Шарлотте Кернер: «Самовідтворення людей через клонування – неминуче»
Під час Міжнародного книжкового фестивалю «Зелена Хвиля» в Одесі відбулася дискусія «Бути клоном: від фантастики до реальності» за участі німецької письменниці Шарлотте Кернер. Разом з модераторкою – письменницею та акторкою Анною Костенко – говорили про роман-бестселер Шарлотте «Світлокопія», який щойно вийшов в Україні. Дискусія виявилась надзвичайно динамічною та захопливою, адже йшлося про моделювання живої істоти і неминучість прогресу генної інженерії. Клонування несе людству благо чи загрозу? – намагалися розібратися спікери. Сама ж зустріч відбулася в рамках проекту «На дотик: німецькі підліткові антиутопії» від Goethe-Institut в Україні та МЗС Німеччини.
«Радію, що Шарлотте Кернер завітала в Одесу, і ми маємо змогу поспілкуватися з відомою письменницею, класиком німецької підліткової літератури, найвідомішим та найпровокативнішим, мабуть, твором якої є роман «Світлокопія» («Вlueprint»), – почала розмову Анна Костенко. – За цю книгу пані Шарлотте отримала свою другу Літературну премію Німеччини. 2004 року за романом було знято фільм, а історію про клоновану дівчинку Сірі читають вже в 14 країнах світу. У Німеччині ця книжка є частиною шкільної програми. І нарешті у "Видавництві Старого Лева" роман з’явився українською в чудовому перекладі Наталки Сняданко. Цікаво, що саме є запорукою успішного підліткового роману і чим твір для підлітків різниться з дитячою літературою?».
«Пишучи для молоді, завжди шукаю теми "на часі", те, що цікавить молодих людей, – відповіла Шарлотте. – Самих лише питань на кшталт "як самоствердитись, що мене чекає в майбутньому?" для гострої підліткової книжки недостатньо. Мій стиль написання ближчий до белетристики, тому легко сприймається молоддю. Водночас така подача пробуджує їхній інтелект і змушує обміркувати тему твору».
І задуматися справді є про що. Адже це історія про наше майбутнє (можливо, дуже недалеке майбутнє). Розповідь клонованої дівчинки Сірі, мати якої – відома піаністка та композиторка – дізнається про свою невиліковну хворобу й вдається до клонування, аби створити точну копію себе і так «продовжити собі життя». Попри карколомний сюжет, в основі лежать складні стосунки матері і доньки. Дівчинка Сірі проходить усі етапи: від захоплення матір’ю до ненависті. І, звісно, її розповідь породжує ряд питань, найперше з яких: Чи не є клонування «скринькою Пандори»?
«Гадаю, що самовідтворення людей неминуче, – міркувала Шарлотте. – Наукові досягнення самі по собі прекрасні, це поступ вперед. Єдине питання: Як їх використовуватимуть? Цікаво, що цієї середи світ відзначив 40-річчя з часу першого зачаття через пробірку. Тобто не так давно люди говорили, що зачаття через пробірку – це жахливо, що може народитися монстр, що це настільки неприродньо і тому подібні речі... А зараз поміж нас уже 100 тисяч дітей, які були зачаті так. Тобто я певна, що клонування людини рано чи пізно буде зроблене. Але, пишучи книгу, мене цікавило інше: Чи зробила би я це і чи потрібно це робити в принципі?».
«Тема клонування людини насправді породжує чимало морально-етичних проблем, не кажучи вже про юридичні аспекти, – зауважила модераторка. – Бажання створити копію себе – це, з одного боку, гіпертрофований нарцисизм, а з іншого – винахід безсмертя. І зовсім окрема проблема полягає в тому, що, говорячи про клонів, ми не до кінця розуміємо, що йдеться про живу людину – з почуттями, емоціями».
«Клонування виключає "випадковість": я отримую точно те, що хочу, я знаю, якою буде ця людина, – додала Шарлотте. – Тим клон й цікавий для майбутнього – це прототип змодельованої дитини. І що головне – ця дитина народжується тому, що я справді її хочу мати... Звучить лячно, але власне тому я ретельно прописувала переживання, психологічний стан і мотивацію моїх героїнь – Іріс та Сірі – показуючи, що жодна з них не є монстром, вони такі ж, як і ми з вами, а їхні дії могли би бути нашими за певних обставин. Бо в Іріс та Сірі є частинка кожної з них, і, повірте мені, – частинка кожного з нас».
Парадоксом є те, що самоідентичність Сірі починає викристалізовуватися після смерті матері і саме тоді у ній найбільше з’являються риси, що пов’язують її з Іріс. Письменниця зауважує: «Коли я писала цей роман, то досліджувала перш за все поведінку близнюків: вони спочатку однаково поводяться, одягаються, їх ця однаковість не дратує. І з часом вони починають бунтувати і шукати власну індивідуальність. Я спілкувалася з ними і намагалася зрозуміти їхні почуття. Друге джерело – це сімейні психотерапевти. Проблеми Сірі не виняткові: коли у сім’ї наладжується довгоочікувана дитина, батьки тиснуть на неї, вимагаючи, аби вона була тікою, як хочуть вони… Дуже типова проблема з цієї серії, наприклад, коли дитина, показуючи неймовірні таланти в музиці, раптово відмовляється нею займатися... І третім джерелом була я сама, бо, згадуючи власні стосунки з мамою, я дуже чітко пам’ятаю, як сказала їй одного разу: "Я ніколи не буду такою, як ти". І тим не менше, з кожним роком я помічаю у собі все більше маминих рис».
За словами письменниці, німецькі читачі реагують на книгу по-різному: одні вважають цю антиутопію жорстокою, інші – розуміють вчинок Іріс. Переважна більшість останніх – жіночої статі. Гостроти дискусії додає фільм, що також зазнав популярності на батьківщині письменниці. «Фільм, як на мене, менш різкий, аніж книжка. Сірі у ньому все ж знаходить особисте щастя. Мій улюблений момент, коли головна героїня зрізає з обличчя родимку, це дуже глибока метафора, адже у Німеччині родимку ще називають "материною позначкою"».
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно