бути геть позбавленою почуття гумору, здатності іронічно аналізувати суспільні звичаї та вміння створювати яскраві характерні портрети доби. Персонажі «Мелодії кави-2» понуро одноманітні, а дія розгортається дуже мляво: скажімо, перші 50 сторінок роману вагітна Анна акуратно розгладжує ковдру на животі та міркує, ким буде ця, народжена вже після смерті коханого Адама, дитина – хлопчиком чи дівчинкою?..
І хоча за логікою жанру та виразними натяками Наталки Шевченко в передмові читач розраховує: у цьому тексті героїня подолає своє горе та зможе відкрити серце для нового, чистого й прекрасного почуття, іще сторінок сто нічого не стається, хоча Анна вже разів із 15-ть дуже промовисто виглядає у вікно… Натомість ми детально дізнаємося про перебіг зборів родини до заміського маєтку, особливості характеру дітей Адама від першого шлюбу, спільних із Анною та ще якихось дітей, і коли вже майже втрачаємо надію, очікуваний ВІН таки з’являється! Щоправда, якщо я скажу ще хоч слово, фанати Гурницької проклянуть мене за спойлер. Зазначу лише: фінал роману міг б вас здивувати… у тому випадку, якби його авторкою була справжня Джейн Остін. Для української Джейн Остін він цілком типовий.
Читати неодмінно, якщо троє власних дітей – це єдине, чому ви заздрите та прагнете всім серцем; ви не любите іронічної та динамічної прози; вірите в єдине справжнє й велике кохання; вам байдуже, про що книжка, аби місцем дії був старий Львів.
Олександр Михед. Транзишн. – Харків : Vivat, 2017
Утім, можливо, ви взагалі не зносите всіх цих кохань, переживань та інших мелодрам. Тоді саме для вас Олександр Михед підготував до Арсеналу нову збірку оповідань яка нічим не відрізняється від попередніх. Створював він її на письменницькій резиденції у Франції, але для більш-менш повноцінного обсягу до книжки довелося додати вже опубліковані раніше в артбуці «Мороки» (видавництво «Люта справа») тексти. Наприклад, мій улюблений – про шевченківську Катерину, яка перетворилася на зомбі.
Головний меседж оповідань Михеда — традиційний: всьо тлєн, перед очима письменника морок і самотність, «безлімітний консюмеризм і суспільство споживання накрилися мідним тазом. Речі зробили нас рабами. Підкорили нашу волю. 3D-принтери друкують 3D-принтери для власного задоволення» і таке інше. Персонаж Михеда — також традиційний: сексуально стурбований лузер, який безуспішно намагається подолати свої комплекси і щось довести суспільству споживання, хоч воно вже нібито й накрилося.
Звісно, у позбавленій нормальних умов для письменницької праці Україні молодий автор не мав би змоги створити такі глибоко трагічні за своїм звучанням тексти. Добре, що бодай у французькому місті з поетичною назвою Мандельє Ла Напуль він зумів збагатити нашу літературу оповіданням про Радослава, невдаху-актора, якого кинула дівчина після того, як він знайшов у її речах фалоімітатор «непристойно гіпертрофованого розміру» («Бо ти зі своїм пиндиком ніколи не міг удовольнити мене!»); Гришу, котрий потерпає від психологічного тиску вже покійної, але дуже авторитарної матері («…гріх Онана до добра не доведе»), і бореться з ним за допомогою паленої китайської «Вагіни ТіВі» — на вигляд і відчуття як справжня піхва; Любку й Лесика, що зважилися на «транзишн» — операцію зі зміни статі («великі статеві губи формують із тканини мошонки, малі — із залишків пеніса, клітор створюють із найбільш чутливої частини статевого члена — головки. …Як варіант найпоширеніша техніка формування піхви — інверсія статевого члена. Для цього з пеніса знімають шкіру й вивертають назовні» тощо).
Олександр Михед із такою маніякальною впертістю експлуатує одного разу засвоєні ним образи й мотиви, що на думку мимоволі спадає цитата з геніальної рецензії Михайла Бриниха на роман іншого популярного молодого автора сучукрліту: «Чех наполегливо витоптує килимок у передпокої літератури, і єдине, що мене насправді цікавить, це їхня взаємна витривалість. Хтось із них рано чи пізно переможе». У випадку з Михедом у цьому двобої і далі перемагає Михед.
Читати неодмінно, якщо всьо тлєн, мороки, черви й суспільство споживання; футурологія в літературі — це електронна вагіна; трилер у літературі — це коли «можуть з’їсти друга на обід».
Артем Чех. Точка нуль. — Харків : Харків : Vivat, 2017
До речі, про Артема Чеха. Його нову книжку ви теж зможете придбати на Книжковому Арсеналі, і її текст дозволяє говорити щонайменше про два очевидні факти. Перший: сподівання на цього автора як українського Ремарка чи Хемінгуея прогнозовано не справдилися — він навіть не взявся за велику сюжетну форму. Друге: «Точка нуль» — це найкращий із дотепер написаних текстів Чеха, що максимально наближається до визначення «психологічна проза» — хоча й не в жанрі роману, а швидше есеїстки чи мемуаристики.
Торік Vivat уже видавав подібну книжку — «То АТО. Дневник добровольца» Дмитра Якорнова, — побудовану на послідовній фіксації фактів перебування головного персонажа у війську (від учебки до передової). Той самий шлях проходить і герой Артема Чеха. У цілому це досить щире відтворення думок і переживань молодої людини в критичній ситуації: відчуваючи докори сумління за те, що його співвітчизники гинуть на фронті, головний персонаж, з одного боку, вважає своїм обов’язком потрапити до армії; з іншого — боїться цього виходу за межі зони комфорту з безпосередньою загрозою життю.
Як однозначний плюс слід відзначити відсутність пафосу в нарації, навіть більше — наявність здорової самоіронії. Раз-по-раз у тексті з’являються гнівні інвективи в бік командування, політикуму й усіх, хто лишилися в затишному світі «смузі й капкейків». Натомість дуже теплим ставленням позначені образи тих, хто в силу різних обставин опиняється на передовій: воєнне братство тут усвідомлюється як найвища цінність. Чех не має готових відповідей на «прокляті питання» доби — і це теж добре, бо так йому вдається уникнути дидактизму.
За великим рахунком, найбільше щодо «Точки нуль» турбує одне: зізнання, що в автора «знову прокинулося невідворотне бажання написати книжку» про Пилипа Петровича з «трикімнатки на околиці Черкас», у послужному списку якого — «служба у повітрянодесантних військах, військове училище, воєнні операції в різних точках по всьому світі, вісім років Афганістану, служба в контррозвідці», тобто все, про що Чех не має жодного уявлення, але готовий вигадати. Це суттєво зменшує шанси появи з-під пера письменника збірки непоганих «фронтових оповідань», написаних на основі власного досвіду…
Читати неодмінно, якщо ви слідкуєте за творчістю Артема Чеха; слідкуєте за новітньою воєнною прозою; віддаєте перевагу нон-фікш, правді життя й соціальній проблематиці.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно