0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
Поліна Жеребцова: «Ми є тим, що ми пам’ятаємо»
Ярина Коваль, Львівська газета; Фото з архіву Поліни Жеребцової
 
Розмова з журналісткою, письменницею, уродженкою Грозного, свідком двох російсько-чеченських воєн.
 
«Ми живемо лише в ріці Смерті, а коли виходимо з неї, то ніби просто є. І все». А наша сучасниця Поліна Жеребцова, чия книга оповідань про дві чеченські війни «Тонка сріблиста нить» не так давно побачила світ у львівському «Видавництві Старого Лева», напевно, має рацію.  Але, Господи, яким же ж дивовижним є оце, хай з погляду вічності і миттєве, тривання. Та вона цього й не заперечує. Уродженку Грозного, яка дитиною пережила дві війни, а сьогодні як політемігрантка живе у Фінляндії, журналістку, лауреатку міжнародної премії імені Януша Корчака та фіналістку премії ім. А. Сахарова «За журналістику як вчинок» Поліну Жеребцову справді дуже цікаво читати, чути її думки, спілкуватися з нею.  Із цієї можливості народилася і наша розмова.
 
– Отже, Будда сказав, що щасливий той, хто не прив’язаний до місця і до форми. Але людина – не Будда. Людське життя – це десятки, сотні прив’язаностей, які роблять нас не лише вразливими, а й сильними одночасно. Що означає для Вас ця книга – визволення від якихось прив’язаностей, їх полегшення чи зумисне огранення цих відчуттів як алмаза?
 
– Мені важливо зберегти пам’ять, показати читачам війну і світ очима дитини. Не можу сказати, що мені стає легше… Однак, попри те, що згадувати пережите важко, це – мій обов’язок: невинно убієнні в російсько-чеченських війнах не можуть самі розповісти свої історії. Завдяки чудовій Оксані Думанській, яка переклала «Тонку сріблисту нить» з російської, та «Видавництву Старого Лева»  тепер про мою книгу знають і в Україні. Це – збірка оповідань про людей, які жили в Грозному, в Чечні, потрапили в пастку воєнного часу й були вимушені щодня шукати собі їжу і дах. Найгарніше зелене місто Північного Кавказу перетворилося в руїни. Мирні жителі – старенькі, жінки, діти – не вміють стріляти, їм значно важче, ніж військовим, що готові до битви. Але, крім страху і горя, на сторінках книги є гумор і добре ставлення один до одного, і саме це допомагає героям вижити, вистояти проти зла. Всі історії, про які я пишу, – документальні, але вбрані у два філософські тексти: перше й останнє оповідання – це сни.
 
– Вести щоденники – узвичаєне заняття для дівчаток. У Вашому житті це заняття спровокувала війна чи займалися цим і раніше? Чому вирішили надати щоденникам розголосу, адже такі речі, як правило, щось дуже особисте, не призначене для сторонніх очей. Чи війна однозначно змінює підходи до будь-якого щоденника?
 
– Коли я була маленькою, то затримувала дихання, ніби перед довгим зануренням, розглядаючи в скринях і шухлядках дбайливо збережені листи, поштівки та щоденники за останні двісті років. Мої бабусі та прабабусі до заміжжя малювали, складали вірші, робили записи. Мені, дитині, було заздрісно. Я мріяла, що, коли трошки підросту, то напишу не гірше! Хто знав, що в моє життя, як і в життя тисяч дітей Чечні, втрутиться страшна кривава війна… Ідея видати книги про війну виникла в мене, коли я працювала кореспондентом на Північному Кавказі в 2003-2004 роках. Щоденник писала  для себе, але подумала: як люди дізнаються правду? Від кого? Я – свідок і повинна розповісти. Тим паче, що вела щоденники 21 рік. Світ побачили два томи: «Щоденник Жеребцової Поліни» про другу російсько-чеченську війну та «Мураха в скляній банці. Чеченські щоденники»  про першу війну і післявоєнні роки. До речі, «Мураху» теж переклали українською і видали у «Клубі сімейного дозвілля» минулого року.
 
– Щоденники – це спогади. Скільки минуло часу перш, ніж Ви почали їх перечитувати, що відчували? Не було відчуття, що все трапилося не з Вами?
 
– Було відчуття, що все відбувалося зі мною, але в іншому житті, де я – зовсім юна, повітряна, та, яка танцює над безоднею. Людській пам’яті властиво забувати, прибирати частину спогадів у сховища. Перечитуючи старі зошити, знову потрапляєш у втрачені дні, перебираєш їх, як вервечку для молитви, відчуваєш палюче сонце, хуртовину, запах металу й попелу, вписані в історію. Оживають усмішки загиблих друзів. Небом  летять важкі літаки-бомбардувальники, і діти чують музику смерті. Читаючи записи, мимоволі здригаєшся і відчуваєш тремтіння землі. Це пам’ять виривається зі схованок, огортає тих, хто вижив, щоб передати досвід і знання.
 
 
 
– Один з героїв Ремарка зауважував, що людина старіє від спогадів. Мовляв, секрет вічної молодості у здатності забувати. Що на цю тему думаєте Ви?
 
– Якщо людина потрапила в полон, табір смерті, в’язницю чи на війну, її психологічний вік зупиняється. Якщо ти потрапив у ті жорна, коли тобі було сімнадцять, то навіть якщо мирний час повернеться через багато років, твій характер буде таким же безпосереднім. Я, скажімо, переживши дві чеченські війни, досі така сміхотлива, як маленька дівчинка. Хоча здоров’я і похитнулося від голоду, холоду і постійного стресу. Мене складно здивувати, я  не особливо довіряю людям, але серце завжди вражає щира доброта, властива чистим душам. Спогади наповнюють особистість, як посудину. Хто вона без них? Вільний птах, який ширяє у всесвіті. Але в кожному зі  світів у нього є свої сни. Ми те, що ми пам’ятаємо.
 
– Вашу книгу неможливо читати без величезного співпереживання і внутрішнього трему, без відчуття абсурду того, що відбувається, без почуття невідворотності й одночасно, що цього жаху могло не бути. Українці здатні відчути Ваші книги особливо тонко, тому що у нас теж триває війна. Нехай вона інша, але звичайна людина, яка  потрапила в ці жорна, переживає ті ж проблеми, що й Ваші герої. Яке найбільше здивування винесли Ви з тих часів?
 
– У найближчому майбутньому українці напишуть чимало книг: щоденників, мемуарів, спогадів у вигляді романів і повістей. Нове покоління письменників і режисерів осмислюватимуть безпощадні і непотрібні людству військові конфлікти. Для мене на війні стало найбільшим здивуванням, як швидко з навколишніх спадають маски і як у начебто нормальних людях проривається моторошне звірине нутро. Повірте, бачити це справді страшно. Війна показує людині, хто вона є насправді: негідник, герой чи пристосуванець. Чи зуміє людина зберегти порядність і співчуття?
 
– У передмові до книги Ви згадуєте, що ще за часів першої чеченської війни прочитали історію директора дитячого будинку, відомого письменника Януша Корчака, який під час Другої світової – хоч міг врятуватися – пішов у газову камеру разом зі своїми вихованцями, щоб їм не було страшно, і говорите про те, що він став Вашим героєм. Серед тих, кого знали особисто, є люди, спроможні посісти місце у Вашому світовідчутті поруч з Корчаком?
 
– Дідусь Ідріс. Я присвятила йому оповідання у  «Тонкій сріблистій ниті». Наш сусід-чоботар, сивий інгуш, мусульманин, який ціною власного життя не дав убити жінку і маленьку дитину. Сім’ю російсько-української крові чеченські бойовики звинуватили у співпраці з російською армією, визнали ворогами народу й засудили до розстрілу між першою і другою війнами. Звинувачення було абсолютно брехливим: це знали всі сусіди. Маму й дитину обмовили з метою наживи: у нещасної сім’ї була трикімнатна квартира. Сусіди намагалися захистити їх словесно, але бойовики не слухали. Якби не втрутився старий Ідріс, жінку та маленьку дівчинку розстріляли б. Він урятував їх, заплативши за це власним життям.
 
– «Усесвіт наділяє людей випробуваннями. І в кожного є шанс зазирнути в глибину свого серця. Іди й дивись!» – ваші слова. Гортаючи сторінки тих війн, що бачите в серці тієї дівчинки, якою були тоді?
 
– Мені довелося жити у світі, де панував страх, морок і беззаконня. Щоб вижити під бомбами, я читала молитви й просила Бога нас помилувати. Говорила з Богом, як зі своїм другом. Усі релігії і національності переплелися в нашому будинку. Моя найголовніша молитва звучала так: «Всевишній, не покинь нас! Ні в цьому світі, ні в інших світах, які Ти створив. Не дай темряві поглинути наші душі, помилуй і збережи! Даруй нам кращих ангелів для захисту!»
 
Я знаю, що Бог чує молитви дітей.
 
– Поліно, Ви відчули на собі і жахи війни, і труднощі людей у пошуках нового дому. Які уроки винесли? Що відкрили в людях, про що раніше й гадки не мали? Що згадувати гірко?
 
– У Росії люди жорстокі. Від безправ’я у власній країні, від того, що життя не варте ні копійки. Влада – безкарна і всесильна: будь-кого можуть схопити, залякати, вбити.  Людей постійно стравлюють між собою, як і каже закон негідників – «Розділяй і володарюй»: спецслужби, націоналісти, фашистські елементи. Залякані та байдужі до чужого горя варяться в одному казані. Звичайно, порядні і добрі є, але їх одиниці. Ми переконалися в цьому на власному гіркому досвіді. У Ставрополі, куди ми з мамою змогли виїхати восени 2004 року, багато чоловіків пішли воювати на боці російської армії і загинули. В їхніх сім’ях панує ненависть до чеченців. Як людина і письменник, я їх розумію. Коли ми приїхали і почали розповідати про жахи війни, ви уявляєте шок цих людей? Вони не хотіли нічого чути, або  й узагалі погрожували. Ми з мамою, яка перенесла на той час два інфаркти, за півтора року змінили дев’ять квартир. Іноді буває, приїдеш зі сумкою поселятися, а господиня подивиться у паспорт: «Ага, ви, чеченці, чорні, забирайтеся геть з нашого дому!» За чеченців сприймають усіх, народжених у Чеченській республіці, незалежно від того, якої національності людина є насправді. За розповіді про розстріли та бомбові удари.
 
– Як склалася Ваша доля після війни? Чому вирішили стати журналістом?
 
– Журналістом вирішила стати ще у Грозному, щоб розповісти правду. Але тільки-но почала писати про тортури, як посипалися погрози. Довгі роки мене не друкували ні в Ставрополі, ні в Москві…  Лиш зрідка вдавалося надрукувати той чи інший текст у журналі чи газеті. Шукала, хто надрукує щоденники, понад вісім років. Російські видавництва відмовлялися, боялися. Деякі видавці називали мене «зрадником, який безчестить російську армію», хоча я розповідала тільки про мирних мешканців. Хоробрих російських видавців заледве вдалося знайти. Після того, як 2011 року вийшов перший том чеченських щоденників, на багатьох російських сайтах його оголосили фальшивкою, а мене – неіснуючим казковим персонажем. На мій захист про справжність щоденника відразу виступила із заявою в пресі відома російська правозахисниця Світлана Ганнушкіна. Завдяки ВВС, The Guardian, Reuters і численним інтерв’ю у західних ЗМІ вдалося довести правду, й читачі не були збиті з пантелику, як це планували зацікавлені служби. Про російсько-чеченські війни дуже важливо розповідати, щоб громадяни РФ не жили виключно пропагандою офіційних телеканалів, яка робить людей неадекватними, агресивними, налаштованими на ворожнечу.
 
– Як опинилися в Фінляндії і чому?
 
– Після виходу книги в Росії мені й чоловікові довелося утікати, рятуючи власне життя.
 
У Фінляндії 2013-го ми отримали політичний притулок, знайшли нову Батьківщину. Тут чудове повітря, промениста, жива вода, яка немов ллється з небесного джерела, добрі й чуйні, терпимі до інших національностей і філософій люди. Чоловіки-фіни настільки гарні, що, здається, тільки-но зійшли з полотен стародавніх майстрів, які малювали лицарів та пророків, а жінки надзвичайно милі та господарські. 70 відсотків території країни – ліси. Ми з чоловіком, як тільки приїхали, жили в таборі для біженців, а зграя диких вовків на чолі з ватажком приходили до нас ночувати на веранду великого дерев’яного будинку. Вовки виходили з гущавини і спали, як цуценята, у мене під дверима. Всі біженці в таборі жартували, що вовки знають, кого охороняти, знають, що приїхала «Поліна з Чечні». Вовк – символ земель, де я народилася. Символ хоробрості й могутності.
 
Все, що колись було мені дороге на чеченській землі, – винищили. Люди зійшли з розуму: хтось від пережитого жаху, а хтось від ненависті, когось обдурили політикою, комусь забили баки ідеями… В інших регіонах Росії я ніколи не відчувала себе вдома. І тільки у Фінляндії зрозуміла, що зможу віднайти спокій. Це мене дуже надихнуло, додало сил жити й писати.
 
Зараз моя документальна проза побачила світ не лише російською, а перекладена також фінською, українською, французькою, німецькою, литовською, польською, болгарською та  іншими мовами. Разом дванадцять мов, і скрізь знатимуть про російсько-чеченські війни відтепер не лише, що говорять про них офіційні російські медіа, а й мою правду – правду людини, яка через це все пройшла.
 
– Я читала Ваш блог, відкритий лист Ходорковському, де Ви згадуєте не тільки жахи воєн, а й виступаєте проти сучасної російської влади. Навряд чи цій владі це сподобалося, тому що ви не тільки мовчазний свідок кривавих подій на Кавказі, Ви постраждали особисто – у ногах було 16 осколків, Вас разом з  мамою лякали розстрілом, поставивши біля прірви й стріляючи над головою (свої же ж, росіяни) тільки тому, що Чечня була Вашим домом, я вже не кажу про всі моральні бичування. У Вашому житті часів завоювання Чечні російськими військами сталося стільки жахливого, що у Вас є право сьогодні сказати: «Я соромлюся громадянства Росії, як ганебного рабського тавра». Від часу публікації цього листа минув певний час, Вас залишили нарешті у спокої?
 
– Лист написано в грудні 2013 року, коли Ходорковський вийшов із в’язниці і несподівано оголосив, що готовий воювати за Північний Кавказ, повторивши ідею Путіна.
 
Я нагадала у своєму тексті про те, що війна – це злочин, і перерахувала відчуття під бомбами мирних мешканців. Після того, як мій відкритий антивоєнний лист прочитав мільйон людей в інтернеті, погроз і нападок додалося. А найцікавіше, що 2015 року «лист Ходорковському» в Росії несподівано визнали «екстремістськими матеріалами» й суворо заборонили цитувати і поширювати. Це офіційна постанова російського суду!
 
– «Головне – деталі. Тільки з них будують світи». Ваш новий світ сьогодні із яких особливо важливих для Вас деталей складається?
 
– Дуже рада, що зараз у мене є можливість займатися улюбленою справою, платити податки, подорожувати. Вважаю себе космополітом, громадянином Землі і маю на це повне право: я народилася в родині, де були різні національності. У нашому будинку дотепер поряд лежать Тора, Біблія і Коран. Мій новий світ…  Він  витканий із текстів, яким ще належить народитися на папері. Кожна книга схожа до кольорової мозаїки, там є все: дивовижні сни, пригоди, війна, мир і любов.
 
 
Вам може бути цікаво
Презентація книжки «Однакові чи різні? Геноміка» у Харкові
Сем і Джулія в театрі
Коваль Ірина
Перезавантаження: 7 книжок для відпустки
Оголошуємо передплату на 5 книг Террі Пратчетта!
Даруємо знижку на чотири книжки тижня!
stary_lev Стежити
1847 дописів 41951 читачів