0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
Роман Сильвії Плат – вперше українською. Уривок
Американська поетеса, одна з засновниць жанру «ісповідальної поезії» Сільвія Плат писала про особисте: власні переживання, відчуття і страхи. Головними темами були сім’я, жіноча доля, природа і смерть. У 1982 році за книгу «Збори віршів» Плат присудили Пулітцерівську премію (це сталося через майже 20 років після її самогубства). Незадовго до смерті поетеса опублікувала свій єдиний роман – «Під скляним ковпаком».
 
 
Історія Естер Грінвуд, молодої студентки з великим письменницьким майбутнім, яка раптово впадає у важку депресію, стала одним з головних сповідальних текстів у літературі минулого століття. Плат видала роман під псевдонімом, книга отримала холодний відгук критиків, а менше ніж за місяць Сільвія Плат наклала на себе руки.
 
У порівнянні з відточеною і розумною поезією Плат, роман виглядає нехитро – це розбите на голови лінійна розповідь від першої особи. Просто тому що Плат не претендує ні на унікальність, ні на загальну важливість власної трагедії – вона знаходить слова, хоче розповісти свою історію і робить це так, що прочитаний текст стає частиною чужого внутрішнього досвіду.
 
***
 
Розділ сьомий
 
Звісно, Константин виявився набагато нижчим за мене, але все одно був по-своєму гарним, зі світло-каштановим волоссям і жвавими темно-синіми очима, в яких читався виклик. Він легко міг зійти за американця — з такою-то помітною засмагою та хорошими зубами, — проте я його миттю розкусила. Він мав те, чого не мав жоден американський чоловік з усіх, кого я знала, — інтуїцію.
 
Константин одразу здогадався, що я ніяка не протеже місіс Віллард. Я раз повела бровою, раз чи два сухо всміхнулася, і от ми вже разом відкрито перемивали їй кісточки, і я подумала: «Цей Константин не переймається, що я вища на зріст, знаю мало іноземних мов і не бувала в Європі, крізь усе це лушпиння він бачить мене такою, яка я є».
 
Константин віз мене до ООН на своєму старому зеленому кабріолеті з опущеним дахом і зручними сидіннями з потрісканої коричневої шкіри. Він пояснив, що засмагнув, граючи в теніс, і коли ми, сидячи поряд, летіли вулицями під прямим сонцем, він узяв мене за руку й легенько стиснув її, і я почулася щасливішою, ніж була впродовж усіх цих років, відколи дев’ятирічною бігла з батьком по білому розпеченому пляжу, за літо до його смерті.
 
І коли ми з Константином сиділи в одній із тих звукоізольованих оббитих плюшем зал засідань ООН поруч із молодою м’язистою росіянкою без макіяжу, яка теж була перекладачкою-синхроністкою, колегою Константина, я подумала: як дивно, донині я не помічала, що востаннє була щасливою в дев’ять років.
 
 
Після того — за винятком участі в дівочому скаутському загоні, уроків гри на фортепіано, уроків акварельного малюнку й танцювального гуртка, а також вітрильного табору, на які мати жаліла грошей, і коледжу, де ми перед сніданком ходили на вітрильнику крізь туман, і горілих пирогів, і крихітних феєрверків ідей, які щодня спалахували в голові, — я більше ніколи не бувала такою щасливою.
 
Я тупо дивилася крізь молоду росіянку в сірому двобортному костюмі, яка барабанила ідіому за ідіомою своєю неможливою мовою — а це, за словами Константина, було найважчим, бо російські ідіоми геть не такі, як англійські, — і я всією душею хотіла опинитися в її тілі й прожити там решту життя, барабанячи ідіоми одну за одною. Навряд чи це зробило б мене щасливішою, але так до всього, що я мала, додалося б іще одне вміння.
 
А тоді Константин, і росіянка, і всі ці чорношкірі, білошкірі та жовтошкірі люди, які сперечалися внизу, сидячи перед мікрофонами з табличками, наче відсунулися кудись далеко, і я бачила тільки їхні роти, що беззвучно розкривалися й закривалися, — ніби всі вони були на палубі корабля, що виходить у море, лишаючи мене саму посеред важкої та неосяжної тиші.
 
Я заходилася перелічувати речі, яких не вмію.
 
 
Почала з кулінарії.
 
Мої бабуся й мати так добре готували, що я навіть не встрявала. Вони вперто намагалися навчити мене тієї чи тієї страви, я щоразу дивилася, примовляла «ага, так, ага, зрозуміла», однак їхні поради влітали в одне вухо й вилітали з другого, а потім я тільки псувала продукти, тож удруге до мене вже не зверталися.
 
Пригадую Джоді, свою єдину подругу на першому курсі коледжу, яка раз готувала мені яєчню-бовтанку в себе вдома.
 
Яєчня смакувала незвично, і я запитала, чи не додала вона чогось іще, і вона розповіла, що додала твердого сиру й часникової солі. Я запитала, хто її такого навчив, і вона відповіла, що ніхто не вчив, якось їй просто спало це на думку. Водночас вона була дуже практичною і навчалася на соціології.
 
Стенографувати я теж не вміла.
 
Це означало, що я не знайду роботи після коледжу. Мати весь час торочила, що сам лише диплом з англійської мови й літератури нікому не потрібен. Але дівчина з таким дипломом і вмінням стенографувати вже має майбутнє. Усі хочуть найняти таку дівчину. На неї буде попит серед успішних молодиків, які залюбки диктуватимуть їй свою захопливу кореспонденцію лист за листом.
 
Біда була в тому, що від думки про будь-яке прислужування чоловікам мене нудило. Я й сама хотіла диктувати комусь свою захопливу кореспонденцію. Крім того, ті стенографічні символи, які мати показувала мені в посібнику, були нічим не кращі за «нехай t позначатиме час, а s — сумарну відстань».
 
Мій перелік зростав.
 
Я жахливо танцювала. Я не вміла йти за мелодією. У мене не склалося з рівновагою, і коли в спортзалі треба було ходити по дошці, розкинувши руки й вклавши на тім’я книжку, я щоразу падала. Я не вміла їздити верхи чи кататися на лижах — про що, власне, найбільше мріяла, — бо це було надто дорого.
 
Я не вміла говорити німецькою, читати на івриті, писати китайською. Я навіть не уявляла, де на карті шукати ті дрібні й маловідомі країни, що їх представляли тут в ООН люди, які сиділи переді мною.
 
Уперше в житті, сидячи в звуконепроникному серці оонівської будівлі між Константином, який умів грати в теніс і синхронно перекладати, і російською дівчиною, яка знала безліч ідіом, я почулася страшенно нездібною. Прикрість полягала в тому, що такою я була ціле життя, просто ніколи раніше про це не думала.
 
Стипендії та нагороди — єдине, до чого я була здібною, але й ці часи вже минали.
 
 
Я почувалася скаковим конем у світі без іподромів або видатним футболістом, який раптом опинився на Волл-стріт у діловому костюмі, а вся його колишня слава лишилася вдома на камінній полиці в крихітному золоченому кубку з датами, вибитими мов на надгробку.
 
Моє життя постало переді мною, наче зелена смоковниця з того оповідання.
 
На кінчику кожної гілки, ніби фіолетова смоква, соковито виблискувало й манило прекрасне майбутнє. Одна смоква була чоловіком, затишною оселею та дітьми, інша — відомою поеткою, ще інша — геніальною викладачкою, ще інша —Е Джи, блискучою редакторкою, ще інша — Європою, і Африкою, і Південною Америкою, а ще інша — Константином, Сократом, Аттілою та купою різних коханців із чудернацькими іменами та рідкісними фахами, а ще інша — олімпійською чемпіонкою, і вище були ще незліченні смокви, яких я не могла роздивитися.
 
Я уявила, як сиджу між гілок тієї смоковниці й умираю з голоду — лише тому, що не можу обрати смокву до смаку.
 
Я хотіла їх усі й одразу, але обрати одну означало втратити решту, і я сиділа, і не могла вибрати, і смокви зморщувалися, чорніли й важко опадали одна по одній на землю коло моїх ніг.
 
У Константиновому ресторані пахло травами, прянощами та сметаною. За весь час у Нью-Йорку мені жодного разу не траплявся такий ресторан. Я знаходила тільки всілякі бургерні, де подають величезний гамбургер, суп дня й чотири види тортиків, і ти їси це все за чистісінькою стійкою, впершись носом у довге й чисте дзеркало.
 
Щоби потрапити в цей напівпідвальний ресторан, ми мали спуститися на сім сходинок.
 
 
Стіни були всуціль укриті туристичними плакатами, подібними на мальовані вікна, крізь які можна було побачити і швейцарські озера, і японські гори, і африканські велди, а товсті свічки в пляшках-свічниках, наче оброслих столітнім шаром об’ємного воскового мережива — червонястого, синюватого, зеленавого, — замикали кожен столик у світлову кулю, в якій обличчя відвідувачів теж коливалися й світилися, мов полум’я.
 
Не знаю, що тоді їла, але вже після першого шматочка мені стало незрівнянно ліпше. Я подумала, що смоковниця й опалі на землю перестиглі плоди цілком могли виринути з бездонної прірви голодного шлунка.
 
Константин раз у раз доливав у келихи солодкого грецького вина з ароматом соснової кори, і я впіймала себе на тому, що вже розповідаю йому про свої плани вивчити німецьку, і поїхати в Європу, і стати воєнною кореспонденткою, як Меґґі Гіґґінз.
 
Коли ми дійшли до йогурту й суничного джему, мені було вже так добре, що я вирішила дозволити Константинові себе звабити.
 
Вам може бути цікаво
13 романів – володарів Букерівської премії
«Танець недоумка» Ілларіона Павлюка: коли найбільші страхи оживають
Цікаво про серйозне: 5 пізнавальних книжок для сімейного читання
«Іван і Феба»: уривок із роману Оксани Луцишиної
Атмосферні історії Ольги Герасим`юк про людей, птахів і сонце
Казки під ялинку
stary_lev Стежити
дописів читачів