Розмова про важливе: які переклади читати на Book Forum
Графічні романи, sci-fi, магічний реалізм і сучасні закордонні автори цього року заполонили український ринок перекладів. Видавництва продовжують створювати свої унікальні серії: дехто надає перевагу перекладанню бестселерів і нетлінної класики, а хтось заглиблюється в нішеву жанрову літературу. Ми склали короткий гід про найважливіші нові переклади, щоб ваш рюкзак не розірвався від придбаних книжок після 25-го Book Forum.
Марія Бліндюк; Читати повний текст на сайті Читомо; чільне фото - Katy Belcher
Маржан Сатрапі. Персеполіс
Переклад з французької Оксани Макарової. – Київ: Видавництво, 2018. – 352 с.
Переклад графічних романів в Україні набирає обертів. Цього разу це надзвичайно важливий для літератури «Персеполіс», в якому Маржан Сатрапі розповідає про революцію в Ірані, про те, чим обернулася війна, й про досвід дорослішання.
Маржан із книжки є alter ego авторки. Дівчина росте в сім’ї з широкими поглядами на світ, а її рідні підтримують революцію. Тож з одного боку вона має шанси вирости неупередженою, а з іншого – вже з малого віку пізнає смерть близьких і тортури над ними. У графічній новелі згадуються дитячі прояви жорстокості в школі, неприйняття правил і бездумне повторення дітьми слів дорослих. Героїня звинувачує в усіх жахах на батьківщині передусім скутість її громадян і суворість законів.
Згодом 14-річна Маржан емігрує до Франції, де зіштовхнеться з омріяною свободою, проте, виявить, що її надмір призводить до хаосу. Тож Маржан скрізь відчуває самотність. Окрім того, що оповідачка використовує просту мову (тим зрозумілішими читачеві стають усі конфлікти), графіка «Персеполісу» також примітизована: складається враження, що весь роман укладений дитиною, завдяки чому зростає рівень довіри до історії.
Згодом дівчина повернеться на батьківщину, де вона так само почуватиметься чужинкою: у Європі вона була заручницею традицій, а вдома прагне до свободи волевиявлення.
Авторка намагається розібратися з проблемами минулого: особистісними, соціальними й політичними – це поєднання не є випадковим.
Роблячи екскурс у політологію, філософію, гендерні питання; переживаючи особистісну сексуальну революцію; а також відповідаючи на питання, які ви навіть не подумали б ставити, Маржан Сатрапі створює надважливу книжку.
Головна героїня в’язне в пошуках самоідентифікації, прийнятті свого тіла, формулюванні власних переконань. Читачі неодноразово ловитимуть себе на незгоді з дівчиною, ба навіть обурюватимуться через її думки: вони часто егоїстичні, упереджені, снобські й жорстокі. Але Маржан Сатрапі розповідає свою історію і намагається бути чесною.
Пітер Воттс. Сліпобачення
Переклад з англійської Анатолія Пітика, Катерини Грицайчук. – Київ: Видавництво Жупанського, 2018. – 384 с.
Пітер Воттс, за фахом гідробіолог, став одним із найпотужніших канадських наукових фантастів (далі – НФ). Твори цього жанру ґрунтуються на певній гіпотезі, яка згодом пояснюється з наукового погляду. Звісно, цікаво дізнатися «Що було б, якби…», але часом така література надто обтяжена термінологією або ж просто видається нецікавою. Тому жорстка НФ, де жанр вимагає подробиць і навіть чіткої відповідності наукам, може навіть налякати читача схожістю до підручника. Пітер Воттс спростовує ці стереотипи, його припущення шокують поєднанням правдоподібності й маскультурності.
Отже, наприкінці століття у космос вирушає експедиція для першого контакту з невідомою формою життя. Автор відразу дивує нетиповою добіркою екіпажу. Командиром корабля є вампір (за канонами його існування вмотивоване науково), у команді є лінгвістка Банда (у якій навмисне уживаються декілька різних особистостей), жінка-воїн (думкам якої підкоряється ціла армія роботів), біолог (його лабораторія є продовженням його тіла) та позбавлений емпатії спостерігач (і, власне, оповідач). Окрім того, що всі герої розширюють межі жанру, на них не чекають карколомні пригоди, натомість – потужна інтелектуальна робота для відкриття таємниці іншопланетян.
Герої Пітера Воттса зіштовхуються із синдромом сліпобачення: вони дивляться, але не усвідомлюють побаченого. Автор досліджує людський розум, свідомість та відмінність між цими поняттями.
І у своїх висновках Воттс перегукується зі Станіславом Лемом: людина – проста істота, надрозум із легкістю перевершить її, а людина довго не буде здатна збагнути це. Кожна теорія, що звучить у книжці, є по-своєму незвичною, а в майстерній художній обробці вона стає ще й поетичною, та все ж місцями ця проза перевантажена науковими поясненнями. Як жартує сам Пітер Воттс: «Можна витягнути морського біолога з океану, але…»
Адольфо Бйой Касарес. Щоденник війни зі свиньми
Переклад з іспанської Анни Вовченко. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. – 224 с.
Кожного вечора компанія друзів збирається грати в карти, і кожного дня вони виходять на прогулянку пожвавленою площею. Їм майже 60 років, вони називають себе «хлопцями», хвацько кепкують одне з одного й узагалі зухвало ставляться до свого «поважного» віку. Та якось наприкінці червня в їхньому рідному місті розпалюється розправа над старими: якщо дід виглядає надто похилим і древнім, на нього чекають залякування, побої й навіть убивство.
Роман аргентинця Адольфа Бйоя Касареса розповідає про одвічну війну поколінь: за погляди, владу й першість. Краса молодості й мудрість старості трансформуються в абсурдний конфлікт, де старі не отримують нічого, окрім страху. Маленькі й засушені діди переховуються від насилля молоді, тиняючись між кав’ярнями, сонячними площами й нескінченними похоронами товаришів, часом розмовляючи про жінок, юнацькі роки й проблеми зі здоров’ям. Жваві теревені друзів набувають гротеску на тлі трагічності жорстоких подій: одні з віком стають боягузами, інші – самозакоханими егоїстами. Картина старіння у Касареса стає іронічною критикою соціуму, де нове завжди вважатиметься ліпшим за старе.
У динамічній оповіді до останнього не вловлюється чітка й аргументована позиція молоді: за що вони вбивають старих? Через перенаселення, через непотрібність і млявість, шалені вчинки, що суперечать моралі, через неестетичний вигляд? Зрозуміло одне: вони викликають відразу.
І всі ці почуття зумовлені страхом стати такими: син боїться зморшок батька, тому що впізнає в його рисах свої. Читач згодом зрозуміє, що деякі переживання не обмежуються віком: любов і ревнощі, сміливість і страх, біль і самотність. Так «Щоденник війни зі свинями» стає одою старінню, а не молодості.
Мілан Кундера. Вальс на прощання
Переклад Леоніда Кононовича. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. – 240 с.
«Вальс на прощання» – не такий відомий твір чеського шістдесятника, як «Нестерпна легкість буття», проте не менш значущий у житті автора. Мілан Кундера дописав його перед своїм від’їздом із рідної Чехословаччини, тож у цьому романі відчутна тужлива ностальгія й іронічне ставлення до політичного устрою та плину життя на батьківщині, через які він змушений емігрувати.
Мілан Кундера стає одним із тих письменників, у чиїх текстах драма перетворюється на фарс, не витримуючи надмірної серйозності. Читачу важко витерти сльози, бо руки трусяться від сміху. Герої «Вальсу на прощання» опиняються в направду театральних декораціях: вони обмежені спільним простором, а історія кожного розгортається окремо, проте приречена закільцюватися з іншими. Різними шляхами восьмеро людей потрапляють до санаторію, майже відразу утворюючи незчисленні трикутники; як наслідок – з’являються зради, вагітність, знаряддя вбивства й ревнощі.
Однак увагу читача тримає не тільки захопливий сюжет, а й діалоги персонажів, у які автор вкладає власні переживання щодо Празької весни, релігії й цензури на батьківщині.
До теми. Купити книжку «Вальс на прощання»
З іншого боку, у героїв «Вальсу на прощання» емоції працюють навиворіт: вони з легкістю досягають драматизму в буденних обставинах, а от жахливу кульмінацію майже повністю ігнорують. Тож книжка уникає чистого погляду на справжню трагедію шляхом гіперболізації маленьких негараздів. У такий спосіб Мілан Кундера й створює свій фарс: усі рушниці на стінах згодом вистрілюють, проте вбивця нікого не цікавить.
Курт Воннеґут. Буфонада, або Більше не самотні
Переклад з англійської Тетяни Некряч. – Івано-Франківськ: Вавилонська бібліотека, 2018. — 184 с.
Курт Воннеґут – це ще один автор, який перетворює розпач на суцільну буфонаду. Якщо вірити словам Воннеґута, ідея цієї іронічної оповіді спала йому на думку під час польоту на похорон його дядька. Власне, вірити байкам цього шибеника хочеться, адже це набагато приємніше, ніж дивитися у вічі реальності. Курт Воннеґут вкотре згадує минуле, а саме – своє дитинство, що випало на часи Великої депресії. Власне, у цьому романі він обіцяє читачам свою найбільш автобіографічну історію.
Сідайте зручніше, історія ось про що: останній президент США від народження пов’язаний зі своєю сестрою-близнючкою – ментально й емоційно; вони разом переживають власну потворність, ідіотизм і дитинство в готичному маєтку, де їх закрили батьки. Одного дня вони вирішують, що їм набридло бути ідіотами, тому стають ввічливими й розумними людьми. Проте для соціуму пара страшних геніїв виглядає ще бридкішою, тож близнюків назавжди розділяють: дівчина проводить більшу частину життя в психлікарні, а хлопець стає президентом.
До теми. Купити книжку «Бойня номер п`ять»
Автор сміється з політичних махінацій, конспірології, релігії й наукового прогресу, беручи за гумористичну основу комедії фарсу класичного Голлівуду.
Однак, хай якою гострою не була б сатира Курта Воннеґута, його книжки завжди переповнені найщирішої любові до людей: провідна ідея передвиборчої кампанії головного героя – штучно об’єднати громадян США завдяки рандомному наданню нових прізвищ і відповідному створенню родинних зв’язків. Щоб більше ніхто й ніколи не був самотнім.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно