"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."
"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."

Промова Філіпа Сендса на Міжнародному конгресі ПЕН, який відбувся у вересні у Львові
Наш світ стоїть перед новими викликами, коли прояви націоналізму і ксенофобії змушують уряди в усьому світі вживати заходів, які підривають свободи і верховенство права – і немає важливішої свободи, ніж свобода слова і самовираження, яким ПЕН прагне забезпечити захист і сприяння, та немає важливіших юридичних норм, ніж ті, що захищають наші права на самовираження.
 
Світлина: Філіпп Сендс поруч із меморіалом, встановленим на місці зруйнованої в 1940-х роках синагоги «Золота Роза» у Львові. На мармуровій плиті - слова однієї з героїнь його книжки, Інки Кац, племінниці Лаутерпахта.
 
Проте, виступати у головній залі цього славного університету (Львівського національного університету ім. І. Франка), у будівлі колишнього місцевого Парламенту, коли Галичина була частиною Австро-Угорської імперії для мене особливо почесно. Можливо, ви не знаєте, але сімдесят п’ять років тому, на цьому самому місці, один чоловік – під оплески – оголосив про знищення понад 75 000 осіб. Цей замах на честь і гідність людей, а також на верховенство права, став безпосереднім каталізатором втілення нових ідей після 1945 року. Це історичне місце у давньому, прекрасному місті. Львів є колискою сучасних прав людини.
 
Шлях, яким я дійшов до розуміння цього був несподіваним.
 
Моя різноманітна діяльність – літераторська, викладацька і адвокатська робота, участь у керівній раді англійського ПЕН-клубу – спираються на життєвий досвід. Це не «порожній аркуш», як і в кожного з нас. Історик Ерик Гобсбаум стверджував, що існує складний зв’язок між тим, ким ми є, і тим, що ми робимо. У своїй автобіографії він звернув увагу, що «життя людини і часи тісно переплітаються, а спостереження за обома допомагає робити історичний аналіз». Я не історик, але я юрист, той, хто зосереджує увагу на міжнародних питаннях: мене цікавлять норми, як їх створюють, тлумачать, застосовують, і як вони впливають на нашу поведінку. Я зрозумів, що життя окремих людей, місця і особисті історії мають величезне значення і важливий вплив на історичні процеси. 
 
Над своєю книгою «Східно-західна вулиця», – яку видали українською, – я працював понад сім років. Вона про чотирьох людей, два злочини – «геноцид» (захист груп) і «злочини проти людяності» (захист окремих осіб) – і місто, в якому ми усі зібралися. Це спроба зрозуміти, як обставини підштовхнули кожного з чотирьох чоловіків пройти певний шлях, і як ці пройдені ними шляхи змінили систему міжнародного права, яка є предметом моєї повсякденної діяльності. Ця книга також зачіпає особисту тему: як ці чотири переплетені життя повпливали на мій власний шлях. У глибині ця книга торкається більш важливих речей для усіх нас, питань ідентичності, пам’яті і місця: хто я, окрема особа чи член групи?
 
«Східно-західна вулиця» народилася випадково. Навесні 2010 року я отримав запрошення з України, електронний лист від юридичного факультету міста, яке в Австро-Угорській імперії до 1918 року називалося Лемберг; тоді Львув, за польської влади до 1939 року; потім, після 1945 року, Львів. Мене запросили прочитати лекцію про мою роботу над «злочинами проти людяності» і «геноцидом», про мої судові справи, мої погляди на Нюрнберзький процес і його наслідки для нашого сучасного світу.
 
Так, відповів я, залюбки. Я вже давно захоплювався цим процесом і міфами Нюрнберга, словами, зображеннями, звуками судового процесу, чиї наслідки стали каталізатором. Я був зачарований стенограмами, доказами, спогадами і щоденниками, романтичними історіями, що відбувалися за лаштунками. Мене приваблювали фільми, як от славнозвісний володар Оскару 1961 року «Слухання у Нюрнберзі», з несподіваними романтичними стосунками Спенсера Трейсі (судді) та Марлен Дітріх, чи рядок з оголошеного вироку: «Ми виступаємо за правду, справедливість і цінність життя окремої людини».
 
Рішення суду у Нюрнберзі стало потужним поривом у вітрила правозахисного руху, що тоді лише зароджувався. Воно постановило, що лідерів держав можна притягувати до міжнародного суду. Такого раніше ніколи не було.
 
Мабуть, причиною цього запрошення зі Львова була моя робота баррістера (судового адвоката), а не мої письмові праці. У липні 1998 року я був залучений до перемовин між державами у Римі, які завершилися створенням Міжнародного кримінального суду (МКС), судової установи, що має юрисдикцію розглядати «геноцид» і «злочини проти людяності». За кілька місяців МТКЮ (Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії) засудив президента Слободана Мілошевича за міжнародні злочини, а сенатора Августо Піночета було заарештовано у Лондоні і звинувачено у вчиненні «геноциду» і «злочинів проти людяності». Палата Лордів постановила, що колишній президент Чилі не може вимагати імунітету в англійських судах – нова норма права, революційне рішення суду. У наступні роки двері міжнародного правосуддя зі скрипом відчинилися, після п’яти десятиліть бездіяльності під час затишшя Холодної війни, яке настало після Нюрнберга. Невдовзі на моєму робочому столі у Лондоні з’явилися справи колишньої Югославії і Руанди. Далі були справи, пов’язані із жахіттями у Конго, Лівії, Афганістані, Чечні, Ірані, Сирії і Лівані, Сьєрра-Леоне, Гуантанамо та Іраку. Я долучився до надто багатьох справ про масові вбивства.
 
Ці два різних злочини розвивалися паралельно, однак з плином часу геноцид в очах багатьох став «злочином злочинів». Вряди-годи я орієнтувався на натяки про походження і причини обох термінів, і на аргументи, наведені у Нюрнберзі, у судовій залі 600. Втім, я ніколи надто глибоко не занурювався у цей судовий процес, особисті історії, що спричинили до його виникнення. Запрошення зі Львова дало мені шанс дослідити усе докладніше.
 
Я б міг сказати, що поїхав читати лекцію, але це було б неправдою. Я поїхав через іншу причину: мій дідусь Леон Бухгольц народився тут у 1904 році, у місці, яке він називав Лемберг, коли говорив німецькою, Львув – польською. У своєму чудовому, ідилічному, похмурому есеї «Moy Lwow», написаному 1946 року і тепер опублікованому видавництвом Pushkin Press англійською, під назвою «The City of Lions», польський поет Йозеф Віттлін описує «саму сутність львів’янина», як «дивовижну суміш шляхетності і шахрайства, розуму і тупості, поезії і вульгарності». Однак він попередив «[н]остальгія... любить підробляти смаки... спонукаючи нас відчувати нині самі лише солодкі пахощі Львова...» Але він знає людей, «для кого Львув був ложкою жовчі».
 
Таким він був і для мого діда – місце, про яке він ніколи не розповідав. Леонова мовчанка ледь прикривала рану від втрати численної родини після того, як він залишив Львів 1914 року, незадовго до того, як його окупували росіяни і цар Ніколай II навідався сюди з коротким візитом. Я приїхав знайти будинок, де народився Леон, і я його знайшов. А коли я вперше ступив ногою у це місто, восени 2010 року, воно здалося мені знайомим і рідним, як родич, з яким давно не бачилися. Це похмуре місто було частиною мого ДНК, мені його бракувало, я почувався тут затишно і зручно. 
 
«Спокою не дають... прогалини, що залишають у нас чужі таємниці», писав психолог Ніколя Абрахам. Це слова, з яких починається «Східно-західна вулиця». Леоновою таємницею було те, що він походив з величезної родини, родини, яка проживала у Львові та поблизу нього – це, без перебільшення, десятки дядьків, тіток, кузенів, племінників та далеких родичів. У 1939 році до міста прийшла війна: через шість років, до весни 1945 року, він залишився останнім живим членом цієї родини, єдиним хто вцілів у Львові і Галичині. 1939 року його було вигнано з Відня і Рейху. Він подався до Парижа, де і жив, коли я його знав, багато років по тому. У пошуках матеріалів для книги я знайшов наказ про вигнання. Якщо перекласти, там написано: «Єврей Бухгольц Моріс Леон зобов’язаний покинути територію Німецького Рейху до 25 грудня 1938 року». Його примусили залишити місце проживання не за те, що він щось зробив, а тому, що він належав до небажаної групи, і тоді був особою без громадянства. 
 
Я завжди думав, що він поїхав разом із своєю дружиною Ритою, моєю бабусею, і своєю річною дочкою Рут, моєю матір’ю. Але в ході мого дослідження я дізнався про інше. Леон поїхав з Відня і дістався Парижа один. Його дочка приїхала до Парижа кілька місяців по тому, а його дружина залишалася у Відні ще три роки. Виникало чимало запитань. Чому Леон поїхав з Відня сам? Як моя мати Рут дісталася Парижа, дитина, якій не було ще року? Чому Рита залишилася у Відні і погодилася на розлуку із своєю єдиною дитиною?
 
Ці питання висіли у повітрі. Я знову взявся переглядати документи, знайдені серед паперів Леона, шукаючи зачіпки. Як юрист, який часто бере участь у судових процесах – тому трохи історик, трохи психіатр – я переконаний, що будь-який клаптик паперу чи фотографія може містити в собі інформацію, яку виявляєш не відразу. Це перекопування доказів я полюбив. Дивись уважно, мисли ширше, звертай увагу на несподіване, розставляй крапки, намагайся їх з’єднати, будь наполегливим. Ніщо не є лише тим, яким видається. Дві речі виділялися з поміж інших. 
 
Першою був невеличкий клаптик жовтуватого паперу. Він був складений вдвоє. З одного боку порожній, з іншого – містив ім’я та адресу, написані олівцем твердою рукою. Кострубаті літери, гострий почерк. «Міс  Е.М. Тілні, Норидж, Анґлєтерр». 
 
Друга річ – маленька чорно-біла фотографія, зроблена 1949 року, неправильної квадратної форми. На фото – чоловік середнього віку, який пильно дивиться в об’єктив фотокамери. На звороті синім чорнилом було написано: «Herzlichste Grüsse aus Wien, вересень 1949 року» – «Найтепліші вітання з Відня», і нерозбірливий підпис. 
 
Моя мати сказала, що вона не знає хто така міс Тілні і ким був чоловік у метелику. Однак ці клаптики зберегла. Якщо речі зберігають, значить на те є причина. Я пришпилив їх до стіни над моїм робочим столом – де вони висітимуть три роки – і знову сів за підготовку до лекції для Львова. 
 
* * *
 
Я зробив невеличкий особистий екскурс, проте, ви ж пам’ятаєте, що темою моєї лекції були «злочини проти людяності» і «геноцид». Тож дозвольте зупинитися на двох з великої кількості дивовижних збігів, на які я випадково натрапив. Перший – я дізнався, що чоловік, який запровадив «злочини проти людяності» у міжнародне право був зі Львова. Справді, він був студентом того самого університету, який запросив мене прочитати лекцію. Його звали Герш Лаутерпахт. Він народився у невеличкому містечку Жолкєв (нині Жовква), за 15 миль на північ звідси. Він перебрався до Львова у віці 14 років, 1911 року, і вступив до юридичного факультету. У 1919 році він виїхав до Відня, потім у 1923 році до Лондона, щойно після весілля, щоб навчатися у LSE (Лондонська школа економіки та політичних наук). Він став професором Кембриджського університету. 1945 року він видав книгу, яка заклала підвалини нашої сучасної системи прав людини, «Міжнародний білль про права людини». Це було щось зовсім нове, революційна ідея, що окремі особи повинні мати права згідно з міжнародним правом. Лаутерпахт написав проект Міжнародного білля про права, яким реалізував своє кредо: «Окрема людська істота… є основною одиницею усього права». На сторінці 70 своєї книги він виклав Статтю 4 свого проекту Міжнародного білля. У ній йдеться таке: «Людина не може бути позбавлена чи обмежена у свободі слова і вільного вираження думок письмово або у будь-який інший спосіб». Я вважаю, що це вперше така ідея була викладена у документі, який мав на меті висвітлення законних прав для усіх людей, в усьому світі, спираючись на ідеї Герберта Веллса.
 
У квітні 1945 року Черчилль, Рузвельт і Сталін домовилися про проведення судового процесу над провідними лідерами нацистів. Британець залучив Лаутерпахта допомагати прокурорам, працювати з Робертом Джексоном, головним обвинувачем. У липні 1945 року Джексон вирушає до Лондона для роботи над Статутом Нюрнберзького трибуналу. Між більшовиками і французами виникли розбіжності стосовно переліку злочинів, які підпадають під юрисдикцію Трибуналу. Джексон звертається по допомогу до Лаутерпахта. 29 липня вони сидять у садку будинку Лаутерпахта, у Кембриджі. Розмову підживлює чай і пухкий бісквітний торт «Вікторія». Лаутерпахт пропонує означення злочинів зафіксувати у Статуті, щоб полегшити розуміння для громадськості  і додати легітимності. Джексон реагує позитивно, тож Лаутерпахт пропонує ще одну ідею для означення звірств проти цивільних. Лаутерпахт вже давно має академічний інтерес до цієї теми, а також особистий – він досі нічого не знає про те, що сталося з його родиною у Львові.  Як новопосталий англієць, він нічого про це Джексону не каже. 
 
Чому б не означити звірства проти цивільних осіб як «злочини проти людяності», пропонує Лаутерпахт? Ось ми бачимо слова, написані його рукою. Такий термін описав би різноманітний спектр звірств проти окремих осіб – катування, вбивства, зникнення – і вводив нове поняття для міжнародного права. Ідея Джексону подобається і він забирає її з собою до Лондона. 8 серпня термін «Злочини проти людяності» було включено до статуту Нюрнберга, як Стаття 6(с). 
 
* * *
 
Підготовка до лекції у Львові вимагала від мене також звернути увагу на «геноцид», і це приводить мене до другої несподіванки: чоловік, який вигадав це слово – у 1944 році – теж пройшов через Львів, і вчився на тому самому юридичному факультеті, що й Лаутерпахт. Його звали Рафал Лемкін. Він потрапив до львівського університету 1921 року, через кілька років після того, як його полишив Лаутрепахт, і залишався там до 1926 року, коли отримав науковий ступінь з кримінального права. Насправді він народився за п’ятсот кілометрів на північ, на фермі поблизу селища Озерисько, яке нині є територією Білорусі.
 
Після завершення навчання він став громадським обвинувачем у Варшаві. 1933 року він написав брошуру для мадридської конференції Ліги Націй, запропонувавши ввести відповідальність за новий міжнародний злочин, щоб боротися з тим, що він назвав «варварство» і «вандалізм» проти людей. Він зосередив свою увагу не на захисті окремих осіб, як Лаутерпахт, а на захисті груп. Його ідеї жваво обговорювали, однак, час для цього був не дуже слушний, Гітлер тільки-но прийшов до влади у Німеччині.
 
У 1939 році, коли Німеччина вторглася до Польщі, Лемкін був у Варшаві. Він тікає, вирушає до Швеції, і, зрештою, добирається до Америки у 1941 році, до Дарема, Північна Кароліна, де йому запропонували академічний притулок. Вирушаючи у цю тривалу мандрівку він має обмаль грошей, майже без особистих речей, втім, бере з собою чималі валізи. Вони напхані паперами, тисячами декретів, прийнятих нацистами. Він зібрав ці матеріали, а тоді повіз з собою по світу. 1942 року йому запропонували контракт на видання книги. Книгу видають у листопаді 1944 року під назвою «Правління країн осі в окупованій Європі». Назва розділу IX – нове слово, вигадане Лемкіном – «Геноцид», злочин знищення груп, який, за його словами, був грандіозним планом нацистів, амальгама з грецького слова «genos» (плем’я або раса) і латинського «cide» (убивство). 
 
Влітку 1945 року уряд США залучив Лемкіна до роботи над воєнними злочинами, він починає працювати з Робертом Джексоном та його командою, але окремо від Лаутерпахта. Він проштовхує свою ідею геноциду, за вчинення якого провідним нацистам має бути висунуто звинувачення. На його думку, знищення груп є прерогативою Нюрнберзького трибуналу. 
 
У серпні 1945 року, коли після візиту Джексона до Лаутерпахта прийнято Нюрнберзький статут, Лемкін розчарований, що він містить «Злочини проти людяності» – убивство окремих осіб, – але геноцид і знищення груп у ньому не згадують. Він вирушає до Лондона для підготовчої роботи над майбутнім судовим процесом, і дивовижним чином – «впертий тип», як згодом назве його син Роберта Джексона – його «геноцид» потрапляє до третього пункту проекту обвинувального акту. Документ стверджує, що нацисти «проводили умисний і систематичний геноцид». Вперше цей термін було використано у тексті міжнародного юридичного документа, з погодженим означенням, «знищення расових і релігійних груп». Обвинувальний акт згадує «євреїв, поляків, циган та інших». 18 жовтня цей акт подано до Трибуналу. «Я поїхав до Лондона і мені вдалося додати геноцид до переліку обвинувачень нацистським воєнним злочинцям, які висунули у Нюрнберзі», пише Лемкін. 
 
* * *
 
Судовий процес у Нюрнбергу розпочався 20 листопада 1945 року. Лаутерпахт присутній у залі суду з британською командою, намагається проштовхнути захист окремих осіб. Лемкін залишається у Вашингтоні з американською командою, намагається проштовхнути захист груп. 
Одним з двадцяти двох чоловіків на лаві підсудних є Ганс Франк, четвертий герой моєї книги. Він одним з перших підтримував нацистів, з 1928 року працював особистим юристом Адольфа Гітлера. У жовтні 1939 року він стає генерал-губернатором окупованої нацистами Польщі. У серпні 1942 року він прибуває сюди, до Лемберга і Галичини, щойно приєднаних до його території. Він влаштовує концерт, який завершується Дев’ятою симфонією Бетховена, і виступає з промовами. У цій самій залі. Тут, 1 серпня 1942 року, сімдесят п’ять років тому, він оголосив про план ліквідувати усе єврейське населення міста. 
 
«Я не бачив, щоб хтось з цього мотлоху вештався навколо, – говорить він. –  В чому справа? Мені кажуть, що колись у цьому місті були тисячі і тисячі цих незграбних примітивів… однак жодного не було видно відтоді, як я приїхав». 
 
Такі слова занотовано у його офіційному щоденнику. Аудиторія аплодує. Франк знає, чому він не побачив жодного єврея – вони у гетто, всього за кілька хвилин звідси, їх там 100 000. Він знає усе про це місце – куди ви можете зараз піти, хоч воно нині ніяк не позначено, – тому що у листопаді 1941 року його адміністрація підготувала карту під назвою Umsiedlung der Juden: Переселення євреїв. Він також знає, що вихід за територію гетто карається смертю – наслідок його декретів. Не хвилюйтеся, каже він, ми працюємо над проблемою «Єврейського питання». Вони більше не зможуть вештатися під ногами. У протоколі занотовано, що його слова зустріли у цій залі «бурхливими оплесками». Слова мають значення. 
 
Про цю промову повідомили на першій шпальті місцевого часопису «Газета Львовска».  За кілька днів розпочинається «die Grosse Aktio», Велика Акція з очищення гетто. Серед тих, хто опинився в епіцентрі жахіть, були родини, друзі і викладачі Лаутерпахта та Лемкіна з юридичного факультету Львова, а також родина мого дідуся Леона. З кожної родини залишився лише один вцілілий. 
 
У Лаутерпахта – це його племінниця Інка. Чотири роки тому я зустрівся з нею у Парижі. Ми пили чорний чай, вона розповідала мені про серпень 1942 року, при ясній пам’яті. Першим забрали її діда Арона, батька Лаутерпахта. «Через два дні німці забрали Гершову сестру, мою матір», – сказала вона мені. «Це було на вулиці, мою матір схопили українські і німецькі солдати». Вона спостерігала з вікна їхнього дому, сама. Її батько працював неподалік. 
 
«Хтось прийшов і сказав йому, що забрали мою матір. Я зрозуміла, що сталося, я все бачила у вікно... Мені було дванадцять, уже не дитина. Я перестала бути дитиною 1939 року. Я знала про небезпеку і все решта. Я бачила, як мій батько побіг за мамою на вулицю. Я зрозуміла, що це кінець. Я не була сміливою. Якби була, то побігла б за нею. Я знала, що відбувається. Я і досі бачу цю сцену, мамину сукню, її високі підбори...»
 
Вона пішла шукати батька. 
 
«Мій батько не думав про мене. І знаєте що? Мені це подобалося. Для нього це було лише те, що забрали його дружину, жінку, яку він дуже любив. Він думав лише про те, як її повернути». 
Її батько побіг шукати свою кохану у темно-сірому костюмі. Тоді забрали його і Інка залишилася сама. Якщо вам цікаво і хочете собі це уявити, вулиця Петра Дорошенка 64, паралельна до парку навпроти цієї будівлі, менше ніж 500 метрів звідси.
 
Я додав слова Інки у свою книгу і тепер ви можете побачити їх викарбуваними на гранітній плиті меморіалу у центрі цього міста, на місці знищеної синагоги Золота Роза.
 
Три роки по тому, у травні 1945-го, Франка затримують вояки США, поблизу його будинку у Мюнхені. З ним його щоденники, сорок два томи, і дивовижна колекція творів мистецтва, включно з портретом Чечилії Галлерані, «Пані з горностаєм», створеним  Леонардо да Вінчі приблизно 1489 року. Картина висіла в особистому кабінеті Франка у Вавельському замку у Кракові. Зараз вона повернулася на своє місце у Вавельський замок. Син Франка Ніклас каже мені, що, коли він був малим хлопцем, батько змушував його ставати перед цією картиною і зализувати волосся, як у  Чечилії. Тепер Франк на лаві підсудних. Його звинувачено за трьома пунктами, включно із «Злочинами проти людяності» і «Геноцидом». 
 
У той перший день судового процесу радянський прокурор ознайомлює суддів з подіями, які відбулися у Львові. Він описує вбивства, тортури та жорстоке поводження у концтаборах й інших місцях у Східній Європі – до переліку входить Янівський табір, у самісінькому центрі Львова. Він згадує про дії «геноциду», вчинені у цьому місті у серпні 1942 року, у наступні дні після промови Франка, виголошеної у цій залі. Понад 133,000 осіб було закатовано і розстріляно у Лембергу у той період, повідомляє він суддям у Нюрнберзі. У Янівському концтаборі, всього лиш впродовж двох місяців було вбито вісім тисяч дітей, прямісінько у серці цього міста. Під час промови прокурора Лаутерпахт і Лемкін ще не знають чи серед жертв є члени їхніх родин. Їм ще невідомо, що чоловік, якого вони притягнули до суду, Ганс Франк, безпосередньо причетний до досі невідомої долі їхніх власних родин.
 
Цього дня, вперше в історії, терміни «геноцид» і «злочини проти людяності» лунають на відкритому судовому засіданні. Я знаю, що Лаутерпахт і Франк були присутні цього дня в одному приміщенні і хочу побачити фотографію. Син Лаутерпахта каже мені, що таких фотографій немає, але я вперто наполягаю. Один мій друг знайомить мене з архівом «Ґетті Іміджис» (Getty Images), найбільшою колекцією зображень з того дня у суді. Я проводжу цілий день, переглядаючи сотні зображень на старих скляних пластинках, нарешті, після кількох годин пошуків я знаходжу. 
 
Лаутерпахт сидить в кінці столу з британцями, другого з лівого боку, лікті на столі, руки склав під підборіддям. У правому нижньому куті - кремезна фігура Герінга у світло-сірому костюмі завеликого розміру. Шостий на лаві по його ліву руку і просто перед краєм балкону, що потрапив у кадр – Франк, з трохи нахиленою головою.
 
Відділені лише кількома столами і стільцями, Лаутерпахт і Франк перебувають разом в одному приміщенні. 
 
* * *
 
Судовий процес триває цілий рік, а вирок виголошують два дні, 30 вересня і 1 жовтня 1946 року. Сподіваюся, ви зможете зрозуміти мою охоту не уникнути висвітлення усього, що відбувалося, оскільки життя цих трьох людей тісно переплелися. Достатньо зазначити, що зв’язки були несподіваними, серія подій, описаних істориком Ентоні Бівором як таких, що «жоден роман не здатен зобразити». Я веду до того, що ці особисті шляхи і їхні зв’язки із цим містом перетиналися таким чином, що наслідком стала зміна ходу історії розвитку права, а потім і самої історії. Ідеї та зусилля Лаутерпахта і Лемкіна повпливали на політику, історію, культуру, моє життя і ваше життя.
 
Поняття «злочини проти людяності» і «геноцид» увійшли в наш світ, а багатьом здається, що вони були там завжди. Ні, вони не були: обидва є продуктом творчого і винахідливого розуму двох людей, керованих особистим досвідом, викуваним на ковадлі одного міста. Чому Лаутерпахт обрав захист окремих осіб і що спонукало Лемкіна стати на шлях захисту груп є питанням до обговорення. У них схоже минуле, вони навчалися в одному університеті, мали одних і тих самих викладачів. Якщо ви забажаєте простежити витоки цих злочинів, сліди приведуть вас до Лемберга, до подій наприкінці Великої війни, до юридичного факультету. Звісно ж вони приведуть до будівлі, де вони вчилися і до викладача, який читав обом лекції – Юліуша Макаревича, польського професора кримінального права. Ви зможете потрапити до цієї будівлі, теж розташованої неподалік, і навіть до тієї самої аудиторії, де Макаревич ділився своїми думками стосовно ставлення до меншин, як це зробив я. 
 
А ось ще один дивний факт: попри своє спільне походження, зацікавлення і подорожі, попри той факт, що я зміг встановити, що вони перебували в одному місті в один день – хоч і не в Нюрнбергу і залі 600, де вони постійно розминалися, іноді всього лиш на день – виглядає на те, що Лаутерпахт і Лемкін так ніколи і не зустрілися. 
 
Поняття, які вони запровадили у міжнародне право – «злочини проти людяності» і «геноцид» супроводжують мою трудову діяльність. Моє прагнення зрозуміти Лаутерпахта і Лемкіна безперечно було зумовлене моєю особистою історією та подіями, які поховано у сімейних склепах, безумовно, з міркувань безпеки. 
 
У ході роботи я продовжував сімейне розслідування: внаслідок цієї детективної роботи я з’ясував ким була міс Тілні, і тепер розумію чому моя мати – і я – має підстави бути глибоко вдячною дивовижній і хоробрій жінці, яка присвятила себе місіонерській діяльності від імені Серрей Чепл з Нориджа, де вона народилася. Вона надихалася проповідями свого пастора Девіда Пантона і розділом 10, віршем 1 з Послання святого Павла до римлян: їхнє тлумачення одного рядка звідти, імовірно, спонукало її вирушити до Відня і врятувати життя моїй мамі влітку 1939 року. Слова мають значення. 
 
Я також встановив особу чоловіка у метелику. Мандрівка, яка спершу перенесла мене на схід, а потім на захід, через ріки та океан, з допомогою стосу старих австрійських телефонних довідників, приватного детектива з Відня, фейсбука, зрештою, завершилася на мансарді у Массапекуа, що на Лонг-Айленді у Нью-Йорку. Фотографія, яка стала ключем для розгадки ще однієї родинної таємниці, зроблена  у віденському садку навесні 1941 року, фото моєї матері з двома чоловіками у білих шкарпетках, один з яких був тим чоловіком у метелику, її коханцем, відкриття, яке привело до іншого відкриття, особистості чоловіка, який, імовірно, був справжнім коханням мого дідуся – його найкращий друг Макс.
 
Мабуть, ще дивнішим і цілком неочікуваним є те, що я дізнався про багато  безпосередніх зв’язків між моєю родиною і родинами Лаутерпахта та Лемкіна. Я був страшенно здивований дізнатися, що моя прабабуся Амалія Бухгольц народилася і мешкала  у маленькому містечку Жовква, всього лиш за 25 кілометрів на північ звідси, де, як виявилося, народився Герш Лаутерпахт. Дійсно, вони народилися і мешкали на одній вулиці, всього за кількасот ярдів один від одного. Тоді ця вулиця називалася Лембергштрассе. Львівська вулиця. Син Лаутерпахта Елі був моїм першим викладачем міжнародного права і моїм наставником, але минуло тридцять років, перш ніж ми дізналися, як ми пов’язані із вулицею, яку письменник Йозеф Рот називає Східно-західна. Рот, до речі, теж жив тут, на вулиці Еббота Гоффмана (нині вулиця Чехова), як і Йозеф Віттлін.  
 
У ході дослідження я з’ясував, що Амалія, чиє життя почалося поруч з Лаутерпахтами, закінчилося у вересні 1942 року, у королівстві Ганса Франка. Останньою вулицею, якою вона ішла перед смертю, була Гіммельфартштрассе, «вулиця на небеса», яка вела від залізничної платформи до газової камери у таборі під назвою Треблінка. Через місяць батьки Лемкіна Белла та Йозеф пройшли тією ж вулицею і загинули у тій самій газовій камері. 
 
Життя Амалії проходило між Лаутерпахтами і Лемкінами, як, можна сказати, і моє, хоч і по-різному. 
* * *
 
Звідки приходить розуміння цих точок дотику? 
 
Ідеї цих двох визначних осіб, Лаутерпахта і Лемкіна, і нині не втрачають актуальності. Лаутерпахт вважав, що ми повинні зосередитися на захисті індивідів, і, безумовно, навіть сьогодні стверджував би, що винайдене Лемкіном поняття «геноцид» є непрактичним і політично небезпечним, таким, що заміняє тиранію держави на тиранію групи. У певному сенсі мій власний практичний досвід підтверджує цю точку зору. Я помітив, що акцент на захисті однієї групи проти іншої сприяє підвищенню відчуття «вони» і «ми», підсилює групову ідентичність і почуття солідарності, є джерелом як підтримки так і небезпеки. Яким чином це відбувається? Намагаючись довести факт «геноциду» у юридичній практиці вам потрібно встановити існування і практичний вияв наміру знищити групу загалом або частково. Я бачив на власні очі, як цей процес зміцнює почуття солідарності потерпілої групи і водночас поглиблює ненависть до злочинної групи загалом. 
 
Однак я також розумію, що намагався робити Лемкін. Безумовно, він мав рацію, визнаючи реалії, що у більшості випадків (якщо не в усіх) масові звірства націлені не проти окремих осіб, а проти тих, хто належить до групи. Лемкін казав, і це потужний аргумент, що закон має відображати ці реалії, але він має також визнавати і надавати легітимності цьому відчуттю, яке є в усіх нас, приналежності до однієї чи більше груп. 
 
Хтось може спитати, а які довготривалі наслідки цих двох юридичних термінів? Після Нюрнберга настав період затишшя, і минуло п’ять десятиліть, перш ніж міжнародне кримінальне правосуддя отримало новий поштовх, зважаючи на події у колишній Югославії та Руанді, арешт сенатора Піночета, створення МКС, події 9/11 і після нього, які привели нас до Афганістану та Іраку, до світу ІДІЛ, жінок і дівчат етносу Єзиди, про яких я згадував.
 
Сьогодні вкотре, як я вже згадував на початку, отрута ксенофобії та націоналізму проникає у вени Європи. Я бачу її у своїх судових справах і під час подорожей, зокрема і до центральної та східної частин цього континенту – Угорщини, Польщі, України, де ті, хто дивився документальний фільм БіБіСі «Мій нацистський спадок», могли побачити, як я у далекому полі, всього лиш кілька років тому, спостерігаю за людьми у нацистських одностроях, що святкують річницю створення дивізії Ваффен СС Галичина. Це менше ніж за годину звідси. Неможливо пройти через досвід написання «Східно-західної вулиці», зануритися у світ між 1914 і 1945 роками, і не відчути помітне відчуття тривоги від того, які зараз відбуваються рухи.
 
Ближче до рідного дому теж відчувається запах змін у повітрі, рух у бік політики ідентичності. Один колишній мер Лондона – Кен Лівінгстон – образливо нагадує, що Адольф Гітлер підтримував сіонізм, інший – Борис Джонсон – стверджує, що ЄС і Адольф Гітлер якимсь чином мають спільну мету. BREXIT і президент Трамп – який хоче заборонити мусульманам в’їзд до Сполучених Штатів, не через те, що вони щось вчинили, а тому що вони є громадянами певних країн – безумовно, теж є відбиттям нової тенденції до замкненості, тенденції, яка бачить в інтернаціоналізмі та відкритості загрозу, демонізацію «інших», політичну доцільність.
 
На такому тлі я коливаюся між поглядами Лаутерпахта і Лемкіна, між захистом окремої особи і захистом групи, між реалізмом Лемкіна та ідеалізмом Лаутерпахта. Я бачу силу обох аргументів, і усвідомлюю напругу між індивідом і групою. Лаутерпахт і Лемкін своїми ідеями змінили світ, і зробили це за допомогою слів, написаних у книгах, книгах, які зробили свою дивовижну справу по всьому світу.
 
Жодне місце у світі не знає більше про згадану мною напругу, ніж Львів, де конфлікт між групами підштовхнув Лаутерпахта і Лемкіна до роздумів над тим, яким чином міжнародне право могло б запропонувати кращі захисні  засоби. Я страшенно радий, що зовсім скоро, з 10 по 12 листопада, у цьому місті відбуватимуться урочисті заходи на честь Лаутерпахта і Лемкіна – і я з нетерпінням очікую бути поруч з мером, коли він відкриватиме меморіальні таблички на їхніх будинках, у суботу 11 листопада, і на концерт, який відбудеться у філармонії пізніше того дня.
 
Жодна організація у світі не знає краще, ніж ПЕН про життєву важливість захисту прав окремих осіб і груп. 
 
Жодна з груп індивідів не знає краще, ніж члени ПЕН-клубу в усьому світі, про силу слова, його здатність запропонувати захист для письменника, для читача, для інших. 
 
Я закінчив «Східно-західну вулицю» у місці, де колись було здійснено масове убивство. Стоячи там, біля масового поховання, місця, яке нині досі не позначено, я опинився між двома полюсами голови і серця, розуму та інстинкту, усвідомлюючи одну дуже важливу істину, що нас справді переслідують «прогалини, залишені в нас чужими таємницями». Надія, що розуміння такого переслідування може зробити нас сильнішими є обіцянкою, яку дає зібрання стількох письменників тут у Львові, який мимоволі став колискою прав людини, письменників, які зібралися у спільній відданості правді, честі і гідності у часи поновлення пропаганди, підживленої нашим минулим. Те, що ми зібралися у тій самій залі, де пропаганда і її наслідки колись змогли дістати такого вбивчого розквіту, нагадує нам про те звідки ми прийшли, і куди ще попрямуємо. Під час Форуму видавців у Львові, письменниця Лариса Денисенко зіткнулася з проблемою за написання книги з назвою «Майя та її дві мами». Завтра в Стамбулі мій дорогий друг Ахмат Алтан постане перед іншим судом, який вирішуватиме чи його звільнять з ув’язнення, яке триває вже рік, за злочин бути письменником. У Києві залишається нерозв’язаним питання убивства Павла Шеремети у липні 2016 року, яке не було – але обов’язково мусить бути – належним чином розслідуване.
 
Як каже письменник, поет і співак Леонард Коен, існує «тріщина в усьому, так світло потрапляє всередину».
 
На завершення я хочу тепло подякувати Львову за те, що відчинив мені свої двері. Я хочу подякувати багатьом дивовижним людям цього міста, які запропонували свою допомогу, від мера до менеджера готелю Жорж. Не можу окремо не відзначити: Іван Городиський та Ігор Леман, докторанти юридичного факультету, які були моїми провідниками у міських архівах та їхня викладачка професорка Оксана Головко; професор Петро Рабинович, який читає лекції з прав людини у цьому місті понад п’ять десятиліть, у часи пітьми і часи світла; Софія Дяк та її колеги у чудовому Центрі міської історії; і Мар’яна Савка та усі її колеги з дивовижного львівського «Видавництва Старого Лева».
 
Кожному з них та усім решта дякую, дякую і ще раз дякую.
 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage