Повернення в юність: дорослі книжки, які можуть сподобатися підліткам
Чимало письменників, які писали дорослу літературу, навіть не здогадувалися, що їхніми творами пізніше будуть зачитуватися підлітки. Навряд чи думали про це Артур Конан Дойль, Олдос Гакслі або Рей Бредбері, пишучи свої детективи, антиутопії та фентезі. Можливо, просто зараз про таку ж долю своїх дорослих творів не підозрює і хтось із українських письменників. Часто доводиться чути, що писати для підлітків складно: вони прискіпливі, одразу відчувають фальш – особливо це стосується теми стосунків та кохання. Тим часом усе може бути й простіше: деякі з таких «дорослих» книжок уже увійшли в коло підліткового читання або ж мають всі шанси зацікавити сучасних підлітків. Кілька таких книжок, об’єднаних темою та емоційною лінією любові, пропонуємо в нашій добірці.
Ольга Русіна, БараБука, чільне фото – Austin Distel
Сергій Мартинюк, «Капітан Смуток»
Видавництво «Фабула», 2018
Дебютна книжка фронтмена популярного молодіжного гурту «Фіолет», автора саундтреків до серіалу «#Школа» Сергія Мартинюка, написана у стилі Джека Керуака. Двоє головних героїв – ексцентричний і яскравий Пі та його друг, анонімний і дещо пасивний оповідач – хаотично подорожують Україною. Це – дорога заради дороги; утім нарівні з самою подорожжю рушієм сюжету є постійні зв’язки з минулим, які проявляються у кожній наступній зупинці героїв. Вони слугують приводами для екскурсів у дитинство та юність обох Пі та його друга, що пройшли у 1990-х і з багажем яких зараз намагається розібратися так багато українських авторів.
Пі – центральна постать роману, що притягує до себе пригоди, якого любить і яким захоплюється його друг. Роль товариша Пі від самого дитинства, здається, зводиться до того, щоб супроводжувати друга в його мандрах, як Санчо Панса Дон Кіхота. Проте що далі, то більше відчувається, що Пі – далеко не романтичний ідеал свободи та вільної любові, а інфантильний чоловік, що застряг у своїх дитинстві та юності. «Капітан Смуток» – це книжка про згубні пристрасті молодості, любов до друга дитинства, яка ідеалізує та не бачить вад, хворобливу прив’язаність до минулого. Пі харизматичний, але й безвідповідальний, сміливий, але й неуважний до того, хто поруч. Пі з сентиментальністю згадує свої проминулі любові, але не переймається власними позашлюбними дітьми. Тут авторові можна закинути стереотипність багатьох суджень і вчинків головного героя, які оповідач ніяк не спростовує, а також зайву маскулінність образу Пі (жіночі персонажі тут досить пласкі та завжди другорядні). Варто зазначити, що наприкінці роману Пі змінюється, хоч ми і не розуміємо, як і чому ця зміна сталася, – автор просто констатує факт: і так у житті буває. А також розкриває таємницю оповідача, другого безіменного головного героя, що виявляється справді вдалим сюжетним ходом і для нього, і для Пі.
Таня Малярчук, «Забуття»
«Видавництво Старого Лева», 2016
Ця книга кілька років тому отримала відразу дві діаметрально протилежні відзнаки: «Книгу року ВВС-2016», а після цього – «Золоту бульку» ЛітАкценту як книжка-розчарування, викликавши цим хвилю дискусії в українському літпросторі. У романі є дві основні сюжетні лінії – оповідь головної героїні та життєвий шлях українського мислителя та соціолога В’ячеслава Липинського, який помер за десятки років до того, як оповідачка цієї історії з’явилася на світ. Попри це, вона відчуває певний зв’язок із Липинським і намагається віднайти його ознаки у власному житті. Окрім цікавої і добре прописаної біографії Липинського, маємо тут емоційну оповідь героїні про її власне життя зі своїми проблемами: стосунки з батьками, історії кохання до кількох чоловіків, зрештою, психічну хворобу, панічні атаки та видужання. Час від часу може здатися, що ці сюжетні лінії надто дисонують; зрештою, їх розділяє не лише століття історії, а й різні соціальні, побутові та політичні умови життя. Водночас саме дослідження біографії Липинського стане для головної героїні поштовхом, який допоможе зрештою стати на шлях одужання. Поляк за походженням, В’ячеслав Липинський вирішив присвятити життя українській ідеї – що вже за визначенням не могло викликати особливої прихильності в Польщі на зламі ХІХ-ХХ століть. Історичному виміру книги додає цікавості й опис особистого життя Липинського, історія його кохання, стосунки з родиною та друзями.
Галина Рис, «Амстердам-Київ. І трохи святого Миколая»
«Дискурсус», 2017
Ще одна книжка, в якій використані дві паралельні сюжетні лінії. Одна – історія головних героїв із українських міст, інша – «книга у книзі»: оповідь про Святого Миколая, яку пише одна з героїнь. Сюжет починається класично-святково: Марко та Олена переплутали в аеропорту свої валізи. Рукопис Олени опинився в Марка (та неабияк його захопив), а Олена отримала купу непотрібних подарунків, куплених Марком для родичів, і змушена почати роботу над книжкою заново. Попри таку зав’язку, цей текст не стане ще однією історією про щасливе кохання двох загублених (та віднайдених, між іншим, завдяки Фейсбуку – ще один аргумент на користь соцмереж!) героїв. У кожного з них – своє життя; втім, це не означає, що Олена та Марко взагалі не можуть одне одному допомогти. Отак, Марко спонукає Олену писати, а знайти її вдається завдяки тому, що чоловік сам наважується повернутися до малювання. Марко – самотній, його кинула дівчина. Олена заміжня та має сина; стосунки в родині не завжди ідеальні, але вони з чоловіком намагаються йти назустріч одне одному. Крім цього, авторка зачіпає ще одну важливу тему: сестра Марка Стефа, що живе з матір’ю в селі, змушена вийти заміж за хлопця, якого практично не знає. Дівчина внутрішньо опирається такому рішенню, але не наважується перечити родині, котра (як, певно, не в одному українському містечку чи селі) керується стереотипами про те, що до весілля дівчині з хлопцем ні в якому разі не можна ані жити разом, ані займатися сексом чи взагалі робити будь-що, що «не прийнято».
Приємним доповненням до сюжету слугує власне історія Святого Миколая, розділи з якої чергуються з розділами про реальне життя героїв. Можливо, когось із читачів вона навіть змусить повірити в те, що дива трапляються.
Оксана Луцишина, «Любовне життя»
«Видавництво Старого Лева», 2015
Головна героїня Йора – молода емігрантка зі Східної Європи – живе в США, винаймає навпіл із іншою студенткою Інгою кімнату, працює в університеті та намагається якось пристосуватися до життя в іншій країні. Вона зустрічає Себастьяна, з яким певний час щасливо і без зобов’язань зустрічається, аж поки не дізнається про інших його коханок. Образ Себастьяна досить шаблонний, як й історія їхнього з Йорою розриву – не надто відомий актор, красивий і вправний коханець, незалежний і з власним поглядом на світ; легко розходиться з жінками, якщо вони загрожують цей світ зруйнувати. Власне, цей картинний Себастьян стає лише зачіпкою, від якого може відштовхнутися сюжетна лінія головної героїні.
Після розриву із Себастьяном Йора поволі скочується в депресію. Те, що виглядало як дружба між нею та Інгою, зникає без сліду – Інга має цілком влаштоване особисте життя, тож просто йде. У своєму щасті та горі кожен із нас егоїстичний – хочеться тут додати; втім, справді приязних стосунків між Йорою та Інгою ніколи й не було. Вони могли довго обговорювати своїх коханців чи побутові справи, але не знали ані минулого одна одної, ані якихось життєвих планів чи мрій. Прикметно, що у критичний момент Йорі допоможе зовсім інша, випадкова людина.
Чим глибше Йора занурюється у своє переживання, тим тоншою стає у її свідомості межа між справжнім та уявним. Вона починає слабувати на дивні хвороби, проти яких не допомагають жодні ліки; у тексті з’являються сцени, що залишають читача у непевності: чи сталося це насправді, чи це – просто витвір хворої уяви головної героїні. Світ Йори балансує на межі сюрреалізму, поки вона намагається розібратися із власними почуттями до Себастьяна – так він фізично присутній лише на початку роману, але насправді супроводжує Йору протягом постійно. До справжнього Себастьяна Йора робить спробу повернутися лише в кінці книги і з подивом виявляє, що весь цей час, поки вона уявляла поруч із собою омріяного чоловіка, його власне життя склалося цілком інакше.
«Любовне життя» можна читати по-різному. Сама авторка у післямові закликає сприймати твір як психологічно-філософську притчу чи взагалі інтерпретувати історію за допомогою карт Таро. Але найочевидніший та найпростіший пласт цієї повісті – власне любовне життя героїв, психологічна травма та пошук виходу з неї.
Софія Андрухович, «Фелікс Австрія»
«Видавництво Старого Лева», 2014, 2019
Роман «Фелікс Австрія» – це історія двох жінок: панночки Адель та її служниці Стефи. Стефа беззаперечно любить і захоплюється Адель, але підсвідомо водночас і змагається з нею: за прихильність чоловіків, батьківську любов, любов до несподіваної дитини. Дівчата росли разом змалечку і часом самі не розуміють, хто вони одна одній – господиня та служниця чи дві подруги; усе тільки ускладнюється, коли Адель виходить заміж. Вони зі Стефою виглядають як дві протилежності: Адель – примхлива, часто самолюбна, інфантильна; Стефа – скромна, готова присвятити всю себе якійсь ідеї. Проте не лише Адель наказує слухняній Стефі; насправді служниця має неабияку владу над свою вразливою панянкою, ця химерна прив’язаність та любов душить обох дівчат, нездатних від неї звільнитися. У «Фелікс Австрія» варто відзначити не лише добре і цілісно прописані образи головних героїнь, а й детальне історичне тло, на якому розкриваються історії Стефи та Адель. Історія в романі виписана з неабиякою уважністю до деталей. Колишній Станіславів початку ХХ століття, сучасний Івано-Франківськ – містечко на окраїні тодішньої Австро-Угорської імперії. Мова, деталі побуту, атмосфера міста не викликають відчуття перенасичення чи фальші. А життя тодішніх мешканців Станіславова зовсім не було розміреним і спокійним, як нам би зараз могло здатися: «фотографічні апарати» щойно навчилися за лічені хвилини відтворювати зображення людей, «апарати телефонні» донесуть до тебе голос людини, яка насправді знаходиться за багато кілометрів, а рентген й узагалі бачить кожного наскрізь. На початку ХХ століття нікому не жилося легко – спостерігаючи за явищами, які для нас тепер видаються буденністю, люди, певно, запитували себе, чи не наближається кінець епохи. Але ось – минуло понад століття й епоха продовжується: так, у 2020 році історія Адель та Стефи отримає нове втілення у фільмі «Віддана».
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно