Сергій Жадан: Ніколи не ставився до літератури, як до альпінізму чи спорту
Тетяна Терен, фото Олександра Хоменка. УП.Культура
На початку грудня у "Видавництві Старого Лева" вийдуть друком дві книги інтерв’ю з сучасними українськими письменниками, записаними журналісткою Тетяною Терен в рамках проекту "RECвізити. Антологія письменницьких голосів".
Двадцять героїв цього двокнижжя відверто і щиро розповідають про своїх батьків, місця народження і сім’ю, згадують учителів і колег, діляться письменницькими секретами, розмірковують про любов, віру і сенс життя.
У першій книзі проекту "звучать" голоси Юрія Андруховича, Віри Вовк, Лесі Ворониної, Василя Голобородька, Лариси Денисенко, Анатолія Дімарова, Івана Дзюби, Івана Драча, Сергія Жадана та Оксани Забужко. До другої книги ввійшли розмови з Юрієм Іздриком, Ігорем Калинцем, Маріанною Кіяновською, Іваном Малковичем, Юрієм Мушкетиком, Дмитром Павличком, Галиною Пагутяк, Тарасом Прохаськом, Ірен Роздобудько та Юрієм Щербаком.
"Це проект про покоління і неперервність літературного процесу", — пояснює Тетяна Терен.
За задумом авторки, у друкованій версії інтерв’ю не подаються запитання журналіста, лише голоси героїв. Книги будуть проілюстровані світлинами київського фотографа Олександра Хоменка.
"УП.Культура" публікує скорочену версію розмови з письменником Сергієм Жаданом, яка ввійшла до першої книги проекту "RECвізити".
Іноді я думаю, що причина його успішності – в умінні бути відкритим і уважним.
Андрій Бондар недарма називає Сергія Жадана "Моцартом людської комунікації": Сергій знайомий з безліччю літераторів, музикантів, режисерів і художників, завдяки чому долучається до різних міжмистецьких проектів та організації концертів і фестивалів, і так само він – найзатребуваніший письменник у наших медіа.
Жадан дуже рідко відмовляється від інтерв’ю. Принаймні я зіткнулася з цим лише одного разу – на початку нашої розмови Сергій по телефону пояснює німецькому кореспондентові, що в цей момент не зможе з ним поговорити, оскільки має інше інтерв’ю. І це насправді не полегшує, а навіть ускладнює роботу журналіста, бо, схоже, немає тем, на які Жадан би ще не говорив.
Але при цьому за тридцять хвилин він встигає сказати стільки, як інші його колеги за три години. Він застібається на всі ґудзики, коли його запитуєш про родину, і готовий говорити про найдрібніші деталі, які стосуються його текстів. Він не розкриє вам душу, якщо ви запитаєте про дітей чи Бога, але з радістю покаже свої записники з недописаними віршами.
Ви легко зможете вирізнити стиль його прози чи публіцистики, ритм, в якому він читає вірші, настрій його текстів, потенційних прототипів його героїв, декорації майбутніх історій...
Щоби охопити історію самого Жадана, потрібно побачити повні зали людей, які приходять послухати його поезію чи пісні гурту "Собаки в космосі", стати свідком того, як у кінотеатрі під час перегляду "Поводиря" Олеся Саніна глядачі радісно вигукують "О, це ж Жадан!", угледіти його на котрійсь із харківських вулиць або в котрійсь із кав’ярень і попросити разом сфотографуватися (чи взяти автограф, чи порадитися з приводу теми дипломної, чи запитати, над чим тепер працює).
І, звісно, читати його тексти – як одну цілісну книжку, яку він пише все життя, додаючи до неї нові поетичні і прозові розділи.
Якби мій тато мав рок-групу, я не впевнений, що ходив би на його концерти
***
Весь час мій, тому я можу його структурувати, як мені хочеться. Для мене життя – це коротка дистанція. Я чудово пам’ятаю старт і вже доволі недвозначно помічаю фініш. Насправді життя дуже коротке.
Час настільки густий і щільний, що можна навіть сказати – матеріальний. Ти відчуваєш, як він просто протікає крізь пальці.
В мене ніколи не було ілюзій, що до моїх сорока років мине століття. Я завжди доволі об’єктивно відчував час.
***
Я зазвичай не займаюся якимись саморефлексіями і не роздумую про себе: а яка я людина? а чим я займаюся? Мені здається, що якась надмірна увага до самого себе виглядає дещо дивно.
Усі фото Олександра Хоменка
Точно можу про себе сказати, що мені важко лишатися вдома. За якийсь час я починаю відчувати брак енергії. Дорога мені цікава тим, що вона дозволяє тобі автоматично все міняти – настрій, ритм, графік, рід занять.
Сідаючи в потяг чи заходячи в термінал, ти знаєш, що зараз усе зміниться і ти не зможеш далі сидіти і ні на кого не звертати увагу. В дорозі завжди є певна інтрига. Ти ніколи не можеш передбачити, як усе відбуватиметься.
***
Навряд чи про мене можна сказати "людина Донбасу". Взагалі не розумію цього словосполучення. Я знаю так багато різних донбасівців, що, якщо їх посадити в одній кімнаті, ніколи не подумаєш, що вони з одного регіону.
Донбас – це такий казан, в який звозилися, зселялися надзвичайно різні люди – з різних регіонів, з різними ідеями, бажаннями, темпераментами і характерами. Відповідно, це дійсно така гримуча суміш.
***
У дитинстві навколо мене всі говорили суржиком – основа була українською, але з рясними вкрапленнями російської мови. Якщо ти переходив на чисту українську, це викликало певне занепокоєння серед тих, хто тебе оточував. Але коли хтось говорив російською, з нього теж сміялися.
Мене насправді суржик страшенно бісить, бо це, на мій погляд, свідчить про мовну нестійкість і так само – про невпевненість, роздвоєність людей, які ним спілкуються. Мовна невизначеність є ознакою певного порубіжного стану, і він не лише суто географічний чи політичний, а так само емоційний і психологічний.
На початку 90-х я говорив у Харкові російською мовою. Доволі важко було себе примусити перейти на українську, коли всі навколо агресивно реагували на твою мову. В якийсь момент потрібно було зробити такий психологічний крок – і тоді все стало на свої місця. Коли ти починаєш говорити природно, недемонстративно, люди це розуміють.
***
Я був звичайною дитиною, хіба що, на відміну від однокласників, багато читав. Це не викликало якихось суперечностей, навпаки, я мав перевагу, бо в мене завжди можна було про щось запитати.
Найбільшою травмою мого дитинства був дефіцит книжок, їх просто дуже важко було дістати, доводилося записуватися в якісь черги. Тепер це так по-дурному і неправдоподібно виглядає, що навіть важко пояснити, які емоції тебе переповнювали в дитинстві.
Я пам’ятаю, коли мені мама приносила "Трьох мушкетерів" чи "Робінзона Крузо", це було моє маленьке свято. Тоді я читав Гоголя, Шевченка. У старших класах у моєму житті з’явилася поезія шістдесятників Стуса, Симоненка, Костенко...
***
Я – сільська дитина, народився і виріс на хуторі, тому сільська культура мені близька. В мене дитинство пов’язане зі світлом, сонцем, теплом і радістю. В "Anarchy in the UKR" багато про це йдеться. Там є розділ "Мої 80-ті".
Мені не подобаються якісь такі літературні кліше – "згадую дитинство", але я там дійсно про свого батька багато пишу, про ті обставини, в яких жили мої родичі. Мені здається, що це найсвітліше і найтепліше, що я написав.
***
Дуже люблю своїх батьків, але зовсім не вмію і не люблю про них розповідати. Загалом, не люблю виносити на публіку свою родину і своїх дітей. Думаю, батькам би хотілося, щоби я був більше до них прив’язаний. Я насправді не дуже прив’язуюся до людей, навіть до рідних, тому, звичайно, в них є до мене ряд претензій.
Виховуючи своїх дітей, я не вдаюся до якихось педагогічних концепцій, попри те, що навчався в педагогічному. Немає в мене таких думок, що ось це треба вкладати, цього позбавляти, від цього обороняти. Головне – щоб людина росла доброю і налаштованою на відкриття світу. Щоби вона любила якомога більше речей у цьому житті. Щоби вона взагалі любила життя.
Зі старшим сином Іваном у мене дружні стосунки. Позавчора він приходив до мене на концерт. Я не впевнений, що він читає мої книжки, а прихід на концерт – це скоріше жест ввічливості. Але це нормально.
Якби мій тато мав рок-групу, я теж не впевнений, що ходив би на його концерти. Мої батьки не були на жодному моєму заході. На презентації у Старобільську я їх теж не запрошував.
Література 20-30-х – не найгірший контекст, з якого можна було виростати
***
У Ворошиловградській області наприкінці 80-х було доволі стрьомно розвішувати українські прапори, але мені з друзями здавалося, що так і має бути. В шістнадцять років тобі, звісно, хочеться займатися "революційною діяльністю".
Мені дуже не подобається термін "українськість". Він передбачає якусь окремішність, наявність певних рис, характеристик і чеснот. Але такі речі, умовно кажучи, пов’язані з прийняттям тієї ж таки української мови, культури чи політики, мені, безперечно, прищеплювала тітка Олександра Ковальова.
Я приїжджав до неї ще у шкільні роки до Харкова і був свідком перших демократичних зрушень у місті, зародження середовища, яке виступало проти компартії, читав про це у самвидавних газетах, підпільних збірниках чи летючках, роздрукованих у Прибалтиці і нелегально привезених у Харків.
***
Якби я поїхав навчатися не в Харків, а в Луганськ, усе було б інакше. Цілком можливо, що набагато краще і цікавіше.
Безперечно, чимало речей у твоєму житті залежать від знайомств із конкретними людьми та конкретним середовищем. На початку 90-х місто було куди депресивнішим, ніж сьогодні. Совковий спадок, соціальні й політичні зміни, економічні кризи – все це позначалося на атмосфері, характерах людей і житті Харкова.
Я приїхав до міста 1991 року й відразу ж почав спілкуватися з представниками літературно-політичного середовища. Пам’ятаю виступи в Харкові Бориса Чичибабіна, Василя Борового, Степана Сапеляка – вони з їхнім табірним минулим були для нас представниками зовсім іншого світу.
Згодом я познайомився з художником Валером Бондарем, який багато чого розставив по місцях у моїй голові. Я побачив, що можна займатися мистецтвом і не бути представником ґетто, навпаки, почуватися досить комфортно в урбаністичному середовищі.
Це був для мене зовсім інший типаж "українства", якщо сказати так пафосно. Я завжди говорю, що він – мій учитель, мабуть, так і є. Він пояснював мені, як можна поєднувати речі герметичні з речами більш масовими, національну складову – з, умовно кажучи, космополітичною. І перш за все – як можна лишатися собою у цьому світі, але разом з тим не бути чужим людям.
Це, зокрема, стосувалося і мови. Для Валера це взагалі був такий другорядний момент – він природно ковзав з мови на мову, багато всього знав, багато читав.
***
Харків – багатошарове місто. У ньому є місця, знакові для тих, хто цікавиться українською літературою і так само – російською чи радянською.
Я розумію, що для одних будинок Еллана-Блакитного – це якась сакральна місцина, до якої варто просто приходити, щоб постояти поруч, а для інших він нічого не значить. У таких випадках почуваєшся страшенно скривдженим.
Свою приватну харківську топоніміку я описав у "Месопотамії". Мені хотілося зробити книгу про харківські місця, які я найбільше люблю. Мова передовсім про Нагірний район – кілька кварталів у старому центрі.
Це той Харків, який я знаю і який насамперед у мене й асоціюється з містом. Тобто не площа Свободи, не Держпром, не університет, не заводи, не спальники, а оці кілька вуличок, серед яких я живу.
***
Українські школярі, які закінчили школу 1991 року, вже були знайомі з терміном "Розстріляне Відродження", вже тримали в руках і книги Хвильового, і Куліша, але, так чи інакше, це була просто література, яку тобі пропонували у школі.
Натомість, коли ти приходиш у Літературний музей і тримаєш у руках журнал "Нова ґенерація" або оригінально видані книжки того ж Хвильового, чи Семенка, чи Свідзінського, абсолютно інакше все це починаєш сприймати. Це ж не просто був запах паперу, це був запах історії!
І всі ті речі раптом стають для тебе дуже особистісними і переходять з категорії "історія літератури" в категорію "література". Безперечно, ми всі захоплювалися цими іменами, цим періодом, досліджували його, писали про нього, та й узагалі – для нас то були декорації, серед яких ми почали існувати.
Ідучи вулицею, ми завжди пам’ятали, хто з письменників в якому будинку жив, працював чи зупинявся. Все це було частиною нашої персональної історії. І мені здається, що література 20-30-х – не найгірший у цьому плані контекст, з якого можна було виростати.
***
Безперечно, всі ті фестивалі, які ми з друзями робили в Харкові, – це таке культуртрегерство, коли ти, усвідомлюючи нестачу чогось, намагаєшся її чимось заповнити.
Пригадую, як "Червона фіра" (об’єднання поетів, що сформувалося 1993 р. при Харківському педагогічному університеті ім. Г. Сковороди, до якого ввійшли Ростислав Мельників, Сергій Жадан та Ігор Пилипчук. – Авт.) організовувала "Авангард-фест". До того ми побували в Києві і Львові на якихось вечорах, фестивалях, на тому ж "Вивиху" побачили натовпи людей, які приходили слухати поетів чи рок-музикантів, і нам дуже захотілося зробити щось подібне в Харкові.
Валер Бондар нам підказав назву – він узагалі багато всього підказував і робив це дуже коректно: кидав якусь фразу, ми її підхоплювали і через день уже думали, що вона наша.
Цей фестиваль ми робили кілька років поспіль – уперше це було 1994 року на подвір’ї Літмузею. Він був доволі банальний, але на нього прийшло близько ста людей, а тоді це був неабиякий успіх.
Ми запрошували письменників і музикантів – кого могли й наскільки вистачало наших організаторських здібностей і фінансових ресурсів. Але для Харкова це все одно було щось таке свіже, бо нічого подібного до того не робили.
Насправді це була така спроба вибудувати середовище довкола себе, коли тобі бракувало не лише якихось текстів, які ти намагався написати, але й слухачів, які могли їх почути.
Люблю поезію, яка не просто є емоційною імпровізацією, а має структуру, коли в автора є не лише серце, але й розум
***
Я не пам’ятаю, що мене спонукало написати перший вірш. Я був у третьому класі й одразу взявся за написання поетичного циклу.
Чому пишуть вірші? Тому що є бажання їх написати, а вже потім ти собі вигадуєш якісь поштовхи, імпульси, історії... Відчуття, що я стану письменником, у мене не було, але мені завжди подобалося писати.
Перша моя публікація з’явилася, здається, в дитячому журналі "Соняшник", який виходив у Рівному.
Я закінчував школу і брав участь у Всеукраїнській олімпіаді з української мови і літератури, на якій познайомився з живими рівненськими письменниками. Я їм надіслав якісь свої вірші – їх тоді в мене було близько десяти, – й один вони надрукували.
***
Я люблю одних поетів, а навчався в інших. Мої улюблені поети, на моє переконання, на мене як на поета жодним чином не вплинули.
Той-таки Семенко, скажімо, або російські футуристи, які для мене були дуже важливими. Це такий дивний процес, який я не можу пояснити. Вчився я на поезії шістдесятників, на віршах поетів 20-30-х років – Плужника, Антонича...
Звісно, вплинули вісімдесятники. Це були живі поети, які писали в один з тобою час і які натоді справді були "на хвилі" – тоді вийшли, мабуть, найкращі їхні книжки – в Герасим’юка, Неборака, Римарука, Андруховича, Малковича, Ірванця. Саме вони багато в чому визначали те, що ми, молодші, починали писати.
***
У мене є самвидавна книжка "Рожевий дегенерат", в якій зазначене місце друку – хутір Бондарів. Я мав там знайомого вчителя інформатики, в якого в кабінеті стояло штук п’ять струменевих принтерів – вони з таким противним гудінням друкували.
Той учитель був великим адептом моєї "творчості" і запропонував зробити мені книжку. Ми з ним сто примірників моєї першої збірки друкували десь тиждень. У ній було тридцять дві сторінки.
***
Перші збірки видавати було дуже складно. Я пам’ятаю ті два-три роки, коли всі "червонофірівці" вже мали якісь доробки і намагалися видати їх, але на початку 90-х книговидання в Україні просто померло. Пригадую, як час від часу з’являлися варіанти, хтось обнадіював, ми весь час були в передчутті, що ось-ось отримаємо власну книжку.
"Мої улюблені поети, на моє переконання, на мене як на поета жодним чином не вплинули"
В моєму випадку все сталося досить спонтанно. Я надіслав один і той самий рукопис на два літературні конкурси, що було таким трохи шарлатанством. У результаті я переміг і в конкурсі видавництва "Смолоскип", і на "Гранослові". Так вийшли мої дві збірки "Цитатник" і "Генерал Юда", які великою мірою дублюють одна одну, хоча я спробував щось розвести, щось дописати.
Відчував себе тоді дуже крутим поетом – у мене ж дві книжки! Але виявилося, що це нічого не значить, і вже наступну збірку було знову дуже складно видати.
Та наступна моя книга взагалі дуже дивна. "Пепсі" вийшла під однією обкладинкою з книгою уже тепер покійного Вальтера Загорки – чеського автора, який жив у Нюрнбергу. Він фінансував це видання, в якому були вміщені тексти двох таких різних авторів. Але книжка вийшла – і Вальтер приїздив до Харкова, а я їздив до Нюрнберга.
А потім з’явилися вже незалежні видавництва – "Кальварія", "Фоліо" – і все змінилося докорінно.
***
Написання віршів важко запрограмувати. Можна сісти й написати вірш одразу – майже без жодних правок. А бувають тексти, які пишуться два-три роки.
Різниця між прозою та віршами полягає в тому, що проза – це все-таки виробничий процес. Ти ставиш перед собою завдання щось написати, визначаєш обсяг, форму й терміни. І навіть якщо в тебе щось не виходить, ти намагаєшся не вибиватися з ритму.
А вірші привабливі своєю необов’язковістю. Ти ж нікому не обіцяєш щодня писати новий вірш чи створити за рік, скажімо, п’ятдесят поезій – пишеш стільки, скільки тобі хочеться.
І оця нераціональність, необов’язковість, як це не парадоксально, часто є чинником, який спонукає до роботи. Якщо я нікому нічого не винен, значить, я можу це зробити. Якщо ж у мене не вийде, добре, вийде завтра.
***
Вірш "Сніг" ("І вже коли ти спиш, починається сніг...") я писав кілька років. Спочатку в мене виникла ідея – написати про те, як сніг входить у місто, спробувати через якісь урбаністичні ознаки показати зміну стану – не лише міста, бо воно тут як певна метафора, але й людини, коли в неї входить любов.
Мені якраз хотілося передати цей рух від передмість до центру – серця. Завжди цікаво з такими речами працювати. Я, загалом, люблю поезію, яка не просто є якоюсь емоційною імпровізацією, а має структуру, коли ти розумієш, що в автора є не лише серце, але й розум.
***
Для мене поезія – це, перш за все, гра в якісь інтерпретації і наслідування. Мені страшенно цікаво вести постійний діалог з віршами, які я люблю.
Тому здебільшого мої тексти – це відбитки чи перемальовки того, що було написано раніше. Я не говорю про калькування чи повторення, скоріше навпаки: ти береш схему, виймаєш з неї якийсь елемент і далі вже навколо нього створюєш свій текст.
Мені цікава присутність у сучасних віршах поетичної традиції. Нещодавно спіймав себе на думці, що я поезію не так читаю, як перечитую – передовсім те, що читав десять-п’ятнадцять років тому.
З одного боку, це страшенно обмежує, тому що ти для себе вже щось збудував і будувати нове не маєш особливо ні часу, ні бажання. А з іншого – якщо це далі лишається для тебе чимось конструктивним, якщо ти далі щось можеш із цього робити, то чому ні?
Мені нецікаво просто розповісти історію людини. Куди важливіше, як у цій історії вона себе виявила і чому саме така історія трапилася
***
Я постійно стикаюся з тим, що може проникнути в мої тексти. Мене це не втомлює, бо саме так сфокусована моя увага. Є така певна шкідлива звичка – розглядати світ як літературну декорацію, а людей, з якими говориш, – як повноцінних літературних персонажів.
Але це найменшою мірою стосується того, що нині відбувається в Україні, і тих ситуацій, людей, з якими я стикаюся під час поїздок на схід. Почуте і побачене там потенційно є унікальним і безпрецедентним літературним матеріалом, та він не вартий того, щоби все це відбувалося в реальному житті.
Пригадую, як ми виїжджали з Трьохізбенки під час обстрілу села росіянами і назустріч нам їхала "копійка" з місцевими, на даху якої була прив’язана домовина. Ти відразу розумієш, що це зав’язка роману – ти вгадуєш контекст, який за цим стоїть, що це за люди, чому вони повертаються, де цю домовину купили... Такі речі навіть вигадувати не хочеться.
***
Починаючи з кінця 90-х, я намагався писати прозові тексти. Як завжди, коли пишеш першу прозу, відразу хочеться створити грубий роман, в якому ти означиш усі проблеми, даси відповіді на всі питання і врятуєш людство. Моя перша спроба закінчилася повним провалом.
Але згодом, коли на початку 2000-х я жив дев’ять місяців у Відні, знову взявся за прозу. Так народилася книжка "Біґ Мак". Це якраз був найоптимальніший на той час для мене формат – короткі тексти про речі, які я намагався тоді зрозуміти. З одного боку, речі дуже прості, якісь побутові, але разом з тим я намагаюся у простоті знайти універсальні коди.
***
Якщо ти працюєш над великою прозою, дуже важливо писати постійно. Потрібна примусова праця за робочим столом, тому що інакше ти не напишеш книгу.
Набити двісті сторінок на клавіатурі – це важка фізична робота, фактично те ж саме, що стояти на заводі за верстатом і які-небудь форми виготовляти.
З одного боку, ти намагаєшся, щоб це не було механічно, щоб це приносило радість і задоволення. З іншого – іноді доводиться себе примушувати, коли якийсь внутрішній голос говорить: ні, не можна пропускати цілий день, не можна втрачати час – вставай і пиши!
Так писання з якогось хобі, захоплення перетворюється на таку-от роботу. Але задоволення від тексту, який ти написав і який тобі самому подобається, мало з чим можна порівняти.
***
Мені свого часу Юрко Покальчук дав пораду, що, коли берешся за роман, маєш уже на початку знати, чим він закінчиться. Це дуже важлива думка, тому що мова йде про структуровану річ, в якій є сюжет, якісь персонажі, які з’являються, зникають.
Відпустивши всі мовні стихії і своїх героїв, потім важко у все це знову зануритися. Написання роману – це досить химерне заняття, бо ти маєш тримати в голові безліч голосів і проживати разом з героями всі ситуації, в які вони потрапляють.
***
Зазвичай герої моїх книжок подібні за психотипом. Вони намагаються щось знайти, розв’язати низку проблем. Багато хто з читачів і критиків помічає в моїх героях лише суто візуальні речі – що це якісь марґінали, асоціальні типи.
Але це давно вже не відповідає дійсності, бо серед героїв "Месопотамії" купа клерків, бізнесменів – людей цілком заможних і нібито, на перший погляд, соціально реалізованих. Натомість у їхньому серці є певна гризота, яку вони намагаються якось подолати, є той вогонь, який вони прагнуть або розпалити ще більше, або загасити.
Якщо ж говорити про подібність моїх жіночих образів, то слід мати на увазі, що всі вони виписані одним чоловіком. Так чи інакше, в мене є своє відчуття жіночності і навряд чи воно радикально змінилося протягом декількох років.
Я пишу про те, що мені цікаво, а цікавить мене не так багато речей. Мене цікавить присутність ірраціональності в побуті, житті, стосунках. Присутність бажання вийти поза межі, діяти проти правил. Мені цікаві загострені ситуації, коли людина раптом виявляє себе через дії, заяви, вчинки.
І так само мені нецікаво просто розповісти історію людини. Куди важливіше, як у цій історії вона себе виявила і чому саме така історія трапилася.
***
Проблема, як передати мову міських персонажів українською, нікуди не зникла. Середовища, які мене цікавлять, переважно російськомовні, тому відразу ж виникає умовність усього написаного, оце відчуття, що репліки персонажів перекладені з російської на українську.
Хтось це розуміє, а багато хто думає, що я намагаюся викривити дійсність. Насправді ж я свідомо роблю переклад, але це те, з чим теж цікаво працювати.
***
Всі християнські алюзії в моїх текстах – це вільний переказ своїми словами головних історій Нового Заповіту. Мені насправді дуже цікаво провокувати читача на впізнавання цих прихованих смислів.
Сюжети зі Старого і Нового Заповітів настільки універсальні, що достатньо якогось легкого натяку, щоби читач одразу відчув контекст і прийняв ці правила гри.
Коли ж він не помічає ці підтексти, я почуваюся розчаровано. Виходить, або читач не дуже хороший, або ж – у більшості випадків – ти не дуже хороший письменник, якщо якісь елементарні речі у твоїх текстах людина не може зрозуміти.
Але та ж "Месопотамія" зроблена спеціально з такими внутрішніми пастками, через які її дуже легко можна прочитати як збірку любовних історій з банальним сюжетом. Тому багато хто думає, що це така проста лірична книжка про стосунки чоловіків і жінок. Хоча спеціальні маркери в ній не аж такі зашифровані і складні.
Мені нецікаво займатися якоюсь герменевтикою чи все завуальовувати таким чином, щоб читач мучився, читаючи мою книгу. Там усе лежить на поверхні, варто просто до цього прочитати якийсь десяток-другий книжок.
***
Я насправді відчуваю, що творчо рухаюся, але це не є рух, скажімо, вгору. Я ніколи не ставився до літератури, як до альпінізму чи спорту, і не вважав, що кожна наступна книжка має бути кардинально інакшою, ніж попередня.
Те, що це може набридати читачам і критикам, я чудово розумію. Але доки я переконаний, що займаюся своєю роботою щиро, мене все влаштовує.
Повний варіант інтерв’ю читайте у першій частині проекту "RECвізити. Антологія письменницьких голосів". Авторка висловлює вдячність за допомогу в проведенні інтерв'ю кнайп-клубу "Купідон".
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно