Роман «Hunt, Doctor, Hunt»: писаний на телефоні, опублікований у фейсбуці
10 жовтня в одній з київських Книгарень «Є» Гаська Шиян презентувала свою дебютну книгу – роман «Hunt, Doctor, Hunt». Модерувала захід письменниця та журналістка Ірена Карпа. Говорили про історію й обставини написання, літературні вподобання та впливи. І, звісно ж, читали.
Ірена: Хочеться тебе одразу запитати, як от воно бродило-бродило все – і вилилося у книжку? Скільки це все тривало?
Гаська: Мені важко було оцінити, скільки часу зайняло написання книжки, тому що фактично робота тривала з середини квітня до кінця червня. Тобто насправді це такий скоропис. Мені навіть самій дивно, що так швидко все вийшло. З одного боку я рада, бо інакше я би ще дуже довго у цьому копирсалася, і невідомо, чи воно набуло би якоїсь матеріалізації. Але з іншого боку, також очевидно для мене, що в цю книжку увійшло багато якихось роздумів, реальних історій, реальних людей за останні років п’ять. Тобто можна сказати, що книга створювалась п’ять років, але писалася вона два місяці.
І.: Зазвичай, коли йдеться про жіночу прозу, – будь-яку, європейську світову чи українську, коли стоїть певна особистість жінки, то автор грішить автобіографічністю. При всій твоїй яскравості ти займаєш позицію стороннього спостерігача. Це свідомий крок – не засиляти книжку собою?
Г.: Так, це та штука, яка мене втримувала публікуватися раніше. Мене власне зупиняло те, що у текстах могло би бути занадто багато мене, і я була би занадто впізнаваною. Тому, коли з’явився цей персонаж, якого ніби зовсім важко зі мною пов’язати – чорношкірий хлопець – мені стало легше це зробити чимось публічним. Хоча насправді у всіх героях, включно із самим Спиридоном, багато мене. Мені дуже важливо було відчути, що текст від мене сепарований.
І.: Все це результувало в силу певних обставин, про які ти розкажеш краще.
Г.: Щодо історії написання книжки, то вона теж була дуже цікавою. Так сталось, що я раптово потрапила до лікарні з хворобою, яка називається «Синдром Ханта», і почалося писання книжки. Коли до мене прийшла лікарка і сказала назву симптому, я написала перший статус на фейсбуці: «Hunt, Doctor, Hunt». Після цього було ще з десяток статусів, які я собі просто творила як якісь лікарняні спостереження. Це ще не було для мене передбаченням книжки, це були попередні мої дописи. А потім я відчула, що готова зліпити все це до купи і написати щось більш книжкове.
І.: Мені, як сторонньому спостерігачу твого фейсбука, воно виглядало як якісь частини книжки. До мене не доходило, що насправді ти знаходишся зараз в лікарні. І ще ця книжка унікальна тим, що вона написана на телефоні, бо у тебе забрали абсолютно всі пристрої.
Г.: У цьому сенсі я казала, що доля наді мною познущалася, бо я дуже довго була противницею тачскрінів: мені це було незручно, хто це придумав, тицяти пальцем, – просто жах. І в результаті 100 тис. знаків, тобто третину книжки мені довелося написати в такий спосіб. А щодо лікарні, то я взагалі вважаю, що ідеальні місця для натхнення – це лікарні, суди і летовища, тому що там зустрічається купа різних людей. Медичний заклад, в який я потрапила, – це чудова будівля львівської інфекційної лікарні, старий будинок XIX ст. Знаходиться він у дендропарку, між моргом і Личаківським цвинтарем – місце дуже красиве. Перші 10 днів мені потрібно було бути в абсолютно горизонтальному положенні. Відповідно до всього, що ти чуєш через стіни (тобі ж нудно), ти вже придумуєш історії, і вони починають обростати якимись образами.
І.: Така підслухана книжка. Звідки взялося м.’я Спиридон у чорношкірого юнака-іноземця?
Г.: Насправді був там в одному з цих боксів чорношкірий хлопець, до якого постійно ходили інші чорношкірі хлопці та дівчата – вони мене минали поза тими скляними дверима і створювали гарний лікарняний антураж. А до цього там була жінка, яка у книзі фігурує тепер як Сімпосониха. Вона теж лежала з менінгітом, але його вона здобула в паломництві Італією до Святого Миколая і Святого Спиридона. І вона постійно розповідала, що не померла лише тому, що пішла у це паломництво, бо інакше її цей менінгіт застав би у іншому місці. Ім’я Спиридон було мені милозвучне, і я цього хлопця так назвала, тобто він сам назвався в якийсь момент.
І.: Коли ти працювала над перекладом Ді Бі Сі П’єра, тебе переслідували речі, описані у книзі. Ти не боїшся, що так станеться і з цим романом?
Г.: Не боюся, бо більшість з того, що у цій книзі – вже траплялася зі мною або з кимось, я вже цих людей зустрічала або бачила. Мені взагалі здається, що я не дуже схильна до такого самонавіювання.
І.: Про що ти б ніколи не написала?
Г.: Мало пишу про інтимні сімейні речі – я намагаюся завжди узагальнювати, щоб не проводилися прямі паралелі.
І.: Які, вибач за банальне питання, у тебе були літературні впливи, крім Ді Бі Сі П’єра?
Г.: Так, цей вплив – він очевидний навіть мені. Безперечно, мене завжди чіпляв образ «нєсозрєвшєва мальчіка» – починаючи з Пітера Пена (напевно перша книжка, яка розчулила мене до сліз і дуже подобалася в дитинстві), всі ці голдени, «Механічний апельсин»… В принципі, моя література – це коли є центральний персонаж, який переживає якісь екзистенційні кризи і ставить собі забагато питань, забагато думає і переживає. При цьому я ще любила такі книжки, як «Гаргантюа і Пантагрюель», «Легенди про Уйленшпігеля», тобто ті, які чітко відображають настрій епохи.
І.: Чому саме така обкладинка?
У мене є добра близька подруга Маріанна Винар. Вона художниця, хоча це не основне її заняття. Коли я почала писати ці тексти з лікарні, то хтось там прокоментував: «О! Це класно намалювати». Вона це побачила, і всі ці ілюстрації, які є у книзі, вона малювала будучи першим читачем рукопису, і обкладинку теж робила вона.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно