"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."
"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."

Publishing perspectives: «Під час війни література в Україні стала ще важливішою»
Edward Nawotka,  Publishing perspectives
 
Edward Nawotka, головний редактор нью-йоркського «Publishing perspectives» – журналу, який називають «ВВС книжкового світу» , опублікував блог про минуле, сучасне та майбутнє книги та літератури в Україні. Переклад – Наталя Білецька.   
 
***
Книговидання та літературна культура відіграють все важливішу роль в обороні України та у боротьбі за її незалежність. 
 
Два роки тому я мав щастя бути присутнім на Форумі видавців у Львові  (Україна), незадовго до початку  військових дій між Росією та Україною. Це було повчально. Справа у тому, що для нашого сприйняття  Америка об'єднала разом більшість колишніх радянських держав-сателітів в одну солянку. Думати так у 70-х роках мене вчив і мій батько. Він служив в армії США й усю мою молодість наголошував, що «вони», тобто Радянський Союз,  були готові стерти нас з лиця землі за допомогою ядерної зброї. 
 
Мої думки дещо змінилися, коли наприкінці 90-х років я працював у Бухаресті (Румунія) і Таллінні (Естонія), але я  продовжував звалювати в одну купу колишні радянські республіки. 
 
Є річ, яку я усвідомив дуже чітко під час мого візиту до України: ця країна має свій власний літературний стиль, який допомагає їй підтримувати свій дух у боротьбі з російською  агресією – військовою та культурною.
 
В українському книжковому бізнесі протягом  багатьох років домінували книги, імпортовані з Росії. І це теж змінилося з часів війни: імпорт російських видань падає, а деякі з українських видавців розглядають це як шанс відновити українську книгу. 
 
Нещодавно я спілкувався з Оксаною Хмельовською, яка є одним зі співавторів культурного проекту «Читомо» - український сайт, який охоплює сферу книговидання та медіа-ринку. Вона зазначила, що зараз, коли Україна втягнута в цю війну, «є надія, що культура і книговидання відіграють не останню роль у захисті нашої незалежності». Правдиві слова. 
 
Але, як українська письменниця Наталка Сняданко нещодавно відзначила у своєму пості на «Electric Literature», українська культура залишається, як це було протягом дуже довгого часу, у небезпеці:
 
«Українська література – або українська культура в більш широкому масштабі -  використовує слова «останній» досить часто: остання територія, останній бастіон, останній випуск журналу, останні книги збанкрутілого видавця, останні україномовні  читачі, письменники, перекладачі. Існує навіть збірка есеїв одного з найвідоміших авторів України Юрія Андруховича під назвою «Моя остання територія»; є мистецька організація, що називається «Останній бастіон». Українська література перебувала в свого роду інтелектуальному гетто, принаймні починаючи з 1920-х років; протягом тривалого часу навіть існувала програма по місцевому радіо під назвою «Музика з гетто». Українська література йшла в ногу з усіма європейськими тенденціями і традиціями, які були популярними в епоху модернізму на початку 20-х років. Але з приходом радянської влади у Східну  Україну інтелектуалів почали масово вбивати, зокрема, письменників…»
 
Сняданко занурюється у тривалу історію культурних репресій і експлуатації (не тільки з боку Росії, а й Польщі), а потім говорить про роль видавців та книговидання у визначенні країни - як вдома, так і за кордоном.
 
Перші українські видавництва виникли відразу після здобуття Україною незалежності у 1991 році, але вони здебільшого публікували твори класиків світової літератури, які були заборонені в СРСР, і переважно російською мовою. Дуже рідко вони видавали класику української літератури, що входила у шкільну програму. Будь-які видання сучасної української поезії або прози, які все ж публікували, ставали великою подією. І не тільки тому, що ці роботи були дивовижної якості, але й тому, що не так часто вдавалось отримати такі книги. 
 
Після помаранчевої революції 2004 року була коротка відлига і з`явилась мода на сучасну українську літературу. Видавнича справа відкрила десятки нових імен. Крім найбільшої української книжкової виставки у Львові, в інших містах почали створювати інші подібні заходи. Але останні кілька років, на жаль, бачимо повернення до суворих літературних  реалій 90-х років. Багато видавців покидають цей бізнес, і ті, хто залишаються, не завжди дозволяють собі публікувати твори авторів-новачків, а замість цього працюють з творами виключно відомих письменників, які можуть гарантувати їм прибуток.
 
Але маємо не тільки погані новини, бо, як говорилося вище, війна зробила літературу все більш важливою, адже письменники об`єднуються  на знак солідарності.
 
«Письменники збирають  гроші для армії, для перевезення військових, для поранених, організовують благодійні тури читання на Сході та в зоні ATO, а також самі поповнюють лави української армії. Не залежно від того, чи є вони волонтерами або військовими, є ряд письменників на Сході, які зараз пишуть дуже хорошу літературу, натхненні своїм досвідом, яку вони часто публікують уривками у різних медіа».
 
І саме ця солідарність дає українській літературі шанс на виживання. І в той час, коли ситуація є дуже небезпечною та нестабільною,  війна дала поштовх  «українській літературі ...  для змін в несподіваних напрямках». 
 
Наталка Сняданко додає: «Українці чекали протягом майже століття на новий ренесанс, який охоплював би літературу і багато іншого. Але поки цього не відбувається, ми намагаємось досягти безпеки в літературі як у свого роду останньому бастіоні». 
 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage