«RECвізити» – цілісне полотно сучасної української літератури
Чи цікава робота журналіста? Нащо видавати твори Гемінґвея? Як відчути в собі жінку? Чим цікавий останній бій Кличка? Ці та багато інших цікавих питань звучали на літературній зустрічі у рамках 24-го Форуму видавців. Презентація третьої книги антології письменницьких голосів «RECвізиити» відбулась у незвичному форматі: учасники зустрічі, а це Тетяна Терен, Олександр Хоменко, Мар`яна Савка, Євгенія Кононенко, Людмила Таран, Юрій Винничук, Наталка Сняданко та Богдан Жолдак, ставили перехресні запитання на будь-яку тему один одному. Ось що із цього вийшло ;)
«Головна мета цієї антології – зібрати цілісне полотно сучасної української літератури і показати читачеві ці різні покоління, які при цьому не є поколіннями відокремленими, – розповіла авторка проекту Тетяна Терен. – У випадку кожного автора завжди є хтось перед ним і хтось після нього, кому передавались якісь думки, знання, ідеї. Це наче ниточки між героями книг, що зображені на обкладинці, які поєднують різних людей, різні покоління. Як каже герой нашої другої книги Тарас Прохасько, все з усім пов’язано».
Юрій Винничук, отримавши питання про розмови під час інтерв'ю, зізнався, що дуже ретельно добирає журналістів, з якими вестиме діалог. «З такими журналістами як Тетяна Терен, наприклад, легко розмовляти, вона обізнана у моїй творчості, багато знає про моє життя. А що казати про журналістів, котрі ставлять запитання, не читаючи жодного твого твору? Або ж роблять бліц-опитування про улюблені кольори – ну всі шкарпетки у мене чорного кольору, і що? (сміється)».
Мар’яні Савці довелось пояснювати, чим зумовлена потреба видавати твори Ернеста Гемінґвея. «Чому настав момент робити нового Гемінґвея? Мабуть, тому, що кожне покоління таку класику має відчитувати по-новому. Бо змінюється мова, ритміка... Між тим, важливо було створити своєрідну спадкоємність між перекладачами. Тому перший переклад – «Старий і море» – ми залишили у варіанті Митрофанова. «Фієста» – це вже переклад Віктора Морозова зі всім його культурним досвідом. Над третьою книгою – «Чоловіки без жінок» – працювала зовсім молода перекладачка Ганна Лелів. Вона – новий голос, добре відчуває мову».
Євгенія Кононенко відома в українській літературі як письменниця та перекладачка. Тож поділилася з публікою думкою про те, чи важко поєднувати ці дві творчі сфери та чи мають вони якийсь взаємовплив. «В українській мові є таке добре словосполучення «перекладена версія» – різні підходи до тексту. Сенс той самий, але текст можна мовно по-різному інтерпретувати. Добре перекладати добрих авторів. Справді професійний автор завжди дає якісь можливості для перекладача, якщо він є ще й письменником. Тож такі книжки не заважають письменницькій манері, а навпаки дають змогу повчитися чомусь новому».
А от Людмила Таран отримала досить незвичне питання – «Який свій текст вона бачить у шкільній програмі?». «Я навіть не знаю. Я свого потенційного читача бачу у віці 20-70 років. Тобто на шкільний вік мої твори не розраховані. Я ж не писала повістей для підлітків абощо». А ще розповіла, що для неї під час журналістської роботи важливо було ретельно готуватися, буквально закохуватися у людину, з якою розмовлятимеш, аби зробити справді цікавий матеріал та отримати задоволення від розмови.
Що спільного між Богданом Жолдаком та Володимиром Кличком, коли той проводив свій останній бій? Богдан Жолдак зазначає, що як і Кличко вчив свого суперника, так і він зараз виховує покоління літераторів, котрі можуть заполонити літературну сцену та послати у нокаут старше покоління. А ще розмірковував про те, що ж означає прожити власне життя. «Взагалі ми своє життя прожили дуже давно. Це було тоді, коли нашого життя не було, коли ми не могли надрукувати жодного рядка. І коли нарешті почали друкувати – виявилося, що нас багато, і всі ми не знайомі між собою. Було відчуття, наче життя прожити, що все намарно. А зараз можна друкувати що завгодно, є перспективи. Якщо так піде далі, то, мені здається, все, що на нас поклала доля, буде здійснено».
На Наталку Сняданко, яка відома й своєю журналістською роботою, чекало питання про тих, у кого б хотілося взяти інтерв`ю. «Було багато різних інтерв’ю. Я дуже люблю брати їх, розшифровувати, читати. Для мене це багато чого відкриває в людях. У мене є досвід перекладу класиків, яких давно немає на цьому світі. І пі час роботи над текстами назбирується багато уже не перекладацьких питань. Тому хотілося б поговорити з ними. Чеслав Мілош, Гюнтер Грасс… З Гертою Мюллер таки встигла зробити інтерв’ю».
А от фотограф проекту Олександр Хоменко розповів, що в його роботі важливо вміти абстрагуватися. Наприклад, під час інтерв’ю з Василем Герасим’юком, що його дуже чекав фотограф, потрібно було зробити саме це. «Важливо вміти вчасно абстрагуватися від своїх уподобань, від своїх інтересів. Це дуже допомагає у роботі».
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно