П’ять книг, які повертають відчуття затишку
Донедавна усвідомлення того, що для щастя треба не так вже й багато вважалося в літературі регресом і опортунізмом, адже треба було думати не про себе, а про народ і маси. На щастя, автори книжок цього огляду належать вже до нового покоління, яке насамперед плекає атмосферу затишку в своїх творах, аніж мріє про революцію форм і змісту. І це щоразу стає актуально, коли мова заходить про пошуки щастя – чи то в різдвяній казці, а чи в данському інституті, де його розкладають на «душевні» складові.
Український письменник Ігор Бондар-Терещенко зібрав для НВ STYLE п’ять книг, які здатні повернути відчуття затишку.
Ярина Винницька. У країні сирних коників. – Л.: Terra Incognita, 2017
Затишок у цій різдвяній казці створює настрій, з яким мала Варварка мандрує разом зі Святим Миколаєм магічним світом традиції. Насамперед це захват – від близького щастя, розкриття різдвяних таємниць, занурення в таємницю народних рукомесел, святкових рецептів, архітектурної розкоші галицького краю. «Зайшли у велику світлицю. А там – замість ламп зі стелі звисали різдвяні звізди всіляких форм і кольорів, чугайстри грали на сопілках і дримбали у дримби, аби робота просувалася жвавіше, а червонощокі майстри і майстрині творили різдвяне диво – вишивали киптарі , плели павуки , в’язали дідухи , ліпили сирні коники – все для того, аби святкових подарунків вистачило всім українцям». За сюжетом цієї магічної історії, яка за власною казковою метафізикою і добрим філософським сенсом є, по суті, українським Гаррі Поттером, маленька розумниця вперше за всю історію свята готує подарунок Миколаю, за що він бере її з собою в своє царство проханням розшукати зниклий Дух Різдва, що, відповідно, приводить до зустрічі з Чорним Мольфаром, а також безлічі святкових дивовиж.
Львів з висоти пташиного польоту, куди героїня підіймається верхи на летучому ліжнику, відвідини Національного музею Андрея Шептицького зі старовинними українськими іконами, виготовлення святкових миколайчиків, сирних коників – усе це створює неповторну атмосферу затишної зимової казки, майстерно проілюстрованої трьома унікальними художниками - Юлією Табенською, всесвітньовідомим графіком Олегом Денисенком та іконописцем Остапом Лозинським.
Сашко Дерманський. Жменька тепла для мами. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2017
Починається ця історія у зимовому місті, яке давно вже не знало ані тепла, ані затишку, тож його мешканці просто потерпають з холоду, вдаючись до різних «технологічних» вигадок. Теплощури, які крутили колесо, підживлюючи батарею робота-няньки, теплокоти, який ганяли цих самих теплових котів, і так без кінця, наче у відомій дитячій англійській баладі. А заправляє цієї зимовою такий собі пан Прищ, який встановив посеред міста Великий Холодильник, захопив містян у крижаний полон, ще й погрожує заморити холодом маму маленької героїні. Ні, він, звичайно ж, удає добрячка, продаючи магічні тепляки – спеціальні тістечка, які дають тепло протягом дня, якщо його з’їсти. Саме на такій «милосердній» хвилі він балотується в мери міста.
Але думки знайти джерело справжнього тепла не полишають дівчинку, адже виживання – це не життя, і крижаний полон треба скасувати, знайшовши для мами цю саму жменьку тепла, що вимандрувала у назву книжки. Кажуть, десь у Сніголісі живуть собі люди, які не бояться морозу, але як вони перемогли крижану владу? Щоб з’ясувати це, мала героїня вирушає у небезпечну подорож.
Мік Віккінг. Маленька книга хюґе. Як добре жити по-данськи. - Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2017
Автор цієї маленької, але напрочуд затишної книжки ще на початку своєї оповіді одразу щиро вибачається за те, що розшифрувати назву цього явища – «хюґе» - майже неможливо. На його батьківщині, благословенній землі казкарів Данії, цим словом називають багато чого – від «затишного стану душі» та «створення інтимної атмосфери» до «вечері при свічках» і «спільної прогулянки». Тож мовиться у книжці дослідника «незрозумілих» речей, який, між іншим, працює у справжньому Інституті дослідження щастя, не так про предмети, як про атмосферу, що їх огортає. Заодно пояснюється, що ж таке щастя, і це при тому, що в Данії всі поголовно щасливі.
Отже, існує така потреба – хоча б якості затишного заколихування самого себе. У будь-якому разі, це важливо для того, що все ж таки почувається не дуже задоволеним, втішеним, щасливим. Тож автор підказує, де все це шукати. Насамперед – у спілкуванні з ближніми, любові до свого дому, створенні затишку і безпеки, тобто захисту від усього світу, коли, наче в мушлі, ми можемо думати про різноманітні речі, послабивши механізм захисту і відстебнувши ремені безпеки.
Василь Карп’юк. Глінтвейн дорогою на Говерлу. – Брустури: Дискурсус, 2017
Відчуття затишку в цій збірці медитативних віршів насправді формує справжнє письменницьке щастя, яким автор щиро ділиться читачем. Щоб не заблукати лабіринтами його філософії – а це справді чимала оаза гірського краю – він навіть розділив свою книжку на чотири частини, присвятивши чимало душевних рядків, відповідно, «серцю», «думкам», «душі» й «горам»: саме так тематично маркована його сьогоднішня творчість. Взимку вона буває холодна, як авторова меланхолія. «А я собі спав спав / прокинувся - тебе нема й нема / мов би очі рукав / заховала твої сліди зима». Восени, відповідно, сльотава, хоч і «тілесна». «Бо вірш не той, що весь зі слів, / а той - що із твойого тіла, / який гроза прошелестіла, / який не те що не болів, / а тільки тішив». Навесні зазвичай прокидається надія, бо «сніг дає можливість підсніжникам не бути сиротами». А вже влітку – відродження, раювання, відлига почуттів, оскільки «в горняті вода кип’ячена / дві ложечки цукру і - літо / оперлась мені на плече / і очі закрила кліттю / пальців своїх вологих».
Це справді затишна книжка, і стала вона такою, коли автор повернувся зі свого «модернізму», замішаного на пролетарській поетиці, до власного сільського коріння, де серце з думками – як душа з горами: завжди разом і завжди поруч.
Петро Гончар. Лідія Лихач. Чисте мистецтво. – К.: Родовід, 2017
Занурюючись у дивовижний світ цього затишного жанру, вже не дуже й переймається, чи це «народне» чи «наївне» мистецтво, погоджуючись з його «чистотою», винесеною у назву альбому. В якому, додамо, якнайповніше досліджується творчість українських наївних мистців, а також розв’язується проблема «народного» та «професійного» у мистецтві. У виданні вміщено роботи Марії Приймаченко, Георгія Малявіна, Ганни Готвянської, Якова Ющенка, Олександри Шабатури, Дмитра Перепелиці, Поліни Райко, Панаса Ярмоленка, Григорія Ксьонза, Никифора Дровняка, Ганни Собачко-Шостак та багатьох інших. Як і праці авангардних та сучасних мистців, які формують діалог з наївом - Вадима Меллера, Бориса Косарева, Євгена Лещенка, Олександра Ройтбурда, Владислава Краснощока, Віктора та Сергія Кочетових тощо.
Виявляється, сенс цього мистецтва не в пізнанні світу, а в задоволенні тих чи інших потреб, а також пошук найдоцільніших шляхів їх задоволення. У вузько приватному житті, де й понині зберігаються традиції «чистого» мистецтва, українська людина наскрізь прагматична щодо соціально-економічних обставин, способу життя, своєї освіти і особистих здібностей. Тож донедавна усвідомлення цих істин призводило до того, що «самодіяльні» мистці соромилися такої народної «правди», намагаючись імітувати «професійний» живопис і, звісно, програючи в самобутності та душевному комфорті.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно