"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."
"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."

Поїздка на Схід: гранатове дерево й пряники
 
У різних поїздках запам’ятовується різне. Ця поїздка на Схід була дуже насичена. Калейдоскоп подій. Картинки мерехтять швидко. П’ять міст за три дні: Слов’янськ – Дружківка – Краматорськ – Костянтинівка – Бахмут (кол. Артемівськ).
 
Не встигаю запитувати у себе: що кожен із тих, хто прийшов на зустріч, винесе після неї? Книжка, автограф, відповіді на запитання, усмішки – чи цього достатньо? Що треба віддати, щоб це щось діяло довго і працювало в цьому просторі тоді, коли Книжковий Форум на Колесах повернеться додому?
 
Що я привезла до Києва, знаю. Танець, який підготували діти з Дружківки за мотивами книги «Марта з вулиці Святого Миколая». Перед бібліотекою виросло навіть гранатове дерево – і гранатів-мрій було навколо багато – можна було взяти свій гранат у руки і вже не випускати. Танцювали не лише діти, танцювали й невидимі ангели – ті, що нас захищають. Незнайомі нам (а іноді знайомі) люди, що загинули у цю війну. І все це під музику з фільму «Хористи», від якої сльози виступають на очі.
 
Багато дитячих малюнків з листами – неймовірно зворушливих із Дружківки й Костянтинівки.
Пряники від пані Наталі з Дружківки – на кожному прянику різні побажання: любов, багатство, наснага, затишок, кохання, щедрість.
 
Картина від пана Володимира Півня із ангелами в наплічниках.
 
Фотовідгук про минулу, квітневу, зустріч із учнями Краматорської гімназії.
 
Багато квітів – ще й досі на столі у мене стоять блідо-жовті домашні хризантеми з Костянтинівки.
Спогади про очі – дитячі й дорослі.
 
Усмішки – підбадьорливі, радісні, сором’язливі.
 
Запитання від поетки з Костянтинівки, пані Світлани Турчиної (вона із тієї генерації, що може годинами декламувати напам’ять Цвєтаєву, Мандельштама, Бродського): «Деточка, а вы сегодня кушали? Надо кушать». Ми після зустрічі з нею розмовляли англійською – це так буває: якась мова дуже проситься на язик. А я з приємністю говорила би з нею російською: із вдячності за материнську турботу і з простої симпатії.
 
Спогад про те, як ми розігрували книжки у Бахмуті. У дитячому конкурсі перемогла дівчинка, що вигадала історію про людей, які часом ходять на ногах, часом на руках, а часом так, як ми. Серед дорослих – вчителька, що розповіла легенду про Україну – про те, як Бог роздавав таланти різним народам і обдарував Україну голосом.
 
Дехто пише мені на фейсбук – розповідає про враження від книг, присилає фотографії. Це дуже важливо.
 
Може, це і є найцінніше, що дають такі поїздки: знайомство, діалог, обмін теплом – ми бачимо одне одного, ми спілкуємося і стаємо друзями.
Щоб знайти друзів у якомусь місті, треба туди поїхати. Тоді стереотипів стосовно одне одного не буде: адже ми знаємо, які ми й чого хочемо. Шукаємо спільного. А у нас його багато – у Дружківці на «випуску» учасників безкоштовних курсів української мови почуваю себе так, як у фольклорних експедиціях на Вінничині.
 
На Сході почуваюсь, як удома. Незважаючи на те, що гостро відчуваю, чого тут бракує – не лише книг і книгарень з різним асортиментом. Так, щоб можна було зайти, поблукати між полицями і знайти те, що тобі потрібно саме на сьогодні. Культура читання виховується довго. На це треба працювати – довго і наполегливо. І, до речі, не лише на Сході.
 
Окрема подяка Анастасії Розлуцькій й Катерині Мельник за організацію Книжкового Форуму на Колесах і всієї цієї поїздки.
 
 
 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage