«П’ятикнижжя»: Хто має очі, той побачить; хто має вуха, той почує...
Якось уже так повелося, що старолевівські перезентації в івано-франківській книгарні «Є» нагадують радше літературні читання у великому родинному колі, коли всім затишно і хочеться ділитися сокровенним. Спершу був Юрко Іздрик, потім Ірина Савка, з прозовою історією не одного життя. А цього разу – оприсутнений у віршах, спогадах, листах Грицько Чубай та його «П’ятикнижжя», яке, за висловом когось зі слухачів «здатне навернути до поезії навіть того, хто ніколи раніше її не читав».
Присутні на вечорі донька поета, музикантка та громадський діяч Соломія Чубай та його друг, легендарний поет, перекладач і неперевершений оповідач Олег Лишега ділилися спогадами та сімейними історіями, сповненими таких світлих, кумедних і сумних моментів, таких простих, але насправді дуже важливих побутових, речових подробиць, що Грицько Чубай на якихось дві години знову стався живою людиною.
Між усіма учасниками бесіди (а згодом до них долучилася відома кінорежисерка Дарія Ткач) ніби натяглися невидимі ниточки, які творили неперевершену сув’язь слів і смислів, укотре доводячи всім, що не буває нічого випадкового.
Так, Лишега розповідав про те, як письменник Микола Холодний одного разу прилетів до Грицька на літаку, бо саме сторожував сади і не встигав на день народження дружини поета, Галини Чубай. От добрі льотчики й підкинули його на кукурузникові... І тут же цитата з листа самого Грицька: «...і в кожного під полою ластівки доганяють комах, літаки – ластівок, літаків – кажани». Лишега каже, що Грицько був із тих поетів, які не просто бачили реальність, а поринали в неї, знали її з глибини, і платили за те дорогу ціну. Відразу ж згадується фраза з «Передмови» Костя Москальця: «кожне озирання й послуговування сказаним учора сприймалося як замалим не зрада».
Опісля Соломія зачитує вірш «Осінь. Пророцтво», де, власне, і йдеться про неможливість бачити, чути, жити інакше, ніж більшість, попри природну потребу бути собою, виповідати себе і тим збагачувати світ. Потім донька поета зазначила, що «якби не Грицько, не було б Тараса Чубая, а якби не Тарас – не було б Грицька». І тоді Дарія Ткач пригадала, як їй уперше довелося почути поему «Вертеп» у виконанні зовсім юного Тараса, і яке зворушення тоді викликали голос сина і слова батька у серцях усіх присутніх. А вже зовсім скоро пісні на слова Грицька Чубая лунатимуть і в інтерпретації Соломіїного гурту «Джалапіта»...
Хто має очі, той побачить; хто має вуха, той почує... І коли насамкінець хтось із залу запитав, про що мріяв Грицько Чубай, то стало остаточно зрозуміло, що Поет і його вірші ніколи не зашкарубнуть у формі мертвої класики, не перестануть бути справді живими.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно