«Щастя – коли те, що хвилює, передається читачеві»
Володимир Олейко, День
«Читацький клуб» при Українському інституті в Лондоні існує вже сьомий рік. Щомісяця в одну із субот у ньому збираються шанувальники українського письменства не тільки із британської столиці, а й із інших міст. Для багатьох він став тією платформою, де можна не лише дізнатися про літературні новинки чи обговорити їх, а й обмінятися думками на ширші політичні та мистецькі теми.
Предметом обговорення на останньому засіданні була книжка малої прози сучасної української письменниці й постійної авторки «Дня» Людмили Таран «Остання жінка, останній чоловік» («Видавництво Старого Лева», 2016). Саме обговорення збірки новел було жвавим. І це — добра ознака, бо засвідчує читацьку небайдужість до прочитаних творів. Більшість погодилася із тезою деяких критиків, що «Таран із тої хвилі українського фемінізму, де головним теоретиком була Соломія Павличко». Однак зауважили: хоча головними героїнями новел є жінки, важко знайти у творах проповідування феміністичної чи будь-якої іншої ідеології. Важлива також послідовність авторки у змалюванні багатогранного образу сучасної українки та вірність жанрові короткої прози.
Мабуть, з огляду на те, що більшість новел несе в собі тему смерті чи вмирання (згасання), дехто проводив паралелі з екзистенціалізмом. Учасники найчастіше вирізняли новели «На порозі», «Заковтування вогню», «Фавн» — вони зачепили їх найближче. Натомість новела про різні долі українок на чужині «Тінь оливи інакша...», яка, гадалося, мала б накластися на особистий досвід декого з присутніх, викликала найменше ентузіазму (за словами однієї читачки, «надто попсова»). Сподобалася «Вітряна брама», як і «Острів Брач», містика чи відкритий фінал яких дали підстави для власних здогадок чи припущень — часто чудернацьких. Зрештою, учасники дискусії підсумували: відтепер розглядатимуться за книжками прози Людмили Таран, а при нагоді тішилися б бачити авторку в Лондоні.
До цього обговорення його учасники надіслали письменниці свої запитання. Її відповіді стали своєрідним «оприсутненням» авторки на лондонському «Читацькому клубі». Ось окремі моменти цієї віртуальної розмови з читачами, які склалися у своєрідне колективне інтерв’ю:
— Мені дуже подобаються ваші оповідання. Ви чудовий оповідач! Але трохи дивує лише те, що у цій збірці зовсім не відчувається війна в Україні. Чи всі твори були написані до 2014 року, а вийшли друком лише 2016-го? Чи пишете тепер нові оповідання, де є цей новий вимір нашого життя? Особисто для мене життя розділилося на дві частини: до війни і тепер, у час війни. Інші люди теж так відчувають — і говорять. Це часом викликає здивування чи непорозуміння в інших співрозмовників.
— Так, усі новели писалися до війни. Мені здається, загальний тривожний тон моїх текстів (окрім інших обертонів), у яких не раз ідеться про втрату (реальну чи уявлювану) дорогої людини, певним чином суголосний тому, що нині переживаємо.Так, думаю над тим, як страшні події відобразити, який ракурс віднайти. Це має бути дуже специфічне відображення, і я ще не знаю, чи зумію його вибудувати.
— Знаю вас як поетку, тому несподівано було відкрити Людмилу Таран як прозаїка. Чи важко було переходити з одного жанру в інший? Як ви «відгороджуєте» ці два жанри, коли творите?
— Майже незчулася, як стала писати новели. Паралельно з писанням віршів почала досліджувати прозу, написану жінками. Вийшла, зокрема, книжка «Жіноча роль» (2002). Упорядкувала антологію малої прози кінця ХІХ — 20-х років ХХ століття «Тіло чи особистість?». Написала до неї передмову, де намагалася при перечитуванні нашої класики з’ясувати, яким саме постає в ній образ жінки. А далі само собою почали з’являтися новели — про жінок передусім. Вірші досі пишуться. Але рідше. Відомо: проза вимагає більшого раціо, а поезія — емоціо.
— Із цікавістю прочитала книжку «Остання жінка, останній чоловік». У багатьох оповіданнях герої подорожують. Якби мали ідеальні умови, куди б помандрували найперше? Чи є якісь невтілені мрії Людмили Таран-мандрівниці?
— Щойно з мандрів — укотре їздила до улюбленої Литви. А вже віддавна мрію про подорож до Японії. Вона задорога, тому поки що недосяжна для мене. Хочеться пересвідчитися, як у цій країні поєднуються глибокі традиції й сучасність. Та щоб збагнути це глибше, туристичної поїздки замало...
— Наскільки автобіографічною є ваша проза?
— Без автобіографічності в різних її вимірах не обійтися. Але «розкидаю» її по різних текстах, бо різний життєвий досвід вимагає осмислення в різних сюжетах. Але тільки автобіографічністю досвід автора не має вичерпуватися.
— У новелі «Тінь оливи інакша, ніж затінок вишні» (сам по собі поетичний рядок!) ви пишете про українських заробітчанок. Тож усе-таки яке ваше ставлення до заробітчан і заробітчанства?
— Мандруючи, зустрічалася із земляками та землячками, яких називаємо заробітчанами. Це були випадкові зустрічі, намагалася коректно спілкуватися з ними: у Чехії, Італії, Греції та Португалії зокрема. Ці люди виконували переважно «просту» роботу, та чула історії, як наші співвічизники зростали: від важкої фізичної праці до кваліфікованої, як їх цінували за працелюбність, охайність, інтелект зрештою. Написала новелу (ніде не друкувала її), де моя героїня потрапила в сексуальне рабство, але вирвалася з нього й стала допомагати іншим в організації «Ла Страда».
Загалом думаю про те, що так звані заробітчани — відважні люди. І страшенно шкода, що на рідній землі вони не можуть застосувати своєї кваліфікації, працелюбства, не мають гідної оплати праці. Та є, хай не так багато, наших земляків, які працюють по цілому світу як мистецька й ІТ-еліта. Хочеться вірити: рано чи пізно хоча б частина співвітчизників працюватимуть удома за гідну плату й для розквіту цивілізованої демократичної України.
— Цікаво було ознайомитися з вашими прозовими творами. А кого ще із сучасних прозаїків ви порадите прочитати? Кого шануєте із попередників?
— Люблю перечитувати Коцюбинського, Кобилянську, Підмогильного. Шевченка — само собою. Із наших сучасників рекомендувала б Валерія Шевчука, Юрія Щербака, Теодозію Зарівну, Оксану Забужко, Софію Майданську.
— В Україні мала збірку ваших віршів — із чорно-білою фотографією на обкладинці. Сподіваюся, пишете вірші й далі. В одній із новел героїня Зоя признається: «Буває, навіть у вічі можеш сказати неправду, але в поезії... Хіба справжня поезія може обманювати?» А що є поезія особисто для вас?
— Для мене лірична поезія — спалах емоції, яка переповнює, яку намагаєшся адекватно передати словами. Найбільше щастя для автора — коли те, що хвилює, передається читачеві. Тобто сугестивність, навіюваність — для мене чи не найважливіша ознака поезії. Коли досягнуто певного рівня версифікації, слово саме веде автора. І тоді відчуваєш, коли написане тобою (а це не буває щоразу) значно глибше, мудріше, ніж тобі дано. Тоді й постає відчуття, ніби Хтось водив твоєю рукою. Той «Хтось» — енергія та матерія слова, яку надбали всі попередні покоління до тебе. Ось ізвідки моя тривога за досі загрожену українську мову.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно