Збірка оповідань Іди Фінк «Сад відпливає» розповідає про Голокост зовсім не так, як ми звикли про нього чути. У цих текстах навіть слова такого немає, бо тоді його ще не придумали. Але є страх і безвихідь приречених людей. Є буденність і жах того, що відбувалося на наших із вами землях.

Про це, а також про саму письменницю та її книги розмовляли перекладачка творів Іди Фінк Наталка Римська і літературознавець Остап Сливинський у прямому ефірі на Facebook-сторінці «Видавництва Старого Лева». Запрошуємо вас переглянути відеозапис обговорення нового видання, а також почитати деякі найцікавіші думки з розмови.

 

ПРО ЗНАЙОМСТВО З ТВОРЧІСТЮ ІДИ ФІНК

Наталка Римська: Мабуть, змушена буду повторюватися, тому що до Іди Фінк я прийшла через стипендію «Gaude Polonia», яку я виграла у 2004 році, і це дало мені змогу пів року провести у Варшаві й спілкуватися з найкращими перекладачами, редакторами. Також я ходила як вільна слухачка цілий семестр на курс сучасної польської літератури на полоністиці у Варшавському університеті. І на другий курс тієї ж викладачки, який називався «Тема Голокосту у польській і зарубіжній літературі». У 2004 році сама назва такого курсу для мене була відкриттям. Ми ж були останнім радянським випуском. Я закінчувала університет у далекому 1991 році. Тобто ми закінчили навчання, а тоді стався путч. І Україна здобула незалежність. Тож, мабуть, це має пояснити, що я належу до того покоління, яке усю нашу історію, усі ці контексти відкривало вже самостійно, після університету. Я не мала шансу ані в школі, ані в університеті довідатися щось про цей польско-українсько-німецько-австрійсько-вірменський контекст Галичини. Нам вклали в голову кілька схем, кілька формулок, що прийшли добрі совєти в 39-му і визволили нас від злих поляків, польських пані. І ми, о жах, з цим вийшли з університету! Я, звичайно, перебільшую, тому що все-таки ми щось читали і хотіли знати, але загалом схема виглядала саме так.

Тож коли я потрапила до Варшави, то раптом відкрила масу авторів, які народилися на Галичині, а я про них нічого не знала. Як виявилося, вони записали ту Галичину, записали життя в міжвоєнний період, і це перегукувалося із тим, що я чула від мого найстаршого покоління родині. Тобто я відкривала для себе цілий світ. [...]

Отже, так я відкрила й Іду Фінк. По-перше, що така письменниця існує. По-друге, що вона походить зі Збаража. А по-третє, що вона також пов’язана зі Львовом, бо навчалася у Львівській консерваторії. Вона хотіла пов’язати своє життя з музикою, але війна перервала їй навчання. Потім грала вже в Ізраїлі. Вдома музикувала досить часто, це була важлива частина її життя. До смерті чоловіка Бруно Фінка. А після його смерті — це я знаю від доньки Іди Мірі Наґлер — вона уже не сіла за інструмент.

Отож я почала читати її тексти, і вони мене поглинули. Я зрозуміла, що це надзвичайно сильна література. Минуло досить багато часу, відколи я читала їх, бо до перекладу теж мусила дозріти, а тема Голокосту була мені взагалі невідома. Те, що Голокост відбувався на наших теренах, я розуміла. Але раптом пов’язати це з такими вже конкретними місцями у Львові чи в Збаражі, для мене виявилося непросто. Тому минуло справді трохи часу, поки я взялася за переклад «Подорожі», а потім вже й оповідань.

Але, знову ж таки, це такого типу література, така письменниця і такий стиль письма, який просто забирає тебе зі собою і не відпускає. Ти розумієш, що це обов'язково треба перекласти. Що це важливо для Львова, для Галичини і Поділля. Тому що це про нас. Це історія наших теренів. Історія Збаража і Львова. І неможливо цим не ділитися. Я прочитала твори Фінк мовою оригіналу, але багато людей не можуть читати польською, тож треба удоступнити їх для українських читачів. Кілька таких простих тез привели до того, що маємо «Подорож» і «Сад відпливає» українською. Завдяки, звичайно, «Видавництву Старого Лева», яке ці книги видало.

 

ПРО УНІКАЛЬНІСТЬ ПИСЬМЕННИЦІ

Наталка Римська: Мені видається, що жіночих записів Голокосту є значно менше, ніж чоловічих. І тим ціннішим є літературний спадок Іди Фінк. Але саме з її текстів я зрозуміла, як виглядала повсякденність Голокосту. Тому що статистика, всі страшні цифри, ці мільйони загиблих у таборах смерті чи від куль на теренах сучасної України — в Бабиному Яру та інших місцях. Коли я читаю ці дані, вони якось не зачіпають мене так глибоко. Я розумію, що це страшна трагедія, що жахливо те, що людство допустило таке. Але коли я беру тексти Іди Фінк, то раптом поринаю у той світ. І розумію: те, що після війни було названо Голокостом або Шоа, воно відбувалося саме так, на вуличках того Збаража чи, наприклад, Львова. Бо ж кілька оповідань, зокрема «Зиґмонд» та «Аліна і її невдача» цілком відбуваються у Львові. На львівських вулицях. Cаме Іда Фінк могла мені це відкрити і пояснити. Вона взяла на себе досить важку працю — повернутися у той час, коли ще не було мови, аби описати те, що відбувається. У її текстах ми не знайдемо ані слова «Голокост», ані слова «Шоа», бо ці слова з'явилися вже після війни. Люди у Збаражі та Львові у 1941 році не знали цих слів. Але з ними відбувалося те, що відбувалося. Світ, у якому вони виросли і жили, раптом завалився. Євреї як група раптом були виключені із якихось правил людського співжиття. Їх перестали вважати за людей, їх призначили на знищення. А як це описати? Як це взагалі зрозуміти і пояснити собі? Це той час, коли немає мови. І в Іди, як на мене, цей стан чудово переданий. Описати те, для чого ще немає мови. Це просто неймовірно!

Також, може випереджаючи питання, скажу, що всі тексти Іди Фінк базовані на документальних історіях. І водночас вони читаються як література — бо це і є дуже доброю і високою літературою. До речі, на зустрічі зі студентами і викладачами кафедри історії і теорії літератури в Тернопільському педагогічному університеті після того, як я прочитала оповідання «Вар’ят», мені сказали, що це нагадує Стефаника. І я погодилася. Ніколи не порівнювала Іду зі Стефаником, але цей стиль, оця стисненість і ощадливість справді дає підставу порівнювати. Зрозуміло, що це різні часи, теми і контексти, але в них є спільна дисципліна слова.

Отож, тексти Іди Фінк базовані на історіях, котрі вона знала. «Подорож» — це історія самої Іди та її молодшої сестри Ельжбети. А «Сад відпливає» — це історії, які їй вдалося позбирати вже після війни. Історії загибелі її світу: родичів, знайомих. Наприклад, тут є тітка Юлія, якій присвячено щонайменше два оповідання, зокрема «Трудні повернення Юлії». Натан і Давид — це її кузени, сини Юлії. Тобто все це реальні люди. [...] Іда почала писати уже доволі пізно, коли їй було 60 років. Тобто всі ці історії вона так перетворила в собі, що вони стали універсальними. Коли читаєш ці оповідання чи роман, ти це виглядає, як опис людини в межовій ситуації. Коли в багатьох моментах ти на волосинці між життям і смертю. На жаль, це ситуація універсальна. Ми тепер маємо війну на території України. І, можливо, для багатьох людей легше буде зрозуміти чи порадити собі, коли вони читатимуть тексти Іди. Ця щоденність і зміна — коли твій дім перестає бути твоїм домом, а стає місцем загибелі — вони зрозумілі зараз багатьом українцям. Тобто, знову ж таки, з одного боку, це реальні історії, а з іншого — високого класу література, яка говорить про людину універсальною мовою. Саме тому Іда Фінк є дуже важливою і дуже нашою. Саме тому варто читати і поширювати знання про неї.

 

ПРО НЕДОМОВЛЕНОСТІ В ОПОВІДАННЯХ

Остап Сливинський: Там є деякі справді загадкові моменти, які Іда Фінк не намагається якось тлумачити і пояснювати. Вона не вдається в сумнівні психологічні розважання, які би стосувалися пошуку мотивації героїв. Один із епізодів пов'язаний з її кузеном Давидом. Його по суті ледь не врятував знайомий, завівши до свого помешкання і заховавши в кімнаті й наказавши зачинитися зсередини. Але щось все одно вигнало Давида на ту площу. Власне, що ж саме? Таке враження, що це якийсь фанатичний потяг. Принаймні, зараз нам так здається. Але які були справжні мотивації? Ми цього не знаємо і ніколи не дізнаємося. Ось що дуже вражає. Ми ніколи не будемо знати, що саме вмотивувало конкретного хлопчика чи юнака вийти з більш-менш безпечної схованки і піти практично на смерть. Спершу він може й не розумів, що на смерть, але потім цілком все усвідомлював. І не зупинився.

 

ПРО ОСОБЛИВІСТЬ ПЕРЕКЛАДУ

Наталка Римська: Найбільші складнощі виникали через надзвичайну емоційну згущеність. Загалом мова Іди Фінк не є ускладненою. Із її польською не виникає жодних проблем — прості речення без складнощів. Але я повинна була робити перерви, тому що не могла пройти цей текст рівним кроком. Мені видається, що при перекладі оповідань я робила більше перерв, тому що це окремі історії. Це або історії загибелі, або історії порятунку до наступного разу. Десь вона так це й сформулювала. Ти розумієш весь контекст, і ці історії тебе якось дуже глибоко зачіпають. Ти знову відкриваєш цю буденність Голокосту, яка найбільше жахає.