Що об`єднує українців? Розповідають автори книги «Мости замість стін»
Нещодавно у Львові відбулася дискусія-презентація навколо книги «Мости замість стін. Що об'єднує українців?», яка вийшла друком у «Видавництві Старого Лева» і містить у собі двадцять есеїв українських інтелектуалів про феномен суспільних мостів і стін. Пропонуємо вам кілька думок учасників зустрічі: Остапа Сливинського, Галини Крук, Вікторією Амеліною, Галиною Вдовиченко та Андрієм Курков про те, що об'єднує та що може об'єднати українців. Модерувала розмову упорядниця книги, віце-президентка українського ПЕН Тетяна Терен.
Тетяна Терен про роботу над книгою:
«Книга називається «Мости замісь стін» і має підзаголовок «Що об'єднує українців». Цією темою ми назвали фокус-тему Українського ПЕН ще у 2018 році. За традицією у вересні ми оголошуємо одну важливу тему, з якою працюємо протягом року: пишемо на цю тему есеї, організовуємо дискусії в різних містах та різних обласних центрах України. І це теж була велика тема, з якою ми, насправді, працювали не лише той один 2018-2019-й рік, а вона ось такими колами на воді розійшлася значно ширше. Ми бачимо, що вже і без нас на різних подіях ця тема з'являється, бо для українців важливо про неї говорити, знаходити відповіді, дискутувати і вчитися порозумітися. Власне так ця книжка й народилася – протягом року ми писали есеї на цю тему. Написали 20 текстів, які публікувалися у виданні «Новое время», і вже в такому упорядкованому варіанті як цілісна збірка ця книжка вийшла у «Видавництві Старого Лева».
Остап Сливинський, поет, перекладач та літературознавець:
Ця тема була і залишається дуже актуальною для нас, бо ми все ще перебуваємо у процесі конструювання якихось спільних сюжетів і спільних категорій, які в сукупності називаємо ідентичністю. Кілька днів мені з голови не виходить фраза, яку сказала у своїй нобелівській промові Ольга Токарчук: не існує того, що є нерозказаним, те, що нерозказане, є мертвим. Ми наповнюємо себе життям, коли розповідаємо про себе історії. Тому набагато важливішим, як на мене, є те, щоб вживати одні і ті ж категорії, як війна, батьківщина, незалежність, гідність. Це все слова, які самі по собі, якщо вони не є частиною оповіді, тотально девальвуються. Єдиною вартістю цих категорій є їхня включеність у певний сюжет. Мені здається, що ми недостатньо часто про це замислюємося. Як українці з різних регіонів, як українці, які мають різний бекґраунд, різну родинну історію, різні спогади, різні цінності, мова спілкування, ми вкладаємо різне у різні слова. І мені здається те, що нас безумовно врятує (я оптиміст в цьому плані, вірю, що ми все-таки знайдемо ці необхідні спільні точки) – це випрацювання такого достатньо відкритого сюжету, який міг би вмістити у себе всі ці важливі для нас історії. Ми наче пишемо про себе зараз роман і мусимо змінити жанр. Навчені в школі на прикладах класичних реалістичних романів, де є чіткий набір головних та другорядних персонажів і де мусить бути експозиція, розвиток сюжету, кульмінація і розв'язка, ми, як спільнота, нація, народ намагаємося про себе писати такий сюжет. Ми мусимо змінити жанр. Тому що в такому жанрі у нас не вийде про себе написати такого сюжету, який всіх нас би влаштовував. Ми мусимо написати про себе постмодерний роман, в якому знайшлося б місце для відгалужень. Але який водночас залишався б цілісним твором. Те, що змінюється зараз, – це власне перехід від такої моносюжетності до полісюжетності.
Галина Крук, поетеса, літературознавець, перекладач:
Для мене проблема полягає на стадії цього «ми», бо навіть у цій постмодерній візії світу немає «ми». Ми виходимо з «я», і кожне «я» собі по-різному уявляється. Це найбільша проблема, яка в сучасному світі виникає, коли оце «я» хоче порозумітися з іншими. І навіть на прикладі останніх президентських виборів ми помітили наскільки наше уявлення про «ми» відрізняється від реального. Для мене оцей варіант розмови про мости – це варіант уточнення, розуміння з якою кількістю «ми» я персонально асоціююся, тобто наскільки моє «я» має спільного, наприклад, з таким «ми», яке представляє людину мого віку, чи з людиною, яка народилася на цій території. І оцей момент пошуку показує в дуже практичній площині, як ми приходимо до цієї спільної ідентичності. Кожен робить свій шлях і, що цікаво, кожне «я» починає свій пошук спільних ознак з усіма ознаками. Хтось з цих ознак може знайти дві чи одну, відповідно йому важче ідентифікуватися з усіма, знайти в собі цю ідентичність. Що більше людина має точок дотику, що більше є спільних тем – то легше нам об’єднатися. Для мене такі варіанти пошуку мостів виникають на рівні особистих контактів та особистого досвіду.
Вікторія Амеліна, письменниця:
Коли я починала писали свій есей, мені було складно. І складність полягала у тому, що відповідь мені здавалася абсолютно очевидною – українців об’єднує Україна. Я не бачу роз'єднаності. І тому навіть у своєму есеї я писала про те, що нас розділяє, що нас могло би розділити, але я не бачу Україну роз’єднаною, я не бачу двох Україн. Я погоджуюсь з думкою, що Україна потребує свого сюжету, своєї історії, причому цей сюжет має бути відкритий, такий ,щоб його могли прийняти всі. І цей сюжет важливо писати. Тобто принципово і насправді достатньо, щоб українці, громадяни України, в більшості своїй розуміли, що вони пишуть саме цей сюжет, щоб ми прийняли на себе цю відповідальність і зрозуміли, що саме ми творимо ось цей сюжет. І цього вже буде досить.
Галина Вдовиченко, письменниця, журналістка:
Я для себе зрозуміла, що всі ми, хай хто би ми були, в якому селі чи містечку, чи якій частині України жили, всі хочем одного, але, можливо, бачимо на шляху до цього різні шляхи. Мета у нас одна: ми хочемо, щоб країна була модерною, заможною, демократичною. Навіть ті люди, які висловлюють якусь ностальгію за минулим, в більшості випадків ностальгують за якимись дитячими враженнями. Я про це теж думала. І я про це пишу. Я зрозуміла, що у мене було щасливе дитинство, але завдяки тому, що мої батьки створювали мені таку країну в країні: були хороші книжки, хороші стосунки у батьків. Але коли підростаєш, стаєш дорослішим, то починаєш бачити такі речі, на які неможливо не звертати увагу. І от що мені відкрилось у зрілому віці – це історія родини, яку від нас приховували, або не розповідали нам якісь речі, якими я зараз можу пишатися. І я теж розумію, що нам всім треба писати і свої приватні історії, і історії від тих людей, які від нас відходять і не можуть самі цього зробити. Їх треба слухати і проговорювати. Абсолютно всі теми. Інше питання: як це робити? Бо ми іноді на цьому шляху палимо і руйнуємо мости. А це зовсім не той шлях, який нас об'єднає.
Андрій Курков, письменник, журналіст, кіносценарист:
У мене зараз відчуття, що ми говоримо про якусь казкову країну, у якій все чудово. Стіни є і їх більше, ніж ми думаємо. Ми хотіли б зробити їх муралами, тобто замалювати їх, щоб вони стали об'єктами, які будуть привертати увагу з обох боків. Але ми повинні говорити, що є формальні українці. І є Україна якби формальна, і є Україна політична та емоційна одночасно. Тут зібралась політична і емоційна Україна. А в кожній країні більшість людей, більшість громадян, які є формальними громадянами, мають паспорт, платять податки, вони не є емоційними, вони просто живуть, просто голосують. Було б гарно, якби ми активізували цю частину, яка є просто формальною Україною. Для цього треба нові оповідання, нові наративи і передовсім потрібен загальний загальноукраїнський культурний та інформаційний простір, в якому все це має відбуватися і варитися. У нас майже 30 років незалежності і ми не можемо організувати в один день в усіх обласних центрах і великих містах водночас відбувалась прем'єра українського кіно чи презентація української книги. Щоб після того 2-3 тижні по всій країні відбувалось обговорення на цю тему, щоб цей фільм чи книжку розбирали на цитати, і ці цитати потрапляли в розмовну мову і на Закарпатті, і на Сумщині, і на Донбасі. Через відсутність такого простору ми отримали і Донбас, і Крим. І вважаю, що «я» це розумію, але «ми» цього не розуміємо.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно