"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."
"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."

"Сестричка" Олі Русіної - номінант премії "Книга року BBC"
Цього року премія “Кнга року ВВС” започаткувала нову номінацію – “Дитячу книгу року ВВС”. Це, безперечно, одна з подій, що свідчать про зростання уваги в Україні до дитячої літератури протягом останніх років. Книжки для номінації на премію 2012 року подавали самі українські видавництва. До “обранців” потрапила й книжка-відкриття цього року – “Сестричка” Олі Русіної. Це історія про маленьку сестричку та її бешкети, написана не набагато дорослішою старшою сестрою. На момент написання твору авторці було 15 років.
 
Сьогодні Оля Русіна відповідає на запитання “Казкарки”, розповідаючи про свій письменницький досвід, а також свою молодшу сестру, що стала прототипом головної героїні “Сестрички”. Розмовляла Оксана Лущевська.
 
— Олю, насамперед блог «Казкарка» вітає тебе з тим, що твоя книжка «Сестричка» увійшла в довгий список премії «Дитяча книга року BBC 2012». Гадаю, що саме з цієї події ми розпочнемо нашу розмову. Скажи, будь ласка, що значить для тебе бачити свою книжку в довгому списку? Які емоції ти переживала, коли вперше дізналася, що «Сестричку» номіновано на «Дитячу книгу року»?
 
— Дякую!
 
Я багато чула про цю премію, але навіть не думала про те, що колись і сама потраплю до списку номінованих. Ця премія у мене асоціювалася з дорослими досвідченими письменниками, за плечима в яких – вже не одна книжка і багатий життєвий досвід :) Коли я дізналася, що потрапила до довгого списку, я спершу подумала, що я щось наплутала, і це якась інша премія! Важко була повірити, що моя перша книжка – у списку «Дитячої книги року ВВС 2012».
 
У будь-якому випадку, для мене це – ще один крок у саморозвитку, адже бути в списку книг ВВС означає вже мати певний професійний рівень. Це неабияк мотивує до подальшого самовдосконалення.
 
— Чого очікуєш від цієї премії?
 
— Всі учасники, мабуть, найперше очікують саме премії, хоча особисто для мене, як я вже сказала, дуже важливим є сам факт номінації на неї.
 
— Олю, цю повість ти презентувала минулого року на Львівському форумі. Наскільки мені відомо, книжка розійшлася дуже швидко, і читачі її неодноразово називали улюбленою. Як ти собі пояснювала цей успіх тоді і як пояснюєш його рік по тому? Чи щось змінилося для тебе в сприйнятті свого тексту?
 
— Тоді, власне, я не намагалася собі щось пояснювати чи аналізувати. Львівський форум, презентації, автограф-сесії – це все було нове для мене, і я вперше спостерігала за цим «літературним світом» не як читач зі сторони, а як учасник зсередини. Пам’ятаю, що було дуже багато нових знайомств, пам’ятаю, як я хвилювалася перед презентацією. Це вже потім, коли я дізналася, що перший тираж книжки розійшовся за кілька тижнів після Форуму, я зрозуміла, що повість прийшлася до смаку читачам. Відверто кажучи, я на такий успіх і не очікувала.
 
Як я собі це пояснюю? Власне, єдине, що мені спадає на думку — це те, що твір був написаний дитиною, хай навіть і підлітком, і для дитини. Коли я створювала цю повість, я не думала про можливість видання книжки, навіть про можливість читання тексту ще ким-небудь, крім моєї родини та близьких друзів. Я писала у вільний час і для власного задоволення, все, що спадало на думку і те, що спостерігала. Можливо, відсутність обмежень на зразок «варто-не варто», «сподобається-не сподобається» чи «може про це уже хтось писав» і допомогли мені створити саме таку повість.
 
Щодо мого теперішнього сприйняття тексту — мене неодноразово запитували, чи збираюсь я писати продовження книжки чи якось її доповнювати. Я вважаю, що зажди важливо відчути той момент, коли варто поставити крапку, момент логічного завершення історії, коли все, що ти міг сказати про героїв, ти вже сказав, а недоказане залишається в тому стані, коли кожен читач може домислити щось на свій смак.
 
У будь-якому творі є такий момент, лише деякі книги на цьому завершуються, а деякі – ні. І якщо автор намагається і далі «тягнути» свою історію, це виглядає штучно, наче він пробуває нав’язати власний варіант життя героям, які й так уже живуть самостійно у свідомості й пам’яті того, хто прочитав книгу.
 
Мені здається, що мені вдалося вчасно поставити крапку в цій історії. Я не хотіла б нічого змінювати у тексті, незважаючи на те, що з того часу, коли я написала останній розділ книги, пройшло вже два роки. Вона подобається мені такою, яка є, але я хотіла б спробувати написати щось нове, з новими героями, сюжетом, ідеєю, композицією.
 
— Розкажи трішки про себе і свою сестричку Ксеню, головну героїню повісті. Між іншим, як вона сприймає твою книжку? Чи допомагала в написанні?
 
— Моя сестра Катя (це її справжнє ім’я) уже значно подорослішала з того часу, як я описувала її у книжці. Зараз вона вже набагато старша за свою героїню (у книжці Ксеня – першокласниця, Каті зараз 12 років).
 
Звісно, вона допомагала мені в написанні, адже образи головних героїв списані з неї та її двох друзів. Та й, мабуть, мої найперші твори – це казки, які я їй розповідала щовечора перед сном. Пригадую, це були цілі казкові епопеї з довгим сюжетом і купою героїв. Зараз я жалкую, що тоді не здогадалась все те записати.
 
— Наскільки близьким тобі є описаний досвід? Чи важко було писати про щось зі своїх переживань, емоцій?
 
— Писати про себе завжди важче, ніж про вигаданих героїв. Я не намагалася описувати якісь свої переживання, тим більше, що, хоча розповідь у книжці ведеться від першої особи, головні герої в ній інші. Деякі історії списані з мого власного дитинства. Але не більше. Я не впевнена, що найближчим часом буду готова використовувати у творах якісь автобіографічні елементи.
 
— Розкажи, будь ласка, про свої улюблені книжки. Що в них є такого, що найбільше формує тебе-письменницю?
 
— У дитинстві мені дуже подобалися книжки Всеволода Нестайка. Потім Видавництво Старого Лева започаткувало серію «Читання для реготання», в якій друкувалися твори дитячого письменника Джеремі Стронга. Я дуже полюбила його прості й водночас шалено смішні повісті, з того часу мені й самій подобається вигадувати щось веселе. Якщо говорити про сучасну літературу загалом, то мені дуже подобається чеський письменник Мілан Кундера, з українських – Сергій Жадан.
 
Узагалі люблю дуже різну літературу, наприклад, Рея Бредбері, Чеслава Мілоша, Роберта Музіля, Альбера Камю, Л.-Ф. Селіна, Волта Вітмена, українську поезію 20 століття – Богдана-Ігоря Антонича, Михайля Семенка… Власне, про це можна говорити дуже довго. Усе, що ми читаємо, так чи інак впливає на наш світогляд, формує в нас, найголовніше, людину, а відтак – і творчу сторону особистості кожного.
 
— Яких книжок в сучасній дитячій/підлітковій/юнацькій літературі тобі бракує? Про що хотілося б написати самій?
 
— Коли я спостерігаю за тим, що читає моя сестра, чи гортаю новинки сучасних українських видавництв, мені видається, що жанр, якого сьогодні точно не бракує, — це фентезі. Більшість таких книжок позиціонується як література для підлітків, хоча водночас справжньої якісної підліткової літератури зараз найменше. Це, мабуть, найважчий жанр дитячої літератури, адже, вона, власне, уже й не дитяча, але ще не зовсім доросла. Такий читач – найприскіпливіший та найвимогливіший. Писати подібні твори дуже важко, але й цікаво, тож я хотіла б коли-небудь спробувати себе і в цьому.
 
— Що є найтяжчим для тебе в написанні текстів?
 
— У написанні книги буває такий момент, коли половину ти вже написав, і ще десь половина залишилася. У дитинстві це асоціювалося у мене з процесом, приміром, перепливання широкої річки – ти вже занадто далеко заплив, щоб повертатися, але й до протилежного берега ще дуже далеко. У такий момент найчастіше приходить втома, незадоволення собою, зневіра. Тут уже все залежить не від таланту, не від натхнення, а, продовжуючи ту ж аналогію, від «уміння плавати» :) Тобто від того, чи здатна людина перебороти власну лінь, подивитися на свій твір зі сторони та об’єктивно оцінити його тощо. А взагалі процес написання текстів приносить мені лише задоволення. Це головне правило: якщо ти пишеш твір із радістю, тоді він принесе радість іншим.
 
— Це твоя перша співпраця з видавництвом? Що корисного ти винесла для себе з роботи з видавцем? Що хотілося б порадити авторам-початківцям?
 
— Так, це моя перша співпраця з видавництвом, і цей досвід відіграв у моєму житті дуже важливу роль. До цього я й не підозрювала, яким насправді складним є процес видання книжки і все, що з цим пов’язано – редагування тексту, художнє оформлення… Кожна гарна книжка – це заслуга не лише самого автора, але й багатьох людей, які працюють із твором уже після завершення його написання.
 
Можливість стати учасником Форуму видавців, поспілкуватися з багатьма досвідченими людьми, письменниками, багато що змінила у моєму погляді на творчість загалом.
 
Існує стереотип, що творчий процес – це така собі приємна і легка штука, коли в одну мить до тебе приходить натхнення і ти на одному подихові створюєш свою шедевральну роботу. Причому все це відбувається начебто завдяки таланту, даному людині при народженні. Насправді ж талант письменника – це ще не запорука гарного результату. Процес написання художнього твору у великій мірі складається з постійної праці, щоденної, подеколи рутинної, особливо якщо це прозовий твір. Неможливо створити гарну книгу, не відпрацювавши до дрібниць мову, сюжет, композицію, не вивіривши окремі фрази. А в подібній роботі талант уже мало чим допоможе. Завдяки натхненню зазвичай може прийти якась загальна ідея книги, оригінальний поворот сюжету тощо. А вже процес оформлення цієї ідеї у слово – нелегка, регулярна праця.
 
На мою думку, усвідомити це – найголовніша річ для кожного автора-початківця. Зрозуміти, що робота письменника – це не лише приємний стан творчого натхнення, і налаштувати себе на серйозну роботу.
 
— Як тобі вдається балансувати між навчанням і творчістю?
 
— Особисто для мене це досить складно. Тут все залежить від самоорганізації та самодисципліни. Найчастіше я намагаюсь просто заздалегідь запланувати собі, приміром, декілька вечорів, коли я займаюсь тільки роботою над якимось твором. Можна ще виділяти менше часу, але щодня.
 
— Що кажуть близькі і друзі про твою творчість?
 
— Ідею надіслати рукопис «Сестрички» до видавництва подала мама, вона була першою людиною, хто сказав мені, що повість варта того, аби подати її на розгляд когось, хто розбирається в літературі. Водночас мама завжди була най прискіпливішим критиком усіх моїх творів. У середовищі моїх друзів, які також пробують себе в літературі, одна дівчинка якось сказала, що вони «пишаються цією книгою, наче спільною дитиною»:)
 
— Над чим ти працюєш зараз?
 
— За останні півроку я все частіше чую це запитання :) Почалось все з того, що читачі книги почали знаходити мене в Інтернеті й питати, чи писатиму я ще. Тоді я спитала у відповідь, що саме їм хотілося б почитати. Виявилося, що практично всі хочуть читати «історії, які колись можливо відбулись,тобто пригоди, але більш реальні, і смішні твори», як висловилась одна дівчинка. Власне, щось таке веселе я і сама була б не проти написати ще. Тож над цим зараз і працюю. Узагалі мені хотілося б спробувати себе у різних родах і жанрах літератури, можливо поекспериментувати, але про це зарано говорити конкретно.
 
— Олю, твоя «Ксеня – неперевершена фантазерка» (ст..1), а ти? Про що мрієш ти?
 
— У дитинстві, у тому віці, коли всі діти вибирають собі майбутні професії, я хотіла стати письменницею. Отже, можна сказати, що одна мрія збулась. Крім цього, я з дитинства мірю стрибнути з парашутом, але це не можна зробити до того, як тобі виповниться 18. Коли я досягну повноліття, обов’язково здійсню і цю мрію!
 
— Дякую за теплу розмову! Зичимо тобі реалізації усіх своїх задумів і щиро бажаємо успіхів твоїй книжці!
 
— Дякую і вам! Дуже вдячна за цікаві запитання:)
 
Блог Казкарка
 
 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage