0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
Роман Сильвії Плат – вперше українською. Уривок
Американська поетеса, одна з засновниць жанру «ісповідальної поезії» Сільвія Плат писала про особисте: власні переживання, відчуття і страхи. Головними темами були сім’я, жіноча доля, природа і смерть. У 1982 році за книгу «Збори віршів» Плат присудили Пулітцерівську премію (це сталося через майже 20 років після її самогубства). Незадовго до смерті поетеса опублікувала свій єдиний роман – «Під скляним ковпаком».
 
 
Історія Естер Грінвуд, молодої студентки з великим письменницьким майбутнім, яка раптово впадає у важку депресію, стала одним з головних сповідальних текстів у літературі минулого століття. Плат видала роман під псевдонімом, книга отримала холодний відгук критиків, а менше ніж за місяць Сільвія Плат наклала на себе руки.
 
У порівнянні з відточеною і розумною поезією Плат, роман виглядає нехитро – це розбите на голови лінійна розповідь від першої особи. Просто тому що Плат не претендує ні на унікальність, ні на загальну важливість власної трагедії – вона знаходить слова, хоче розповісти свою історію і робить це так, що прочитаний текст стає частиною чужого внутрішнього досвіду.
 
***
 
Розділ сьомий
 
Звісно, Константин виявився набагато нижчим за мене, але все одно був по-своєму гарним, зі світло-каштановим волоссям і жвавими темно-синіми очима, в яких читався виклик. Він легко міг зійти за американця — з такою-то помітною засмагою та хорошими зубами, — проте я його миттю розкусила. Він мав те, чого не мав жоден американський чоловік з усіх, кого я знала, — інтуїцію.
 
Константин одразу здогадався, що я ніяка не протеже місіс Віллард. Я раз повела бровою, раз чи два сухо всміхнулася, і от ми вже разом відкрито перемивали їй кісточки, і я подумала: «Цей Константин не переймається, що я вища на зріст, знаю мало іноземних мов і не бувала в Європі, крізь усе це лушпиння він бачить мене такою, яка я є».
 
Константин віз мене до ООН на своєму старому зеленому кабріолеті з опущеним дахом і зручними сидіннями з потрісканої коричневої шкіри. Він пояснив, що засмагнув, граючи в теніс, і коли ми, сидячи поряд, летіли вулицями під прямим сонцем, він узяв мене за руку й легенько стиснув її, і я почулася щасливішою, ніж була впродовж усіх цих років, відколи дев’ятирічною бігла з батьком по білому розпеченому пляжу, за літо до його смерті.
 
І коли ми з Константином сиділи в одній із тих звукоізольованих оббитих плюшем зал засідань ООН поруч із молодою м’язистою росіянкою без макіяжу, яка теж була перекладачкою-синхроністкою, колегою Константина, я подумала: як дивно, донині я не помічала, що востаннє була щасливою в дев’ять років.
 
 
Після того — за винятком участі в дівочому скаутському загоні, уроків гри на фортепіано, уроків акварельного малюнку й танцювального гуртка, а також вітрильного табору, на які мати жаліла грошей, і коледжу, де ми перед сніданком ходили на вітрильнику крізь туман, і горілих пирогів, і крихітних феєрверків ідей, які щодня спалахували в голові, — я більше ніколи не бувала такою щасливою.
 
Я тупо дивилася крізь молоду росіянку в сірому двобортному костюмі, яка барабанила ідіому за ідіомою своєю неможливою мовою — а це, за словами Константина, було найважчим, бо російські ідіоми геть не такі, як англійські, — і я всією душею хотіла опинитися в її тілі й прожити там решту життя, барабанячи ідіоми одну за одною. Навряд чи це зробило б мене щасливішою, але так до всього, що я мала, додалося б іще одне вміння.
 
А тоді Константин, і росіянка, і всі ці чорношкірі, білошкірі та жовтошкірі люди, які сперечалися внизу, сидячи перед мікрофонами з табличками, наче відсунулися кудись далеко, і я бачила тільки їхні роти, що беззвучно розкривалися й закривалися, — ніби всі вони були на палубі корабля, що виходить у море, лишаючи мене саму посеред важкої та неосяжної тиші.
 
Я заходилася перелічувати речі, яких не вмію.
 
 
Почала з кулінарії.
 
Мої бабуся й мати так добре готували, що я навіть не встрявала. Вони вперто намагалися навчити мене тієї чи тієї страви, я щоразу дивилася, примовляла «ага, так, ага, зрозуміла», однак їхні поради влітали в одне вухо й вилітали з другого, а потім я тільки псувала продукти, тож удруге до мене вже не зверталися.
 
Пригадую Джоді, свою єдину подругу на першому курсі коледжу, яка раз готувала мені яєчню-бовтанку в себе вдома.
 
Яєчня смакувала незвично, і я запитала, чи не додала вона чогось іще, і вона розповіла, що додала твердого сиру й часникової солі. Я запитала, хто її такого навчив, і вона відповіла, що ніхто не вчив, якось їй просто спало це на думку. Водночас вона була дуже практичною і навчалася на соціології.
 
Стенографувати я теж не вміла.
 
Це означало, що я не знайду роботи після коледжу. Мати весь час торочила, що сам лише диплом з англійської мови й літератури нікому не потрібен. Але дівчина з таким дипломом і вмінням стенографувати вже має майбутнє. Усі хочуть найняти таку дівчину. На неї буде попит серед успішних молодиків, які залюбки диктуватимуть їй свою захопливу кореспонденцію лист за листом.
 
Біда була в тому, що від думки про будь-яке прислужування чоловікам мене нудило. Я й сама хотіла диктувати комусь свою захопливу кореспонденцію. Крім того, ті стенографічні символи, які мати показувала мені в посібнику, були нічим не кращі за «нехай t позначатиме час, а s — сумарну відстань».
 
Мій перелік зростав.
 
Я жахливо танцювала. Я не вміла йти за мелодією. У мене не склалося з рівновагою, і коли в спортзалі треба було ходити по дошці, розкинувши руки й вклавши на тім’я книжку, я щоразу падала. Я не вміла їздити верхи чи кататися на лижах — про що, власне, найбільше мріяла, — бо це було надто дорого.
 
Я не вміла говорити німецькою, читати на івриті, писати китайською. Я навіть не уявляла, де на карті шукати ті дрібні й маловідомі країни, що їх представляли тут в ООН люди, які сиділи переді мною.
 
Уперше в житті, сидячи в звуконепроникному серці оонівської будівлі між Константином, який умів грати в теніс і синхронно перекладати, і російською дівчиною, яка знала безліч ідіом, я почулася страшенно нездібною. Прикрість полягала в тому, що такою я була ціле життя, просто ніколи раніше про це не думала.
 
Стипендії та нагороди — єдине, до чого я була здібною, але й ці часи вже минали.
 
 
Я почувалася скаковим конем у світі без іподромів або видатним футболістом, який раптом опинився на Волл-стріт у діловому костюмі, а вся його колишня слава лишилася вдома на камінній полиці в крихітному золоченому кубку з датами, вибитими мов на надгробку.
 
Моє життя постало переді мною, наче зелена смоковниця з того оповідання.
 
На кінчику кожної гілки, ніби фіолетова смоква, соковито виблискувало й манило прекрасне майбутнє. Одна смоква була чоловіком, затишною оселею та дітьми, інша — відомою поеткою, ще інша — геніальною викладачкою, ще інша —Е Джи, блискучою редакторкою, ще інша — Європою, і Африкою, і Південною Америкою, а ще інша — Константином, Сократом, Аттілою та купою різних коханців із чудернацькими іменами та рідкісними фахами, а ще інша — олімпійською чемпіонкою, і вище були ще незліченні смокви, яких я не могла роздивитися.
 
Я уявила, як сиджу між гілок тієї смоковниці й умираю з голоду — лише тому, що не можу обрати смокву до смаку.
 
Я хотіла їх усі й одразу, але обрати одну означало втратити решту, і я сиділа, і не могла вибрати, і смокви зморщувалися, чорніли й важко опадали одна по одній на землю коло моїх ніг.
 
У Константиновому ресторані пахло травами, прянощами та сметаною. За весь час у Нью-Йорку мені жодного разу не траплявся такий ресторан. Я знаходила тільки всілякі бургерні, де подають величезний гамбургер, суп дня й чотири види тортиків, і ти їси це все за чистісінькою стійкою, впершись носом у довге й чисте дзеркало.
 
Щоби потрапити в цей напівпідвальний ресторан, ми мали спуститися на сім сходинок.
 
 
Стіни були всуціль укриті туристичними плакатами, подібними на мальовані вікна, крізь які можна було побачити і швейцарські озера, і японські гори, і африканські велди, а товсті свічки в пляшках-свічниках, наче оброслих столітнім шаром об’ємного воскового мережива — червонястого, синюватого, зеленавого, — замикали кожен столик у світлову кулю, в якій обличчя відвідувачів теж коливалися й світилися, мов полум’я.
 
Не знаю, що тоді їла, але вже після першого шматочка мені стало незрівнянно ліпше. Я подумала, що смоковниця й опалі на землю перестиглі плоди цілком могли виринути з бездонної прірви голодного шлунка.
 
Константин раз у раз доливав у келихи солодкого грецького вина з ароматом соснової кори, і я впіймала себе на тому, що вже розповідаю йому про свої плани вивчити німецьку, і поїхати в Європу, і стати воєнною кореспонденткою, як Меґґі Гіґґінз.
 
Коли ми дійшли до йогурту й суничного джему, мені було вже так добре, що я вирішила дозволити Константинові себе звабити.
 
Вам може бути цікаво
Роман Саллі Руні «Нормальні люди» вийде українською у «Видавництві Старого Лева»!
Що відчувати, читаючи «Оптику Бога»
Книжковий 2020. Що чекати від Старого Лева (доросла література)
Вірш дня. Григорій Чубай
Створять серіал за циклом книг «Варта» Террі Пратчетта
«До краси» Давіда Фоенкіноса: літературна елегантність та культурна автентичність
stary_lev Стежити
дописів читачів