Письменниця О.Луцишина презентувала в Україні роман «Любовне життя»
Оксана Луцишина розповіла, що змінилося в Україні за останні 2 роки та про життя української діаспори в США.
Оксана Луцишина: В мене був тур, який організовувало «Видавництво Старого Лева», який складався з п’яти міст – Ужгород, Львів, Вінниця, Харків і Київ.
Василь Шандро: Як відреагував рідний Ужгород? Закарпаття сильно змінилося з тих пір, як ви там востаннє були?
Оксана Луцишина: В Ужгороді все було добре. Я приїзжаю приблизно раз на 6 місяців, тому міняється літо і зима.
Василь Шандро: Про свою нова книжку «Любовне життя» в одному з інтерв’ю ви сказали, що ваш батько після читання не міг спати і думав про смерть. Про що власне ця книжка?
Оксана Луцишина: Ця книжка про любов – це любовний роман. Але також можна сказати, що це книга про природу зла, яке я розумію як певне руйнування зв’язків між людьми і можливостей комунікації.
Василь Шандро: Як змінилася Україна за останні 2 роки – з початку Майдану, війни на Сході і окупації Криму?
Оксана Луцишина: В Україні люди зараз здатні на щиру емоцію і я зустріла дуже багато людей, які поставилися до мене просто ласкаво. Я маю на увазі людей зі сфери обслуговування. В США є дискурс лицемірства один до одного.
Ірина Соломко: В анотації книги сказано, що це є реалістична сюжетна емігрантська проза з чітко окресленою соціальною проблематикою. Це те, про що ви тільки що говорили?
Оксана Луцишина: Термін емігрантська проза вживається для того, щоб зорієнтувати читача, що події будуть відбуватись переважно на іншому континенті. Я не знаю, чи я хотіла би вважати себе письменником-емігрантом. Щодо соціальної проблематики: у нас є ілюзія, що Америка – це країна, де Беверлі Хіллз на кожному кроці і можна жити нічого не роблячи. Насправді, там зараз велика проблема з бідністю.
Василь Шандро: Наскільки переселення, наслідками якого є мультикультуралізм, глобалізація, втрата ідентичності, є тією проблемою, якої варто боятися українцям?
Оксана Луцишина: Я думаю, це наше приховане відчуття расизму, в якому ми не хочемо собі признатися. Страх, що ми змішаємося з іншими расами, це ознака суспільної незрілості. Цього боятися не слід. Важливо, щоб ми, як країна, не повторили шлях інших країн, тобто не демонізували якусь одну групу.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно