Що читати у грудні: 4 нові романи
Спеціально для Vogue UA письменник Любко Дереш розповідає про нові перекладні романи, які варто читати цієї зими.
Донна Тартт, «Таємна історія»
Донна Тартт не даремно вважається однією з найкращих американських романістів. Після блискучого «Щигола», що здобув Пулітцерівську премію, публіка з новою цікавістю стала перечитувати її попередні твори, і от черга дійшла до «Таємної історії» — книги, котру Стівен Кінг назвав найбільш продуманим і вигадливим детективом останнього десятиліття. Роман «Таємна історія» — це оповідь про вбивство, що сталося в студентському середовищі. Молодий хлопець Річард Пейпен приїжджає на навчання в Нову Англію, у невеликий Гемпден-коледж, сподіваючись вирватись із бідноти вготованого Річарду в рідній Каліфорнії. Гемпден, з належними йому вікторіанським аристократизмом, тихими бібліотеками та витонченим снобізмом, стає прихистком для містики, що обертається довкола викладача давньогрецької мови професора Джуліана. Особливо ж притягальною для Річарда стає п’ятірка екзальтованих молодих людей, обраних учнів професора. Діонісійські оргії і кокаїн, гомосексуалізм та інцест, пошуки безсмертя і незапланована смерть слугують вигадливим тлом, на якому промальовуються надламані особистості, що заплуталися у філософських домислах і нарцисизмі. Кульмінація роману, зумисне убивство одного з героїв «золотої п’ятірки» рештою компанії, стає точкою відліку для всього їх подальшого життя. Як і «Щигола», Тартт писала «Таємну історію» близько десяти років — приблизно по третині сторінки в день — але, як визнають навіть такі читачі, як Стівен Кінг, воно того варте.
Грем Грін, «Кінець роману»
Такі книги, як «Кінець роману», написані живим по живому. В них є той tone of voice, котрий одразу викликає довіру, бо там усе по-справжньому. Цей пронизливий роман не даремно вважається однією з вершин творчості Ґрема Ґріна. Його не можливо читати без болю — а значить, для читача він неодмінно закінчиться катарсисом. «Кінець роману» — це гостро і просто написана історія про віднаходження основ для справжньої, дорослої любові, котра не боїться втрат. Любовний трикутник на фоні Другої світової війни: заміжня Сара Майлз, що мешкає у Лондоні, її чоловік-імпотент Генрі та його друг, успішний, хоч і не надто відомий письменник Моріс Бендрікс, котрий стає коханцем дружини свого приятеля. Коли після бомбардування, в якому письменник ледь не гине, від нього йде коханка, Моріс починає вести «щоденник ненависті», куди виливає всю лють на жінку, що полишила його. Ревнивий, ошалілий від пристрасті Бендрікс наймає приватного детектива, аби дізнатися, хто став новим коханцем Сари, натомість здобуває її потаємний записник, з якого дізнається шокуючу річ. У ніч, коли сталося злощасне бомбардування, Сара пообіцяла Богові, що більше ніколи не буде бачитися з ним, якщо Моріс повернеться живим. Так в історії з’являється ще одна сторона, котра претендує на любов Сари — невидима вища сила. Йому доведеться дати собі відповіді на запитання: чи кохав він колись насправді, чи вірив він — і чи готовий він змінитися, якщо справжніх почуттів у нього ще не було?
Юрій Винничук, «Лютеція»
В основі цієї книги, взірця «магічного реалізму» галицького зразка, лежить діалог двох реальностей. Художник-декоратор Юрко, що мешкає під Львовом у Винниках, існує наполовину у світі загниваючого соціалізму, де перебивається дрібними підробітками та тягається з львівськими проститутками, іншою ж половиною живе у світі незвичайних снів, де поводирем йому слугує таємнича дівчина Лютеція. На додачу до цього роздвоєння, автор вводить ще одне. Поруч із біографією Юрка, типового гульвіси родом з восьмидесятих, читач стикається з життєписом відомого львів’янина дев’ятнадцятого століття Івана Вагилевича. Вагилевич прославився як етнограф-демонолог, а також як львівський Дон Жуан. На власний подив, Юрко, працюючи над щоденниками Вагилевича, виявляє, що сни, записані свого часу знаменитим львів’янином, перегукуються з його власними, хоч їх і розділяє цілий вік. Обидва чоловіки бачать у спільних снах ту саму загадкову Лютецію, котра є посередником між двох світів. Зрештою, Винничук не заграється у фентезі. «Лютеція» — постмодерний роман, в якому вигадка і фантазія переплітаються з нотатками про львівські соціалістичні будні, родинними спогадами про Другу світову, про КДБ та останні дні імперії. У романі суттєво поменшало еротики, якої було вдосталь у попередніх книгах, однак значно більше з’явилося меланхолійного смутку, від якого вся проза Винничука стає більш «осінньою», витриманою і справжньою.
Амелі Нотомб, «Подив і тремтіння»
Назва цього роману походить від двох головних характеристик, котрі слід виказувати японським підданим при зустрічі з імператором: належиться демонструвати подив і тремтіння. Автобіографічний текст бельгійської письменниці Амелі Нотомб, нагороджений Великою премією Французької академії, розповідає про культурні відмінності, з якими стикається європеєць, потрапивши до Японії. Підписавши річний контракт на роботу в крупній компанії, головна героїня приїжджає в Токіо, сподіваючись, що перші роки життя, які вона провела в цій країні, дозволять їй почуватися в країні світанку комфортно. Однак уже з перших днів роботи в офісі Амелі стикається з безліччю формальностей корпоративного етикету, приймати які означає, в європейському розумінні, наступати собі на горло. Амелі змушена виконувати нудну, механічну роботу найнижчого рівня, а несподівано вдалий звіт, складений для керівника сусіднього відділу, стає приводом для суворої догани, бо ініціатива йде всупереч із внутрішньою етикою компанії. Неможливість порозумітися з керівництвом призводить до того, що дівчину відправляють на найнижчу роботу — миття чоловічих туалетів. Втім, Амелі — сильна особистість. Закінчивши рік, проведений в основному за прибиранням у туалетах, вона повертається в Бельгію, де береться за літературну діяльність і врешті, стає справжньою self-made woman, популярною і визнаною письменницею. Хтось критикує «Подив і трепет» за расизм, хтось каже, що ця книга анти-японська. Неможливо заперечити одне — жінка, що з гідністю пройшла через усі випробування, зберігши самоповагу та самоіронію, варта називатися справжнім самураєм. Чи, як мінімум, європейським самураєм пера.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно