Поетична бесіда з Оксаною Куценко
Чільне фото - Літера. Відкриті читання.
Що дає поезія поету, а що – читачеві? Кому важливіші ті виплекані й написані стрункими чи, навпаки, рваними рядками слова-почуття? Творцю, який має нагальну потребу випустити їх на волю, стати почутим, чи читачеві, який, усвідомлюючи це чи ні, прагне в поетичних рядках віднайти себе чи заховатися від світу. Про вірші як стоп-кадри життя, про тексти, що виростають зі слів, про особливе місце пам’яті та ідеальний сад для писання у рамках нашого поетичного березня ми говорили з Оксаною Куценко – поетесою, перекладачкою, авторкою проекту перекладної африканської поезії «Я на тебе чекатиму під каїсе-дра» та власних поетичних збірок «У зимах бажань» (1996), «Балетна школа» (2007) і «Лялечки» (2016), а також ліричного й атмосферного оповідання для дітей «Печені яблука» (2015).
Якби ви не стали письменником, то…
Саме творчість дає мені достатнє для життя почуття внутрішньої свободи і розкутості. Дає політ, без якого було б важко жити моїм звичайним життям: науковця, державного службовця, доньки, дружини і мами. Якби у мене не було моїх віршів, я була б абсолютно іншою людиною, можливо, з надто складним характером або з надто шкідливими звичками. Не була б такою щасливою у власному світі.
Поезія – натхнення чи робота?
Натхнення, яке приводить до роботи. Мені це натхнення передалося з генетикою, тому я дуже впевнено і затишно в ньому почуваюся, як і потім у роботі з його наслідками – текстами. Як справедливо каже мій тато, поет і журналіст, сидіти допізна над статтями і писати ночами вірші — дві відмінні роботи. Перша буває різною — іноді клопіткою, іноді обтяжливою. А вірші — завжди в радість, робота над ними не забирає сили, а додає.
Ви пишете тому, що…
Пишу, аби зафіксувати ті чи інші моменти, різні настрої, думки, обличчя, голоси й запахи. Ці картинки постійно змінюються, іноді такі зміни рятують, а іноді, навпаки, здаються безжальними. Хочеться прожити кілька життів, піти різними шляхами, навіть тими, якими, здавалося б, йти неможливо. А у вірші чи оповіданні ніби натискаєш на паузу – і заходиш у кадр. Все майже як у Дивокраї. І, звісно, якби не було читача, не було кому передавати цю інформацію. Цього писання не було б.
Звідки народжуються слова?
Вони глибоко у мені. Народжуються образи чи сюжети, які вдається зловити у павутину слів. Тому не завжди люблю слова, люблю тексти, які потім із них виростають.
Чи вірите в те, що слова лікують?
Чомусь частіше говорять про те, що слова вражають, ранять, ображають і навіть вбивають. Хотілося б вірити у те, що вони мають і протилежну дію. Не для автора, який часто без слів не може прожити і дня, – мова про читача.
Кого б назвали своїми «поетичними вчителями»?
Я завжди називаю три імені — Римарук, Герасим'юк, Малкович (старший). Я почала активно писати з того моменту, коли тато поклав мені на стіл їхні поетичні книжки. Хоча є багато авторів, не лише українських і не лише старших за мене, які надихають до розвитку і постійного пошуку.
Три книжки, якими можете себе охарактеризувати.
Однією – «Фієста» Гемінґвея :)
Для багатьох людей творчих професій особливе значення має їхній робочий простір, який чимало може розказати про свого господаря. Опишіть ваше робоче місце.
Найкраще для мого писання і думання місце — будинок моїх дідуся і бабусі, який зимує в абсолютній самотності. Мабуть, через це в ньому акумулюється так багато безцінного для мене часу і думок. Хоча, може, справа ще в тому, що я в ньому народилася і провела роки «до Чорнобиля», бо мова про місто Остер на Чернігівщині, де після 1986 року ми проводили вже значно менше часу, і я, напевно, відчуваю навіть якусь провину перед цим домом і перед всією родинною історією. Намагаюся щоліта бувати там якомога більше — там є ідеальний для писання сад, робочий стіл і робочий диван. Та найголовніше, що є в цьому місці, — це тиша і спокій, рятівна відстань від Києва, мінімум спілкування із зовнішнім світом. Поза Остром доводиться воювати із метушнею за власне робоче місце і головне — за час для писання.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно