Що читала редакція «Читомо» цього тижня / 4 – 8 квітня
Цього тижня читання принесло чимало емоцій і задоволення. Ми насолоджувалися «розмовами з письменниками», почули живі голоси Близького Сходу і Нігерії та потрапили у гротескні й пародійні пригоди з Ґомбровичем.
Олег Коцарев
Вітольд Ґомбрович. Транс-Атлантик.
Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. – 160 с.
Роман «Транс-Атлантик» знаменитого польського модерніста Вітольда Ґомбровича в українському перекладі Андрія Бондаря – одне з моїх найсильніших літературних вражень першої третини 2016 року.
За сюжетом, головний герой, альтер-еґо автора, опиняється в Аргентині в момент нападу Німеччини на Польщу 1939 року та вирішує залишитись у Південній Америці, не вертатися додому. Але й там він обертається в колі земляків. Стосунки з ними (та з Польщею як такою) обертаються на химерні, гротескні й пародійні пригоди.
Та найважливіше тут – феєрична, вибухова форма. Стилізації під романтичну і барокову літературу, дивакуваті повтори та інші ритмічні фігури, фонетична гра, звичайні слова з великої літери та інше. Смачна і вишукана проза – як і завжди в Ґомбровича.
«Я ніколи не забуду цих перших своїх днів в Аргентині. Наступного ранку, тільки-но я у своїй кімнатці прокинувся, до мене долинув крізь стіну Дідугана плач, зойки й бідкання, а з його скарг я зрозумів лише «ґуерра, ґуерра, ґуерра». І справді, газети крикливими голосами сповіщали про початок війни, але ніхто там до пуття нічого не знав, бо один казав, що все воно так, другий – що сяк, один казав, що минеться, другий – що не минеться, що воюють – не воюють, і така пустка, Сіро та Глухо, як у полі під дощем. День був ясний і погідний. Я, загублений у юрбі, тішився своєю загубленістю і навіть сам до себе вголос промовляв: «Як рака б’ють, пічкура не болить». Б’ють – ну то й що! Перед редакціями газет сила-силенна людей. Я зайшов до дешевої їдальні попоїсти і з’їв Біф за 30 сентаво, але промовляю (та й усе сам до себе): «Здоровий чижик, як барана білують». Білують – ну то й що! А потім я на річку пішов, де порожньо, тихо, вітерець Повіває, і кажу сам собі: «Коноплянка цвірінькає, а борсук у пастці мало зі шукри на вискочить». Мало зі шкури не вискочить – ну то й що… І за Стодолою, за Ставом, за Лісом несамовитий Вереск, Виття, Б’ють, Убивають, про Милосердя благають, Попуску не дають, і вже Чортзна-що – а й правда: саме Чорт!»
Інна Левченко
RECвізити. Антологія письменницьких голосів у 2-х книгах; упор. Тетяна Терен.
Львів: Видавництво Старого Лева, 2015.
Моя симпатія до книг досить ексцентрична. Так, я люблю читати і постійно відкривати нових авторів, але, чесно кажучи, вся моя бібліотека може вміститися в кишені, і мешканці творів кожного дня подорожують зі мною станціями метро.
«RECвізити» Тетяни Терен – книга, для якої потрібен спеціальний настрій і готовність змінювати світогляд. Це зібрання портретних інтерв’ю сучасних українських письменників.
Пам’ятаю, коли взяла том до рук вперше, випадково відкрила сторінку з розмовою Анатолія Дімарова… і не змогла стримати здивовану усмішку. Познайомилася з його творчістю ще у 7 класі, випадково знайшовши у домашній бібліотеці «Містечкові історії», тому було дуже цікаво дізнатися історії, де головний герой саме він.
Іван Малкович, Тарас Прохасько, Ірен Роздобудько за бажання можуть «випити з вами чашечку чаю». У мене, наприклад, такий ритуал проходить зранку, біля вікна і з блокнотом. До чого тут блокнот? Для влучних цитат, які наводять на зовсім інші стежки думок.
Іван Малкович нагадав, що «сенс життя полягає у тому, щоб не зрадити свою справжню юнацьку мрію». Ірен Роздобудько побажала «не зраджувати того, в чому впевнена на сто відсотків», а Галина Пагутяк запевнила: «коли ж людина хоче отримати задоволення від своєї праці, то вона отримуватиме його».
«Щастя – це тимчасовий спалах, який допомагає тобі зрозуміти, що життя прекрасне і треба рухатись далі. А від постійної ейфорії можна згоріти».
Повний текст - у джерелі
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно