"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."
"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."

«Поставила крапку – й часи відразу зламалися»
Людмила Таран, День
 
Начебто другорядні деталі додають щось надзвичайно важливе до образу творчої людини. Не думала, що Яна Дубинянська, міська жінка, любить працювати на землі. Заінтригована її прозою, завжди дивувалася, як вона вміє вибудовувати стосунки з часом — не тільки на письмі, а й у реальності.
 
«Свій час» — свіжий її роман, надрукований у перекладі українською у львівському видавництві, в якому письменниця філософськи обігрує простір і міфи не лише міста Лева.
 
—  Ваш роман укотре нагадує, як важливо жити у своєму часі. Яке найфантастичніше продовження вашої фантастики в реальності, даруйте за тавтологію?
 
—  Маю досить міцну репутацію піфії, чи Касандри. На жаль, в Україні майже не читали мого роману «Н2О», виданого 2008-го, де показано, як мирний студентський рух переростає у криваву революцію, які її віддалені наслідки. І роману «Глобальне потепління», де стосунки героїв, журналістки з Нашої країни і письменника з Цієї країни (країн, дуже схожих на Україну та Росію), йдуть нібито до кохання — а закінчується все війною. Починається вона зненацька після грандіозного свята в Цій країні, в якому тепер читачі впізнають відкриття Сочінської олімпіади — а роман вийшов 2009-го.
Насправді я не схильна до містики, все це не передбачення, а швидше  інтуїтивне моделювання. Досвід мирної помаранчевої революції дозволяв уявити, що все могло піти не так. І в серпні 2008 року, коли писався фінал «Потепління», можна було передбачити березень 2014-го. Раціонально, в житті, про таке не думала, а в творі, виходить, передбачила. І та розсинхронізованість, про яку писала у «Своєму часі», — теж, мабуть, із передчуття суто літературного. Роман був закінчений восени 2013 року, я поставила крапку — і часи відразу зламалися.
«У ЛЬВОВІ ЗДАВАЛОСЯ, ЩО СТІНИ ЗІЙДУТЬСЯ РАЗОМ І РОЗЧАВЛЯТЬ МЕНЕ»
— Може, спробувати «запрограмувати» себе на кращі часи, ніж нинішня миро-війна, — так і станеться?.. Ваша «машина часу» —  уява. Львів, неназваний, але впізнаваний «герой» роману, чи не найкраще надається для цього. Що найбільше притягує в ньому?
 
—  Зі Львовом у мене окрема і складна історія. Тут навчалася півтора року. Уявіть собі: дівчина з моря, з простору — приїхала до цих башт, квадратових площ і вузеньких вуличок. Мені здавалося: одного разу стіни зійдуться разом і розчавлять мене. Прагнула вирватися звідси, й мені вдалося! Тепер дуже люблю приїжджати до Львова. Та весь час тут блукаю. Для мене пройти, скажімо, з площі Ринок до Вірменської — майже неможливий квест, це місто не дає тримати напрям, водить колами. Герой «Свого часу» теж це відчуває — перед тим, як узагалі випасти з часового виміру. А ще я колись, як і персонажі роману, підіймалася на Високий замок, абсолютно впевнена, що замок на тій горі є.  Він і справді є — тільки в іншому часі.
 
—  Так, люди з уявою це відчувають... Умієте в безпосередньому житті «прискорювати» чи «сповільнювати» час?
 
— Намагаюся. Та, боюся, він усе ж сильніший за мене, постійно підкидає сюрпризи. Якось, вийшовши з потяга метро, вже біля ескалатора помітила, що загубила у вагоні рукавички. Встигла повернутися, сказати «дякую» дівчині, яка саме підняла їх з підлоги і простягла мені, й знову вийти на перон — тільки тоді потяг, нарешті, рушив. Без якоїсь химерної зупинки часу чи власного хроноприскорення це було б абсолютно неможливо! Цей епізод я поцупила з життя для роману, хоча взагалі-то роблю таке рідко.
 
Мій герой, успішний письменник Андрій Маркович, сприймає час як цінність, як ресурс — і вміє порядкувати ним як завгодно. Я б теж так хотіла... (зітхає. — Ред.) Та  нічого не встигаю!
 
— Навпаки! Романістка, сценаристка, мама трьох дітей — не знаю, як даєте з цим раду! А як «уживаєтеся» у своїх героїв?
 
—  Ніяк. Коли пишу, до чого тут узагалі я? Є персонажі, окремі нові люди, іноді схожі на когось, іноді — й на мене, але це не настільки важить. Із ними щось відбувається, мені важливо відчути й зрозуміти, що саме. Колись мріяла стати актрисою і «вживалася в ролі» перед дзеркалом. Але література — зовсім інакше, це завжди цілий світ! А я ж одна. Тобто мене немає взагалі, така діалектика.
«ЩОБ ВИЙТИ ІЗ «РЕЖИМУ СЦЕНАРИСТА», ДОВОДИТЬСЯ РОБИТИ НАД СОБОЮ ЗУСИЛЛЯ»
— Чи в творчості маєте табу?
 
— Не більше, ніж у житті. Найпростіше, на поверхні: не вживаю матірних слів, хоча ставлюся до цього толерантно. І в літературі не вживаю. Табу? Може, й табу, а може, просто мені не треба. До речі,  маю повість «Спадкоємець» (вона друкувалася в журналі «Новый мир») — про міфічні, карнавальні 90-ті. І там частина героїв спілкується практично самими трикрапками — така хуліганська стилістика. А якщо серйозно, єдине справжнє табу в літературі — брехати. Ось цього не можна, зовсім, ніколи.
 
— Чи можливе «перетікання» в прозу напрацьованого в написанні сценаріїв?
 
— (Сміється.) Аж ніяк: права на сценарій, замовлений студією, належать їй з усіма тельбухами. Ясна річ, сценарна робота дисциплінує, розвиває лаконічність і структурне мислення, це корисно для письменника. Дехто вважає, що моделювати в уяві єхидні репліки редактора чи режисера і невпинно правити написане, як це змушені робити сценаристи, письменникові теж корисно, — але точно не для мене. Доводиться робити над собою певне зусилля, щоб вийти із «режиму сценариста» і знову писати прозу: суміщати ці два роди діяльності дуже важко, і в часовому вимірі, й суто психологічно. Хоча, здавалося б, — теж образи, характери, сюжетні повороти, теж літери...
 
 
— Самотність — умова ремесла письменника. Чи маєте достатньо власного простору й часу?
 
— Колись  пишалася тим, що можу писати, водночас погойдуючи дитяче ліжечко та відповідаючи другій дитині на запитання про все на світі. Та, мабуть, уже втрачаю хист: тепер і справді прагну самотності. Наприклад, утекти від усіх до кав’ярні, бажано без інтернету (сторонні люди, з якими не треба спілкуватися, мені не заважають). І ще мій час — ранок, поки родина спить. Найкращі ранки — в Криму, в моєму домі посеред пагорбів: там я, мабуть, під’єднана до морського ритму, і встаю на світанку без жодного зусилля.1
«РОСІЯ ВІДДАСТЬ КРИМ, ЯК ЗЛОДІЇ СКИДАЮТЬ КРАДЕНЕ»
— Крим — ваша «колиска», радість і біль. Як уявляєте подальшу долю півострова?
 
— Я переконана, що Росія віддасть Крим сама, як злодії скидають крадене. Більше того: пересічним росіянам це буде подано як велику перемогу їхньої дипломатії, путінської чи післяпутінської. Та чи стане це перемогою і для материкових українців, які зараз посилено вчаться ненавидіти Крим і кримчан, — інше питання. Гадаю, багато з них, навпаки, волатимуть про зраду.1
 
Наша вітчизняна пропаганда зараз дуже багато бреше про Крим — починаючи зі зловтішного симулякра «порожніх пляжів» і закінчуючи міфом про «українських туристів-зрадників», і це сумно, як і будь-яка конфліктогенна брехня. Водночас кримчанам розповідають жахалки про те, як усе погано в Україні, яка тут у нас «мілітаризація і деградація». Тобто з обох боків дзеркально робиться все, щоб людям було якнайважче порозумітися. Дуже не хотілося б, щоб повернення Криму стало початком доби полювання на відьом і нового перерозподілу власності на півострові вже під дахом «патріотизму». Крим виживе, незважачи ні на що, і переживе все. Крим — прекрасний, і всій Україні варто про це пам’ятати.
 
— Відомо чимало прикладів, коли письменники починали писати іншою, ніж звикли раніше, мовою — доволі успішно. Чи могли б писати українською? Зрештою, як журналістці, це вам чудово вдавалося.
 
— А навіщо? Спробую пояснити, щоб мене правильно зрозуміли. Вважаю: так зване мовне питання — елемент гібридної війни проти України. Колись імперія застосовувала русифікацію, нині — мовний розбрат, а українці, на жаль, не встигають за її тактикою, весь час відстають на крок. «Мовного питання» як джерела конфлікту в нас узагалі не повинно бути. Бо Україна —  багатонаціональна й полікультурна країна, в цьому наша сучасність і відкритість до глобалізованого світу. Часи герметичних національних держав минули, ця модель уже не працює.1
 
Для українського письменника нормально писати російською; зрештою, творчість — це інтимна справа, і рідна мова надається для цього краще, ніж державна. Для українського читача нормально читати російською, і взагалі знати щонайбільше мов. І разом з тим дуже добре — розвивати перекладацьку школу, бо перекладати з близьких мов не так легко, як може здатися. Дуже задоволена співпрацею з моїми перекладачами (зокрема перекладачкою «Свого часу» Вікторією Стах) і рада, що талановиті люди завдяки мені й моїм видавцям мали, сподіваюся, цікаву творчу роботу. Різні мови — це поле для спільної творчості, а не яблуко розбрату.1
 
— Загалом маєте рацію, але, переконана, за умови, коли не існуватиме імперської пихи Росії та її мови як інструменту поневолення інших народів. Дякую за розмову!
 
ДОВІДКА «Дня»
 
Яна Дубинянська — письменниця, журналістка. Народилася в Криму. Мешкає в Києві. Творить на межі фантастики і психологічної прози. Авторка понад 20 книжок. Має численні престижні премії.
 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage