Романа Романишин і Андрій Лесів: «Ілюстрації мають розвивати мислення»
Анастасія Левкова, ЛітАкцент
Візуальне оформлення книжок творчою майстернею «Аґрафка» — це знак якості, причому тепер не тільки для українського книжкового ринку, а і для міжнародного: цьогоріч уже вдруге книжка Романи Романишин і Андрія Лесіва стала однією з переможиць конкурсу Bologna Ragazzi Award — «Війна, що змінила Рондо» («Видавництво Старого Лева», 2015) отримала спеціальну відзнаку журі конкурсу в номінації «Нові Горизонти» (New Horizons). Минулого ж року книжка «Аґрафки» «Зірки і макові зернята» («Видавництво Старого Лева», 2014) на Болонському ярмарку дитячої книжки здобула премію в номінації Opera Prima. Романа і Андрій не лише ілюстрували ці дві книжки — вони створили їх і з малюнками, і з текстом.
Є немало книжок інших авторів, для яких «Аґрафка» робила дизайн — або тільки обкладинки (книжки, що вийшли п’ять-вісім років тому, — Чеслава Мілоша «Родинна Європа» (2007), Індро Монталеллі «Історія греків» (2010), й такі, що видані недавно: Чарльза Діккенса «Різдвяна історія» (2014) чи Софії Андрухович «Фелікс Австрія» (2014)), або повністю всієї книжки (як-от збірка Івана Франка «Зів’яле листя» (2006), Богдана-Ігоря Антонича «Три перстені» (2008) і також недавні Ірини Старовойт «Гронінгенський рукопис» (2014) чи Маріанни Кіяновської «373» та ін.). Власне, видання, до творення яких долучені Романа й Андрій, доводять, що книжка може мати кілька дверей: хтось заходить через двері-мову, а хтось — через двері-малюнки (чи одного разу можна зайти в книжку через одні, а потім — через інші двері).
«Аґрафка» також створювали арт-буки — наприклад, казку «Рукавичка» (2010), двомовне польсько-українське видання віршів Віслави Шимборської «Може, це все» (2010) та інші. Романа й Андрій регулярно відвідують міжнародні книжкові ярмарки, відстежують і аналізують тенденції книжкового ринку за кордоном — це, а також їхня широчезна ерудиція дозволяють їм наближувати українську культуру до сучасної світової.
В інтерв’ю для «ЛітАкценту» спілкуємося про дилеми, що постали при творенні книжки «Війна, що змінила Рондо», про українськість та універсальність цього видання; про тенденції у сфері дитячої книжки на міжнародному ринку; про те, чому вкрай важливо знайомити дітей з якісно ілюстрованими книжками.
- Розкажіть, будь ласка, які дилеми постали перед вами при початку роботи над книжкою «Війна, що змінила Рондо»? Наскільки розумію, дилеми про те, чи варто розмовляти з дітьми про війну, не було?
- Справді, ця дилема не поставала. Як можна вберегти дитину від розмов про війну, якщо її родичам приходять повістки, якщо дитина тижнями ховається в підвалі? Ми переконані на сто відсотків, що про війну говорити треба, але слід знайти правильну мову. Мова нашої книжки — це мова символів, візуальних аналогій, яка, маємо надію, потім спровокує інші мови. Ця книжка має ставити багато питань, на які діти мають шукати відповіді разом із батьками.
Але, з іншого боку, було чимало інших дилем. Найперше, певно, те, що ми не хотіли прямолінійності. Ми ставили собі за мету уникати таких слів, як «вибух», «бомба», «поранення», «постріли», — вважали, що краще перекласти їх мовою символів і алюзій. Ми вирішили, що героями не мають бути люди — хотіли метафорично показати, якими ми, люди, є, — страшенно крихкими. Один із наших героїв – зі скла, він світиться, зокрема своїми ідеями, ентузіазмом. Інший — песик із надувних кульок — він також дуже вразливий. Третя героїня – це паперовий журавлик, у неї під час війни обгоряють крильця.
Інша дилема — це зображення війни. Як маємо її назвати, яке її обличчя? В нас це війна без обличчя, це звалище всіх жахів, велика неповоротка страшна маріонетка. Ми не хотіли зробити війну в книжці надто страшною й мусили зважити, чи лишаться герої живими. Врешті-решт, смерть у книжці присутня лише заочно – вулиці спорожніли, зникають друзі… Ця книжка має бути радше терапевтичною, адже зараз важливо утримувати психологічну рівновагу. Крім того, слід було вирішити, чи книжка буде присвячена суто українській ситуації, чи говоритиме в універсальному вимірі. Ми вважали, що таке видання покликане також розповісти іноземцям про те, що відбувається, адже багато хто не розуміє.
- От власне: що у вашій книжці — українського, а що — універсального?
- Тут багато відсилок на українське, але таких, щоб не маргіналізувати те, що відбувається. Україна частково є прототипом міста Рондо — і навіть у її обрисах вгадується невеличкий відросток, схожий на півострів Крим. Коли герої гуртуються для спільної мети, всі котять якісь коліщатка, — це теж нагадує нашу ситуацію, особливо з шинами, які всі звозили на Майдан. Флористична тема в книжці — це також посилання на нашу країну, тут подано латинські назви маку й чорнобривців, символу України. Є чимало посилань до народного мистецтва, алюзія до картини Марії Приймаченко «Будь проклята війна! Замість квіток ростуть бомби». Хоч загалом це радше мікс-естетика: тут є сецесія, мистецтво 50-х років, сучасний біодизайн; один із героїв — Фабіян — є алюзією на твір американського художника Джеффа Кунса, а Данко у стилізації зовнішності подібний до біоробота. Паперовий журавлик Зірка відсилає до дівчинки, яка постраждала в Хіросімі і, хворіючи на лейкемію, скручувала тисячу паперових журавликів, аби видужати, — відтоді паперовий журавлик є японським символом надії на мир. Увесь цей мікс у нашій книжці натякає на те, що війна знищує все, незалежно від материка, від країни, в яку вона прийшла. Наголошуємо, що це видання не про конкретну війну, а про те, як загалом сприймати такі події, як боротися з війною, як, зрештою, її перемогти.
- Як перемагають її ваші герої?
- Мешканці Рондо — утопічного, гармонійного міста — абсолютно не готові до агресії ззовні. Коли приходить війна, звичний триб життя миттєво обривається. Війна сіє чорні бур’яни, які знищують усе живе. Найгірше те, що вони затуляють світло і зливаються в нетрі. Герої починають діяти так, як можуть. Спочатку вони кажуть війні: «іди геть», але безрезультатно. Тоді починають відповідати мовою війни – силою, зброєю: збирають каміння й намагаються поцілити у війну, але знову ж таки це нічого не дає. На малюнках спостерігаємо, неначе з ракурсу пташиного льоту, як змінюється поверхня землі, якою крокує війна… Урешті-решт головному героєві вдається згенерувати світло — і це зупиняє війну. В нашій книжці перемогу можна здобути у якийсь креативний спосіб, грає роль культурна спадщина міста Рондо — адже тут усе було збудовано на освіті, на світлі — недаремно в нашій мові ці слова спільнокореневі. Прототипами героїв є міські активісти, які генерують ідеї, а за ними підтягуються всі інші. Всі крутять коліщатка і, співаючи гімн, створюють машину світла. Машина працює тільки тоді, коли всі діють синхронно. Війна завершується, й місто можна відновити — бачимо, що у півострова відгризено шматок, але його пришиють назад. Утім, все одно зрозуміло, що місто й люди травмовані, тепер усюди ростуть червоні маки як нагадування про війну.
- Якщо з дітьми, що живуть у країні, де йде війна, говорити про це слід обов’язково, то як вважаєте, чи потрібно про війну говорити з тими, хто її не знає?
- Звісно. Але тут є цікавий нюанс. Коли ми досліджували дитячі книжки про війну, які виходять у країнах, де вже давно не було воєн, то помітили: ці книжки мають зовсім інший настрій — вони значно жорсткіші, навіть на візуальному рівні, а основний месидж — що війна розлучає, люди втрачають одне одного. Наприклад, у книжці французів Сержа Блоха та Давіда Калі «Ворог», про яку вже багато написано, є два ідентичних персонажі, які між собою ворогують, однак твій ворог — це ти у дзеркалі, тож ідеться про потребу діалогу. Але це явно не наш випадок — спостерігаючи за ситуацією, розумієш, що діалог неможливий — у нас це немов боротьба з імперією зла — це значно більше, ніж ворожнеча людини й людини. Тож у нашій книжці ідея радше в тому, що певна нація стає мучеником у боротьбі з великим злом.
- Ви добре знаєтесь на закордонному книжковому ринку. Якщо говоримо про дитячу літературу, то що у темах, стилях, форматах є зараз найбільш популярним?
- Найкраще це проілюструвати на прикладі ярмарку дитячої книжки в Болоньї. Щороку туди подають найкращі вже відібрані книжки з різних країн. Але відзначають переважно не ті книжки, що мають лише естетичну цінність, а ті, які мають нетривіальну ідею. Напевно, як і в будь-якому мистецтві – в кіно, в малярстві — зараз дуже багато значить ідейність.
- Отже, мистецтво повернулося до ідеї дидактизму, знову схиляються до того, що воно має виконувати соціальну функцію?
- У певному сенсі так. Адже естетичних книжок направду є дуже багато. Як і естетично якісних фільмів чи робіт художників. Завжди найбільше вражає сплав міцної ідеї з вишуканою візуальною складовою. Запам’яталася книжка з Кореї, що отримала в Болоньї одну з нагород, — називається «Подивися вгору». Ідеться про дитину, яка сидить на балконі в інвалідному візку, дивиться вниз і бачить лишень маківки людей. Щодо стилів, то тут маємо цілковиту поліфонію. Цінують як класичну школу, так і різноманітні сучасні напрями. Якщо говорити про жанри, то у світі зараз активно розвивається нон-фікшн — не обов’язково мають бути якісь історичні теми чи географія – це може бути ознайомлення дітей, скажімо, з типографією: є завдання з літерами – їх слід дописати, домалювати, з’єднати. Чи книжка під назвою «До – після»: на одній сторінці зображена, скажімо, кукурудза в полі, а на сусідній – поп-корн; на одній сторінці – джунглі з ліаною, на якій висить горила, а на іншій – пейзаж Мангеттена з кінг-конгом. Або книжка про музику, про те, як працює оркестр, — кожен інструмент показаний певною лінією, а потім усі лінії збираються в пучок – і це є звучанням оркестру. Чи книжка, де поєднана математика з анатомією: йдеться про те, скільки в нас усіх волосин, родимок і так далі — такі книжки зачіпають одразу багато точок.
- Часом видавці перекладної літератури нарікають: буває, що книжки, які добре продаються за кордоном, у нас виявляються не в попиті…
- Але все одно найперше завдання – це наситити ринок розмаїтою пропозицією, адже для того, щоб зробити вибір, слід мати ширшу палітру. Адже на українському дитячому ринку бракує книжок навіть про елементарні речі: про дорогу зі школи додому, чи про те, як зав’язати шнурівки…
- Поговорімо детальніше про візуальне наповнення дитячих книжок. Крім зіпсованого смаку, чим загрожує дитині виростання на неякісно проілюстрованих книжках?
- Це віддаляє дитину як від мистецтва взагалі, так і від світового контексту. Стосовно цього сподобався один з постів Олександра Ройтбурда у фейсбуку, мовляв, мистецтво – це серіал, і слід переглянути всі попередні серії, аби сприйняти останні. От у цьому напрямі в Україні треба дуже багато працювати — як історія мистецтва, так і сучасне мистецтво українцям мало знане… Треба йти в ногу з часом, бо світ змінюється, між дітьми й сучасним мистецтвом не має бути прірви, а книжки з якісним візуальним оформленням допомагають наблизити маленького читача до сучасного мистецтва. Крім того, якщо вже говорити про смак, то є речі, які можуть зайти дуже далеко і шкодити іншим: поганий смак може відбиватися не тільки в одязі, а і в інтер’єрі, в містобудуванні (огидних перебудовах-забудовах), у країнобудуванні… Ще одна річ: ілюстрації мають розвивати мислення. Не все повинно бути сказано ілюстрацією. Наприклад, коли потрібно проілюструвати книжку про кота, то не конче всюди малювати цього кота, достатньо зобразити речі, що невід’ємно з ним асоціюються, — десь зобразити шерсть, десь — пролите молоко, а десь пошкрябану підлогу. І цього наративу цілком достатньо.
- Є есей Хосе Ортеги-і-Гассета «Дегуманізація мистецтва», де йдеться про те, що завдання митця не в тому, щоб намалювати людину чи будинок, схожих на самих себе, а в тому, щоб навпаки зобразити людину, якнайменше схожу на саму себе, будинок, який зберіг би від будинку якраз те, що вказує на метаморфозу й так далі…
- Абсолютно. Особливістю ж радянської школи ілюстрування була реалістичність. Малюнок мав максимально відтворювати текст. Якщо у віршику йшлося про те, що киця живе в хатці, то мали бути киця й хатка, а такі ілюстрації не розвивають асоціативного ряду, й тоді книжка працює лишень як текст, а ілюстрація не відкриває нового виміру, вона є пасивною.
- Ви видавали арт-буки. Як думаєте, яке в Україні майбутнє цього типу книжок? Чи Україна доросла до такого рівня, щоб арт-буки були в попиті?
- Майбутнє однозначно є — люди, що цінують мистецтво, колекціонери цікавились, цікавляться і будуть цікавитись арт-буками. Але, звісно, як і в будь-якій ділянці культури, в Україні ще дуже багато роботи. Зараз це відкладається на перспективу, але виставки робити варто, говорити про цей вид книжки й мистецтва потрібно. Ми помітили, що тепер, унаслідок тривалих розмов, а також унаслідок кращої обізнаності книгарів із закордонним книжковим ринком видавці стали більш відкриті до нових форматів. Взагалі, як ми побачили навіть із досвіду «Війни, що змінила Рондо», найважливіше – це розмова. Мало зробити якусь річ – потрібно потім іще проговорити її важливі моменти й ідеї. Сучасне мистецтво передбачає, що до свого твору ти мусиш дати пояснення, розповісти про шари, які ти заклав, про хід твого мислення — тоді людина сама «намотає» на твір свої сенси, може, й інакші, ніж закладав ти, але її слід підштовхнути до цього. Так само щодо книжки «Війна, що змінила Рондо» — ми багато спілкуємося з батьками, розповідаємо, що обговорення цієї книжки з дітьми ще важливіше, ніж її читання.
- В чому ви найбільше відчуваєте внутрішню еволюцію за роки свої праці? Адже ви пробували себе в різних форматах.
- Розширилась палітра того, що нам цікаво. Зараз нас захоплюють об’ємні проекти, які передбачають різносторонню інтелектуальну роботу. Стараємося замислювати книжку цілісно — продумувати все включно з папером, з форматом, динамікою, формою… Також нам дуже цікаві багатошарові проекти, що потребують вивчення історичного контексту, — з цього погляду дуже любимо працювати з сучасною інтерпретацією класики.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно